XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Багнюк А.Л. КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ: ПІДХОДИ І ТЛУМАЧЕННЯ.

Рубрика: Філософія

Багнюк Анатолій Лаврентійович,

завідувач кафедри суспільних дисциплін

Кременецького гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка, старший викладач

 КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ: ПІДХОДИ І ТЛУМАЧЕННЯ

Стаття характеризує один із концептуальних підходів до питання про походження та сутність людини і акцентує увагу на змістовому тлумаченні даної концепції.

Ключові слова: природна основа, соціальна форма, духовний зміст, істота, істотність, індивід, індивідуальність, особа, особистість.

 

Пам'ятаючи, що жодна думка не може претендувати на кінцеву, завершену істину, доцільно зупинитись лише на окремих міркуваннях з приводу сучасного тлумачення концепції людини.

Практична потреба зосередитись на цьому питанні викликана різнотлумаченням термінів „індивід", „індивідуальність", „особа", „особистість", що спостерігається не лише в усному мовленні на рівні буденного спілкування, а й в навчальні роботі, і, навіть, в літературних джерелах, в т.ч., наукових. Таке „розмаїття", в першу чергу, стосується тлумачення пар понять „індивід-особа", „індивідуальність-особистість" [5, 346; 11, 306-308; 12, 288-290]. В окремих джерелах знаходимо міркування над співвідношенням понять „людина", „особа", „індивід", „індивідуальність", але відсутній термін „особистість" - він навіть не виокремлений в самостійне поняття [2, 65].

Більше того, в сучасній теорії та практиці ці терміни часто використовуються без чіткого означення їх суті, без обґрунтованого розмежування, внаслідок чого одне поняття підмінюється іншим.

Думається, що джерела розходжень в тлумаченні і застосуванні згаданих термінів знаходяться в різних концептуальних підходах до питання про походження і сутність людини, тобто в розмаїтті концепцій людини, для яких характерна множина альтернативних означень людини і взаємовиключних гіпотез її походження. Хоча б згадаймо давно відому дефініцію людини як „двоногої істоти без пір'я"...

Історія людської думки не знала важливішої проблеми, як осягнення сутності самої людини. Зокрема, Аристотель сприймав людину „політичною істотою", що реалізує свою природу лише в державі. В нього, фактично вперше, визначена соціально-політична сутність людини  [10,  307].

Християнський філософ Фома Аквінський дотримувався концепції людини як одухотвореної тілесної істоти, для котрої характерна єдність душі і тіла, і котра перебуває між світом тварин, до якого „тягнеться" своєю тілесністю, та світом ангелів, до якого прагне своєю духовністю. Філософ-теолог акцентує на взаємодії духовного і тілесного в людині як „образі і подобі Божій", причім віддає всі пріоритети духовному, яке людину возвеличує, і мінімізує позитивну роль тілесного, яке людину понижує до тварного [5, 342-343].

Інші пріоритети в людській сутності бачить класик німецької філософії Іммануїл Кант: для нього - зміст людини в її моральності. Цим наголошується не лише на духовності людини, що виявляється в її спрямованості на осягнення Вищих Божественних Істин, а й на душевності, що полягає в доброчесному і доброчинному ставленні людини до людини і що недоступне іншим живим істотам [5, 343]. Колега І. Канта по „філософському цеху" Георг Гегель переконував, що людина - це духовна істота, яка є продуктом Світового Розуму. Так відбулась об'єктивація проблеми сутності і походження людини: духовна сутність і походження людини мають Вселенський характер [1, 175].

Інший німецький мислитель - Карл Маркс - дає дефініцію людини як істоти, що формується і визначається сукупністю суспільних, насамперед, виробничих відносин. Тим самим, проігноровані духовні начала в людині і абсолютизовані начала соціально-економічні [10, 311].

Відомий російський філософ Микола Бердяєв, відносячи людину до духовних істот, вважає свободу її головною сутністю. Так відбувалось поєднання духовних і  соціальних факторів у визначенні сутності людини.

