XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Бутакова Є.А. ДОКУМЕНТАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ НАЦІОНАЛЬНОГО АРХІВУ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА ТА КП «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ АРХІВ» З ІСТОРІЇ БУДЖАЦЬКОГО СОЛЯНОГО ПРОМИСЛУ ХІХ СТ.

Бутакова Єлєна Андріївна

пошукач Інституту історії України НАН України

відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів

ДОКУМЕНТАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ НАЦІОНАЛЬНОГО АРХІВУ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА ТА КП «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ АРХІВ» З ІСТОРІЇ БУДЖАЦЬКОГО СОЛЯНОГО ПРОМИСЛУ ХІХ СТ.

Досліджено історію видобутку солі на озерах Буджаку протягом ХІХ ст. на документах Національного архіву Республіки Молдова і КП «Ізмаїльський архів»

Документи Національного архіву Республіки Молдова (НАРМ) та КП «Ізмаїльський архів» (ІА) з історії соляного промислу Буджаку на сьогодні вивчені недостатньо. Архівні матеріали щодо соляних промислів у Південній Бессарабії у ХІХ ст., сконцентровані переважно у фонді Бессарабського соляного правління у НАРМ. Це матеріали ревізії справ, справи по розслідуванню зловживань чиновників на соляних промислах, листування про кількість видобутотої солі, її якість, свідчення про кількість бугрів, що були прийняті до казни у різні роки, описи бессарабських соляних озер.

Буджак або Південна Бессарабія - регіон, що включає південь сучасної Одеської області та південно-східну частину сучасної Республіки Молдова. А.О. Скальковський відзначив, що до 1812 р., тобто до підписання Бухарестського договору, коли Буджак увійшов до складу Росії, за ленним правом його озера і лимани належали турецьким поміщикам. Розробка самосадової солі на них не велася зовсім, або у дуже незначних розмірах. Місцевий соляний промисел був невеликим через те, що турки не вміли захищати озера від раптових повенів з боку моря і від води тих річок, що у них впадали [1, арк. 485].

Документальні матеріали свідчать, що правильна розробка солі почалася у 1819 р., але до 1823 р. соляні промисли знаходилися на відкупі і давали прибутків казні не більше 50 тис. руб. ас. на рік. Так, у фонді Бессарабської Обласної Ради міститься справа про продаж солі, яку видобували в аккерманських соляних озерах на 1820 р. У цій справі йдеться про те, що до 1817 р. становище аккерманських казенних соляних озер залишалося невпорядкованим. У 1819 р. народ неохоче йшов на видобуток солі через те, що казенне мито «з'їдало» усю вигоду [2, арк. 12]. Лише на початку 30-х рр. ХІХ ст. припинилася приватна здобич солі, і була заснована велика державна її розробка.

Усі бессарабські соляні озера знаходилися в Аккерманському повіті і відокремлювалися від моря вузькою піщаною грядою («пересипом»). З сьоми соляних озер до середини ХІХ ст. розробки велися лише на двох - Шаганському і Алібейському.

У фонді Бессарабського соляного правління у справі № 43 міститься доповідна записка Бессарабського губернатора Одеському генерал-губернатору від 8 червня 1882 р., в якій наведено площу бессарабських соляних озер: загальна площа 18 265 дес. 1422 кв. саж. (серед них Шагани - 6414 дес. 400 кв.саж., Алібей - 7110 дес. 1000 кв.саж.). Дана доповідна записка містить також огляд перспектив торгівлі у разі проведення залізниці до Ізмаїлу і розчищення Кілійського гирла. Це дало б додатковий шлях для вивозу бессарабської солі до дунайських портів і портів Румунії, Болгарії, Австрії, Сербії. З наведених статистичних даних у тій само справі випливає, що поступово обсяги видобування солі збільшувалися: якщо першого року (1819 р.) було отримано 234 510 пудів солі, то вже наступного сягнула 1 393 609 п., у 1821 г. видобуток доходив до 3 721 001 п. [3, арк. 1, 3].

Але на заваді подальшому розвиткові перспективній галузі господарства стояли повені: у 1825, 1830, 1831, 1837, 1838, 1841 рр. соляні озера заливала прісна вода. У фонді Бессарабського соляного правління ряд документів повідомляє, що у лютому 1850 р. озера були залиті морською водою, коли на Чорному морі відбулася страшна буря. Хвилі пробили пересип, що відокремлював солені озера від моря і затопили увесь промисел. Однак після цієї катастрофи, після того, як озерна вода змішалася із морською, бессарабський соляний промисел, який був близький до виснаження, таким чином був відновлений принаймні на півстоліття [4, арк. 4].

Роботи по відновленню соляних озер не проводилися до 1856 р., оскільки увага уряду була прикута до подій Кримської війни 1853-56 рр. А по тому Південна Бессарабія відійшла до Молдавського князівства за Паризьким трактатом 1856 р.

