XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Бігоцька І. О., к. е. н., Невмержицький В. І. ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ ДЖОНА ГЕЛБРЕЙТА ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ

Бігоцька І. О., к. е. н., доцент, Невмержицький В. І.

Вінницький торгово-економічний інститут КНТУ

ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ ДЖОНА ГЕЛБРЕЙТА ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ

Джон Кеннет Гелбрейт народився в 1908 році. Він міг пам'ятати Першу світову війну, пережив цілком свідомо Велику депресію початку 30-х років, брав участь у Другій світовій війні в якості чиновника військового відомства і навіть приймав учать у допитах декількох підсудних на Нюрнбергському процесі, назвавши їх «колекцією некомпетентних дегенератів». Він був свідком і символом ХХ століття. Гелбрейт написав більше 30 книг. Він зберігав ясний розум і волю до суджень до кінця; остання його робота була опублікована в 2004 році. Він належав до старовинного шотландського клану Гелбрейтів. Батько Джона, вже ставши страховим агентом, продовжував займатись розведенням худоби - типово по-американському. Син також починав як фермер і вчився тваринництву в коледжі. В нього були руки дроворуба, зріст баскетболіста і голова мислителя. Він був взірцем людської породи і втіленням гідності, з деяким відтінком гордовитості [1].

І його розумова продукція, незалежно від усього іншого, відрізнялась особливою шляхетністю. Тому нічого дивного у тому, що згодом він став університетським професором у Гарварді і тим, що в Америці називається «публічним інтелектуалом». Поза літературною і університетською діяльністю, він був експертом в державному апараті та займався контролем над цінами, сільським господарством, плануванням і мобілізацією ресурсів під час війни. Він також складав економічні оцінки територій, які підлягали бомбардуванням, і працював в службі економічної безпеки. Він був послом в Індії і редактором ділового журналу «Форчун». Після війни він був одним з найактивніших ідеологів у Демократичній партії США, навіть одного часу розглядався як можливий кандидат в президенти і явно впливав на лідерів країни (наприклад, на Джона Кеннеді і Ліндона Джонсона). У 60-80-х роках на американській суспільній арені різко виокремились, якщо не домінували Гелбрейт і його антипод Мілтон Фрідмен. Гелбрейт був, за американськими поняттями державником-лібералом (соціал-демократом за європейськими поняттями). Він провів деякий час в англійському Кембріджі, де мав можливість отримати уроки «кейнсіанства» з рук самого Джона Кейнса, і поєднав віру в кейнсіанські методи макроекономічного регулювання з більш домашньою традицією американського «інституціональною» школи в економіці. Перше припускало участь в економіці держави через широкий суспільний сектор і регулювання ринку через політику доходів і бюджет. Друге припускало віру в те, що ринок, якщо його не регулює держава, все одно кимсь регулюється, зокрема монополіями (олігополіями) [2]. Взірцем такого маніпулятора для нього були компанія Дженерал Моторс. Зараз його, скоріш за все, зацікавили би Wal-Mart (роздрібна торгівля) чи російський «Газпром».

Головний опонент цих уявлень - Мілтон Фрідмен, голова ультра ринкової «чінагської» школи в теоретичній економіці. Фрідмен стояв за спиною президента США Рональда Рейгана, з кінця 70-х років ХХ століття Америки живе за рецептами Фрідмена та її економік вважається успішною. Гелбрейту більше подобалась французько-німецька модель «соціального ринку» і вона тепер ніби в занепаді і Гелбрейт до кінця 80-х років в очах багатьох виглядав анохронізмом, всі його рецепти непридатними, а пророцтва невірними. Правда, з очатком світової економічної кризи все відбулося з точністю до навпаки і Гелбрейт знову опинився на коні.

Авжеж, у багато чому Гелбрейт помилився. Наприклад, у поясненнях спадів в американській економіці. Він пояснював спади безвідповідальністю орієнтованого на максимізацію бізнеса («Великий крах» 1955 рік). Надії Гелбрейта на велфер як на інструмент соціальної справедливості, зайнятості і економічного зростання виявилися нереалістичними. Після перших успіхів ця політика в більш довгостроковій перспективі відкрила свою неспроможность запобігти безробіття і привели до комбінації безробіття та інфляції, котрі згідно головним теоремам кейнсіанства ніби виключали один одного. Окрім того, ще один удар по велферу нанесло ніким не передбачене старіння населення. На цій підставі вороги Гелбрейта називають його невдалим пророком. Це не зовсім справедливо. Удалих пророків в економіці не було і не буде. Не тільки тому, що майбутнє є відкритим і не передбачуваним, а й тому, що минуле ніколи не буде інтерпретовуватись однозначно  і тому будь-яке пророцтво і будь-яку стратегію минулого з однаковими підставами можна оголошувати виправданими та невиправданими. Не говорячи вже про те, що багато планів зриваються. Але пояснюється цей зрив зовсім не так, як його пояснюють вороги цих планів. І навпаки, деякі пророцтва виправдовуються, хоч шляхи їх реалізації виявляються зовсім не такими, що пропонували пророки. В кінці 60-х років Гелбрейт в книзі «Нове індустріальне суспільство» [1] передбачав «конвергенцію» капіталізму і радянського соціалізму. Його відома фраза «При капіталізмі людина експлуатує людину, а при комунізмі - навпаки» є доволі глибокою. В середині 80-х років ніби стало очевидним, що конвергенції капіталізму і соціалізму не відбувається. Але на початку ХХІ століття ситуація мала вигляд дещо інакше. Прогноз Гелбрейта не провалився. Конвергенція пішла деяким зігзагом, але це була конвергенція.