Світоч української думки Григорій Сковорода бачив людину Мікрокосмом („Малим порядком") за аналогією з Макрокосмом („Великим порядком"). Причім, в такому Мікрокосмі зосереджуються всі позитивні духовні сили Макрокосму, внаслідок чого сама людина виступає носієм „розумного серця" і „сердечного розуму", наділяється „містичним гнозисом" як здатністю до пізнання невідомого, в тому числі, до самопізнання, та „містичним еросом" як любов'ю до таємничого, насамперед, до Бога. Людина, в розумінні Г.Сковороди, володіє трьома видатними якостями, які визначають її сутність: вмінням віднайти свій „сродний труд" (споріднену працю як особисте покликання), обмежуватись щонайнеобхіднішим (поміркований аскетизм); бути вдячною (євхаристія) [10, 313]. В згаданих якостях людини знаходимо три грані її сутності - природну, соціальну і духовну. Зауважимо, що це - найбільш об'ємний підхід до визначення сутності людини з усіх вищезгаданих, які також, в тій чи іншій мірі, з акцентом на те чи інше начало, вказують на природне, соціальне і духовне коріння людини як Вселенського Явища.

Однак, слід згадати, що з названих трьох сутнісних начал людини в попередній період розвитку вітчизняної науки відверто ігнорувалось начало духовне і акцент періодично переносився то на біологічну, то на соціальну основу людини. Людина вважалась або біосоціальною істотою, що означало первинність природного щодо соціального, або істотою соціоприродною, що утверджувало пріоритет соціального над біологічним. Але в обох випадках духовне включалось до складу  соціального, підпорядковувалась йому як частина цілому.

Закономірно, що навчальні і академічні літературні джерела вказують на непослабну увагу, яку надають фахівці проблемі єдності і взаємодії природного та соціального [10, 314 -315], біологічного і духовного [4, 249-250; 7, 159; 10, 315-316].

Якщо систематизувати концепції людини, відомі в історії людської думки з давніх часів до нашої доби, зосередившись на спільному та відмінному в калейдоскопі теорій та ідей, то побачимо певну диференціацію поглядів на сутнісні начала людини.

Насамперед, чітко виокремлюється природне начало, що вказує на людину, як на живу істоту [3, 210], для якої характерні дві головні ознаки - обмін речовин з навколишнім середовищем, в суті чого лежить споживання заради продукування життєвої енергії, та інстинктивна поведінка, котра полягає в реагуванні на сигнали зовнішнього середовища, іншими словами, в споживанні зовнішньої інформації. В підсумку, людина, як жива істота є „споживачем": споживає речовину для вироблення енергії і споживає інформацію для визначення шляхів і цілей споживання виготовленої енергії. Коротко, людина - це жива істота, що споживає енергію та інформацію. За переконанням більшості психологів і філософів, біологічна основа людини в значній мірі обумовлює соціальний та морально-психологічний аспекти її діяльності [2, 64].

Наступним бачимо соціальне начало, що перетворює людину в індивіда, для якого притаманні дві характеристики - здатність до праці як процесу створення необхідних для споживання благ та участь в комплексному спілкуванні, насамперед, мовному. Отже, людина індивідуалізується, співвідносячись чи контактуючи з оточенням, перш за все, соціальним  [6, 122]. Бо індивід створює спільноту (спільно з собі подібними індивідами) і себе самого в цій спільноті, тобто індивід є тільки там, де є спільнота, як результат його діяльності, і спільнота (соціо) є тільки там, де є сукупна діяльність індивідів. Індивід творить спільноту, спільнота формує індивіда - і все це для та через виробництво життєвих благ, як матеріальних, так і духовних. В підсумку, людина як індивід, є „виробником": виробляє необхідні для її життєдіяльності блага і також формує відносини з іншими індивідами - учасниками виробничого процесу. Простіше, виробляє блага і відносини.