У спокійні роки, не затьмарені війнами, на соляних озерах отримували: у 1826 р. - 6 616 347 п., у 1835 р. - 4 003 853 п., у 1840 р. - 5 888 053 п., у 1844 р. - 8 308 163 п. Статистичні свідчення стосовно видобутку солі на буджацьких соляних озерах містяться також у фонді Бессарабської Верховної Ради за 1826 р. Так, у 1822-1823 рр. був неврожай солі, а за період 1 вересня - 21 жовтня вказаного року було видобуто всього 35,040 кіл (кіла - 5 і 7/8 константинопільської кіли і дорівнювала 1 російській чверті).

Сіль продавалася безперервно 31 рік існування промислу, з них протягом 17 років у продаж надходило від 2 млн. до 2, 9 млн. пудів на рік, деколи, як бачимо, і набагато більше [5, арк. 3]. Кожний мільйон пудів солі приносив державі, за підрахунками А.О. Скальковського, чистого прибутку до 250 тис. руб. Сріблом [6, арк. 496].

У фонді Канцелярії Ізмаїльського градоначальника Ізмаїльського архіву зберігається справа № 336 «Правила от 18 апреля 1833 г. о порядке добывания соли из Бессарабских соляных озер вольнопромышленниками», що має неабияке значення при вивченні історії соляного промислу Буджаку у ХІХ ст. У цих правилах зазначено, що з боку піщаного пересипу повинні бути позначки місць для казенного видобутку і для видобутку вільнопромисловцями. Кожний такий вільнопромисловець мусив мати «дозволительный лист» (у справі є такий «дозволительный лист») і роботи виконувати «не только своими рабочими, но и собственными орудиями». Книги для запису солі вільнопромисловців видавалися приставам і контролерам на заставах від Бессарабського соляного правління [7, арк. 2-5].

Після повернення території Південної Бессарабії до Російської корони у 1878 р. в озеро Шагани прорвалася вода прісного озера Самса, і хоча було вжито своєчасних заходів, соляний промисел так і не був відновлений. У 1862 р. була введена одноманітна система акцизу з припиненням казенного видобування і продажу, казенні соляні джерела вирішено було передати у приватні руки, встановлений акциз становив 30 коп. з пуду із звільненням від цього акцизу солі, непридатної для вживання в їжу [8, арк. 4-5].

У зазначеній справі зберігаються відомості, що «после воссоединения (Південної Бессарабії і Російської імперії - прим. авт.) озера попали в сферу Министерства Финансов, которое ограничилось ограждением только озера Шаганы, в то время как Акцизное Управление хотело оградить все озера от пресных вод». Крім того, Міністерство вирішило віддати соляні розробки в оренду: «По составленным в Министерстве кондициям все соляные озера отдаются в аренду на 20 лет, с платой арендатором казне попудных денег в определенном торгами размере. Торги должны начаться с попудной платы в 10 руб. за 1000 пудов, т.е. по 1 коп. с пуда. Сооружения, которые защищают оз. Шаганы, должны исправно ремонтироваться в течение всего срока. Кроме того, арендатор может пользоваться безвозмездно 12 тыс. десятин земли, назначенные для нужд промысла и может выпасать на них скот» [9, арк. 5].

Орендар таким чином протягом 20 років виявлявся монополістом, який не поспішав би знижувати ціни на сіль. Дорога сіль не давала можливості розгорнутися місцевим рибопромисловцям: вони змушені були збувати свіжу і малосолену рибу на найближчих ринках. На думку Бессарабського губернатора, «выгода арендатора настолько огромна, что скорее всего самой казне было бы выгоднее устроить необходимые сооружения и самой же эксплуатировать посредством дозволения выволакивать соль, за попудную плату, всем желающим» [10, арк. 9, 7].

Акциз на соль був скасований у 1881 р., тоді ж усі справи бессарабських соляних промислів були передані до Міністерства державного майна.

Матеріали фондів Бессарабського соляного правління, Бессарабської Верховної/Обласної Ради (НАРМ), Канцелярії Ізмаїльського градоначальства (ІА) відображають процес розробки соляного промислу Російською державою протягом ХІХ ст. Поряд зі статистичними свідченнями зазначені фонди містять нормативні і справочинні документи, що розкривають поставлену проблему.

Література:

•1. Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края. - Одесса, 1853. - Ч.2.

•2.  НАРМ. - Ф. 3. - Оп. 4. - Спр. 128

•3.  НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1. - Спр. 43

•4.  НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1. - Спр. 43

•5.  НАРМ, ф. 3, оп. 1, спр. 556, арк. 3

•6.   Скальковский А. Вказ. Праця. - арк. 496

•7.  ІА. - Ф. 56. - Оп. 1. - Спр. 336

•8.  НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1. - Спр. 43

•9.  НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1. - Спр. 43

•10. НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1 - Спр. 43

 

 


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>