Набагато більш переконливе підтвердження отримав прогноз Гелбрейта ще в одному важливому відношенні. У всіх на устах тепер відкритий і нерозбірливий в методах «великий бізнес», тобто приватно-корпоративні колоси, які підминають під себе ринок з усіма його механізмами. У «новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт розвиває в стилі інституціональної школи теорію фірми. Згідно з його трактуванням фірма спрямовується не до прибутковості, а до збільшення своєї частки ринку. І управління фірмою переходить від підприємців і акціонерів до бюрократизованого менеджменту. Поява таких фірм, як «Енрон», якщо і доводить правоту Гелбрейта, то примушує нас віднестись до цієї «інституціональної інтерпретації» реальної економіки з усією серйозністю.

Цікаво, що до такого ж висновку Гелбрейт приходив, рухаючись не тільки від теорії споживання. Власне про це найбільш важлива і блискуча його книга «Суспільство достатку» [1]. Її концептуальна схема в двох словах виглядає так: коли суспільство стає багатим і стандартний рівень споживання є доступний всім, для подальшого економічного зростання потрібно вигадувати лише нові потреби. Вони стають все більш надуманими і штучними, і зростання споживання вже йде не на благо суспільства. Одночасно економіку рухають вже не цінова конкуренція чи конкуренція якості, а рекламна конкуренція. Таким чином, ми вступаємо в еру маніпулювання попитом, тобто споживачем, тобто людиною. Хіба теперішній стиль життя не підтверджує цього висновку Гелбрейта?

Гелбрейт вважав, що ця тенденція хибна і їй повинно щось протистояти. Сам він покладав, у зв'язку з цим, свої надії на державу та велфер. Правда, в його критиці споживаючого суспільства і великого бізнесу теж є слабкі моменти. Так, наприклад, звідки ми знаємо, які тенденції в споживанні для суспільства і довкілля насправді є шкідливими? Тут мало очевидного, і ті, хто робить вигляд, ніби їм відомо, як ми маємо жити і як не маємо, насправді є небезпечними самозванцями і видають свої уподобання за кращу стратегію для всього людства. Радянська влада в свій час запланувала людям щасливе майбутнє, згідно своїм уявленням, і в результаті не змогла забезпечити навіть того, що сама планувала, не говорячи вже про те, щоб забезпечити кожному своє. Немає повної ясності й у фундаментальному питанні: треба чи не треба нарощувати споживання? Гелбрейт як і його попередник та вчитель Торстейн Верлен [3], явно не полюбляв «споживання». В цьому відношенні він був вірним релігійній протестантській традиції, у якій був вихований. Протестантська етика дійсно не схвалювала споживання, особливо примхливе, чудернацьке і паразитичне. У той же час ця етика заохочувала безперервність ділової активності і реінвестицій, тобто безмежне економічне зростання, а йому повинно відповідати якесь споживання - особисте чи суспільне. Гелбрейт не був таким наївним, щоб заперечувати це. Він не був догматичним прибічником «нульового зростання». Тому він не був ворогом споживання взагалі, а певних структур і стилю споживання. І як могло бути інакше, якщо він був таким ворогом бідності і так голосно вимагав її ліквідації?

І ось тут знаходяться найбільш пророчі елементи його політико-комічної публіцистики, яка і забезпечила йому таку широку відомість і такий моральний авторитет в американському суспільстві. У 1992 році він опублікував книгу «Культура довольства», де обмірковує відношення середнього класу Америки до нової бідноти. З блискучим сарказмом він спрямовує критику на «масове споживання» середнього класу з його статусною показухою. Він вбачає патологію в готовності індивідів підкорюватись моді. Між іншим, у цій стадності натовпу споживачів він бачив важливий фактор спадів економіки як неминучого наслідку бумів на основі масової споживацької тенденції. В цій же книзі Гелбрейт намагається пояснити поворот суспільства від суспільного споживання до особистого споживання і апології «чистого ринку», де все можливо і будь-які абсурдні доходи заохочуються як економічно доцільні і ефективні. Головним носієм нової ідеології він вважав не традиційну підприємницьку буржуазію, від якої в «новому індустріальному суспільстві» («суспільстві достатку») залишилися ріжки та ніжки, а власне, новий середній клас професіоналів і корпоративно-державних службовців, який виник к  результаті соціально-орієнтованого економічного зростання попередньої епохи.

Іронія полягала в тому, що податковий соціалізм Кейнса породив свого могильника. Це, до речі, примушує нас ще раз згадати про теорію конвергенції. Власне, і в радянському суспільстві ініціаторами приватизації за умов зміни соціально-економічної системи на початку 90-х років ХХ століття стали саме партійно-державні апаратники, хто і виграв врешті-решт від демонтажа радянської економіки.

Структура людських потреб і її відповідність реальній структурі споживання в ХХІ столітті скоріш за все буде домінувати у розвитку суспільного життя. А в політичному житті на перший план вже висувається конфлікт між різними концепціями споживання. І глибока правота Гелбрейта в тому, що він передбачав це. І окреслив контури нової структури політичної сфери споживання, яке він називав «суспільством достатку».

Література:

•1.     http://ru.wikipedia.org/wiki/Гэлбрейт,_Джон_Кеннет.

•2.     http://pidruchniki.ws/12920522/politekonomiya/teoriya_tehnostrukturi_gelbreyta.

•3.     http://uk.wikipedia.org/wiki/Торстейн_Бунде_Веблен.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>