Нарешті, знаходимо духовне начало, що підносить людину до рівня особи, для якої основними характеристиками є усвідомлене сприйняття світу, котре завершується формуванням системи знань, та цілеспрямована творча діяльність, котра зорієнтована на пристосування предметів і явищ світу до потреб людини. В підсумку, людина як особа є „творцем": створює нову систему знань і створює новий світ, перетворюючи наявний згідно зі своїми інтересами. Простіше, творить свій світ і себе в світі.

Закономірно, що психологи в структурі особи бачать три рівні: емоційний, як наближений до природи; пізнавальний, як „зав'язаний" на взаємодію з оточенням; світоглядно-творчий, як спрямований на перетворення оточення, котре не відповідає потребам особи [2, 67].

Необхідно зауважити, що чіткої межі між природним, соціальним і духовним началами не має і бути не може - вони випливають одне з одного, а також обумовлюють одне одного, впливають одне на одного. Наприклад, елементи соціуму знаходимо глибоко в природі: птахи, що будують гніздо, і бджоли, що трудяться на квітці та у вулику, теж по-своєму працюють, спілкуються, - а це вже своєрідна „пропедевтика" до соціального начала. Або ж така соціальна дія, як праця, вимагає управління, що передбачає творче цілепокладання, - а останнє є не просто „вступом" до духовного, а безпосереднім, високорівневим духовним процесом.

Таким чином, сутність людини - в єдності природного, соціального і духовного начал, завдяки чому вона охоплює і пронизує своєю творчою діяльністю всі сфери буття. Саме така творча „всепроникність" людини робить її могутньою глобальною силою.

Трисутність людських начал підтверджується і узгоджується з відомою теологічною тезою - людина є „образом і подобою Божою". Отже, вона має бути на своєму людському рівні триєдиною, як Триєдиний Бог на своєму Божественному рівні. Прослідкуємо такі паралелі. Перша іпостась Божественної Трійці - Бог-Отець, як Творець, як Першопричина Світу. Першою іпостассю трисутньої людини є істота, що виявляється через природне начало, - людина як істота є першопричиною себе самої як індивіда і як особи. Друга іпостась Божественної Трійці - Бог-Син як джерело Добра, Істини і Краси, тобто всього того, що він приніс у світ і чого навчив людей. Другою іпостассю трисутньої людини є індивід, що виявляється через соціальне начало, - людина як індивід сама для себе є джерелом всіх необхідних їй життєвих благ, як матеріальних так і духовних. Третя іпостась Божественної трійці - Бог-Дух Святий як організуюча, гармонізуюча і цілеспрямовуюча творча сила Всесвіту. Третьою іпостассю трисутньої людини є особа, що виявляється через духовне начало, - людина як особа творить обставини свого життя і себе саму. Безумовно, що саме в останньому полягає глибокий зміст теологічної тези „Людина - образ і подоба Божа".

Людина не просто складна, а найскладніша структура з усіх структур в створеному Богом світі. Всяка структура має основу, форму і зміст. Це - обов'язкова триєдина формула всього сущого: основа + форма + зміст.

З огляду на це в своїй основі людина є природною істотою, здатною до споживання і розмноження, та наділеною відповідно до своїх здатностей необхідними інстинктами, серед яких найпершим є інстинкт самозбереження, що, насамперед, вимагає споживання (щоб зберегти себе, перш за все, треба споживати засоби існування та захисту!), та інстинкт продовження роду, що є розвитком інстинкту самозбереження і полягає в розмноженні, тобто продукуванні собі подібних заради збереження популяції.

Таким чином, природне начало в людині означає її як істоту з сукупністю природних, точніше, анатомо-фізіологічних характеристик, і саме в такій „іпостасі" людина-істота виступає основою людини-індивіда та людини-особи. Тобто природне в людській основі стає матеріальною основою, на якій формується людське індивідне та людське особистісне.

Якщо прослідкувати далі становлення людини на згаданій природній основі, то побачимо, що цей процес продовжується в соціальній сфері. Людина стає людиною в суспільстві: в спілкуванні з собі подібними вона здобуває соціальну форму, і ця форма перетворює її в індивіда - бо власне (індивідуальне!) лице можна мати, лише перебуваючи в спільноті. Індивід має виокремитись з загалу, з спільноти! Так людина, яка в природній своїй основі була лише істотою, в соціальному (спільнотному) оформленні стає індивідом - окремим представником людського роду. Тож в людини як індивіда з'являється соціальна форма - спосіб існування в спільноті: спільна життєдіяльність, що полягає в продукуванні, розподілі і споживанні необхідних життєвих благ.

Здобувши на природній основі соціальну форму, людина як особа наповнює цю форму духовним змістом: продукування життєвих благ та умов життєдіяльності, відносини, що складаються з іншими учасниками життєвого процесу, вимагають таких високих духовних здатностей як здатність до цілеспрямованої творчої діяльності - формувати програмні життєві цілі і творчо їх реалізовувати.

Так духовний зміст перетворює людину-індивіда в людину-особу: людина, яка спільно з іншими продукує життєві блага і відносини, продукує ці блага цілеспрямовано і творчо, тобто такими, якими реальний світ їй готовими не запропонував.

В підсумку: маючи природну основу, людина приходить у світ як істота; здобувши соціальну форму, людина виростає до індивіда; наповнивши свою соціальну форму духовним змістом, людина піднімається до рівня особи.

В своїй природній іпостасі людина як істота володіє певними притаманними якостями, що визначаються цією ж природною основою, - і такі якості та ознаки логічно назвати істотними ознаками, тобто такими, які характеризують людину як істоту. Варто зауважити, що терміни „істотні ознаки" і „суттєві ознаки" не є тотожними, хоча часто вживаються як аналогічні. Істотні - це ознаки, що стосуються істоти, а суттєві - ті, що стосуються суті об'єкта чи процесу. Думається, що синонімічне вживання цих термінів пояснюється неточним перекладом з російської мови. Слова „существо" („істота") і „сущность" („суть") в російській мові однаково приводять до „существенных признаков", які, відповідно, і перекладають як або „істотні", або „суттєві", що аж ніяк не можна вважати обґрунтованим. Досить часто зустрічається думка, в якій сутність поняття визначають через його істотні ознаки [9, 24-25]. Отже, людина як істота володіє істотними ознаками, котрі вказують на її природні якості і характеристики. Так в природній основі людину характеризує її істотність.

Через те, що всяка форма має свої формальні, тобто зовнішні характеристики, людина як індивід наділена формальними ознаками, що визначаються формою і способами її участі в діяльності спільноти - тут і її соціальна активність і пасивність, соціальний статус і соціальна значимість, і способи реалізації свого соціального статусу і забезпечення значимості. Тобто формальні ознаки людини-індивіда характеризують її як індивідуальність. Іншими словами, індивідуальність - це формальні характеристики людини, витоки яких - в її соціальній формі. Простіше, яким індивід є в спільноті, такою буде його індивідуальність. Так само, як життєва активність чи пасивність людини визначає її істотність, соціальна активність чи пасивність формує людську індивідуальність. Слід наголосити, що в своїй індивідуальності людина закінчується як істота і розпочинається як індивід. Це - на початковому етапі формування індивідуальності. А на завершальному - людина закінчується як індивід і розпочинається як особа. Тобто саме через індивідуальність (формальні чи соціальні ознаки людини) маємо змогу прослідкувати, як людська істота від природного стану через соціальну діяльність піднімається до духовної творчості. Це означає, що індивід з його індивідуальністю є не просто перехідним, а визначальним етапом розвитку людської істоти в особу людини. Від індивідуальності кожного індивіда залежить, в якого рівня особу і з якою якістю особистості він виросте...

Людина як особа наділена певними якісними або змістовими ознаками, бо зміст є сукупністю ознак. Тож змістові ознаки людини визначають її як особистість. Подібно до того, як соціальна активність робить людину індивідуальністю, духовна творчість перетворює її в особистість. Отже, найвища ознака особистості - здатність до духовної творчості [8, 44]. Причім, кожна особистість - неповторна, бо творчість лише там, де повторення немає [10, 317]. Найвищий аргумент цьому - Бог-Творець світу: в створеному Богом світі не повторюється жодна річ, жоден процес - все по-своєму неповторно різне, неповторно доцільне і неповторно прекрасне.

Але  ж знову, тут також не можна говорити про чітку диференціацію,бо характеристики людини як істоти впливають на формальні ознаки людини як індивіда, а ознаки людини як індивіда здійснюють суттєвий вплив на змістову сутність людини як особи. Виживання в навколишньому середовищі (тут - людина як істота), продукування життєвих благ (тут - людина як індивід), пізнання і творчість в пізнаваному світі і самопізнаваному собі (тут - людина як особа), перебувають в такому тісному взаємозв'язку, що неможливо відірвати самозбереження від виробництва благ, виробництво - від творчості, творчість - від пізнання або самопізнання, а все це разом - від спілкування [7, 159].

Такий взаємозв'язок виключає можливість чіткого поділу людини на істоту, індивід чи особу, і вказує, що одна і та ж людина є водночас індивідуальністю за рівнем свого статусу і особистістю за ступенем участі в творчому процесі. Індивідуальність та особистість взаємопов'язані, зазнають взаємовпливів, але не обумовлюють одна одну остаточно. Талановита особистість не завжди буває яскравою індивідуальністю, тим більше, досконалою істотою. Бо, зокрема, як індивід людина не завжди може так само потужно діяти в духовній сфері, як вона діє в соціальній , - їй для цього може елементарно не вистачити фізичних сил як людській істоті. Але це додатковий раз підтверджує, що „істота-індивід-особа" та „істотність-індивідуальність-особистість" - поняття не тотожні і терміни не аналогічні, а виключно самостійні з власним смисловим значенням.

Отож, в загальному підсумку: людина, як і Бог, триєдина - володіє біосоціодуховною сутністю.

Від природи, тобто в своїй природній основі вона є істотою, наділеною сукупністю біологічних ознак, - в цьому її істотність.

Від суспільства, тобто в своїй соціальній формі людина є індивідом, наділеним формальними ознаками, - в цьому її індивідуальність.

Від духовної сфери чи від Духа, тобто в своєму духовному змісті людина стає особою, з притаманними  їй змістовними ознаками - в цьому вона виявляє себе як особистість.

... Нагадуємо, це - лише одна із концепцій людини, що застосовуються чи можуть застосовуватись в теоретичній чи практичній роботі. І, підкреслюємо, без претензій на монопольну чи прикінцеву істину.

Література

•1.           Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. - К., 1996.

•2.           Гамезо М.В. Домашенко И.А. Атлас психологии. - М., 2001.

•3.           Гегель Георг. Философия Духа // Энциклопедия философских наук: В 3-х т. - М., 1977. - т.3.

•4.           Кант Иммануил. Всеобщая естественная история и теория неба. // Соч. в 6-ти т. - М., 1963.-т.1.

•5.           Причепій Є.М. та інші. Філософія. - К., 2001.

•6.           Роменець В.А. Психологія творчості. - К., 2001.

•7.           Сковорода Григорій. Наркісс. Разглагол о том: узнай себе // Повне зібр. тв.: В 2-х т. - К., 1973.-т.1.

•8.           Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості. - К., 2003.

•9.           Тофтул М.Г. Логіка. - К., 2002.

•10.       Філософія // За ред. Горлача М.І. - Харків. 2001.

•11.       Філософія // За ред. Надольного І.Ф. - К., 2001.

•12.       Філософія // За ред. Петрушенка В.Л. - К.-Львів.,-2001.

 

e-maill: admin@institut.kr.te.ua


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>