Бутакова Єлєна Андріївна

пошукач Інституту історії України НАН України

відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів

ДОКУМЕНТАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ НАЦІОНАЛЬНОГО АРХІВУ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА ТА КП «ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ АРХІВ» З ІСТОРІЇ БУДЖАЦЬКОГО СОЛЯНОГО ПРОМИСЛУ ХІХ СТ.

Досліджено історію видобутку солі на озерах Буджаку протягом ХІХ ст. на документах Національного архіву Республіки Молдова і КП «Ізмаїльський архів»

Документи Національного архіву Республіки Молдова (НАРМ) та КП «Ізмаїльський архів» (ІА) з історії соляного промислу Буджаку на сьогодні вивчені недостатньо. Архівні матеріали щодо соляних промислів у Південній Бессарабії у ХІХ ст., сконцентровані переважно у фонді Бессарабського соляного правління у НАРМ. Це матеріали ревізії справ, справи по розслідуванню зловживань чиновників на соляних промислах, листування про кількість видобутотої солі, її якість, свідчення про кількість бугрів, що були прийняті до казни у різні роки, описи бессарабських соляних озер.

Буджак або Південна Бессарабія - регіон, що включає південь сучасної Одеської області та південно-східну частину сучасної Республіки Молдова. А.О. Скальковський відзначив, що до 1812 р., тобто до підписання Бухарестського договору, коли Буджак увійшов до складу Росії, за ленним правом його озера і лимани належали турецьким поміщикам. Розробка самосадової солі на них не велася зовсім, або у дуже незначних розмірах. Місцевий соляний промисел був невеликим через те, що турки не вміли захищати озера від раптових повенів з боку моря і від води тих річок, що у них впадали [1, арк. 485].

Документальні матеріали свідчать, що правильна розробка солі почалася у 1819 р., але до 1823 р. соляні промисли знаходилися на відкупі і давали прибутків казні не більше 50 тис. руб. ас. на рік. Так, у фонді Бессарабської Обласної Ради міститься справа про продаж солі, яку видобували в аккерманських соляних озерах на 1820 р. У цій справі йдеться про те, що до 1817 р. становище аккерманських казенних соляних озер залишалося невпорядкованим. У 1819 р. народ неохоче йшов на видобуток солі через те, що казенне мито «з'їдало» усю вигоду [2, арк. 12]. Лише на початку 30-х рр. ХІХ ст. припинилася приватна здобич солі, і була заснована велика державна її розробка.

Усі бессарабські соляні озера знаходилися в Аккерманському повіті і відокремлювалися від моря вузькою піщаною грядою («пересипом»). З сьоми соляних озер до середини ХІХ ст. розробки велися лише на двох - Шаганському і Алібейському.

У фонді Бессарабського соляного правління у справі № 43 міститься доповідна записка Бессарабського губернатора Одеському генерал-губернатору від 8 червня 1882 р., в якій наведено площу бессарабських соляних озер: загальна площа 18 265 дес. 1422 кв. саж. (серед них Шагани - 6414 дес. 400 кв.саж., Алібей - 7110 дес. 1000 кв.саж.). Дана доповідна записка містить також огляд перспектив торгівлі у разі проведення залізниці до Ізмаїлу і розчищення Кілійського гирла. Це дало б додатковий шлях для вивозу бессарабської солі до дунайських портів і портів Румунії, Болгарії, Австрії, Сербії. З наведених статистичних даних у тій само справі випливає, що поступово обсяги видобування солі збільшувалися: якщо першого року (1819 р.) було отримано 234 510 пудів солі, то вже наступного сягнула 1 393 609 п., у 1821 г. видобуток доходив до 3 721 001 п. [3, арк. 1, 3].

Але на заваді подальшому розвиткові перспективній галузі господарства стояли повені: у 1825, 1830, 1831, 1837, 1838, 1841 рр. соляні озера заливала прісна вода. У фонді Бессарабського соляного правління ряд документів повідомляє, що у лютому 1850 р. озера були залиті морською водою, коли на Чорному морі відбулася страшна буря. Хвилі пробили пересип, що відокремлював солені озера від моря і затопили увесь промисел. Однак після цієї катастрофи, після того, як озерна вода змішалася із морською, бессарабський соляний промисел, який був близький до виснаження, таким чином був відновлений принаймні на півстоліття [4, арк. 4].

Роботи по відновленню соляних озер не проводилися до 1856 р., оскільки увага уряду була прикута до подій Кримської війни 1853-56 рр. А по тому Південна Бессарабія відійшла до Молдавського князівства за Паризьким трактатом 1856 р.

У спокійні роки, не затьмарені війнами, на соляних озерах отримували: у 1826 р. - 6 616 347 п., у 1835 р. - 4 003 853 п., у 1840 р. - 5 888 053 п., у 1844 р. - 8 308 163 п. Статистичні свідчення стосовно видобутку солі на буджацьких соляних озерах містяться також у фонді Бессарабської Верховної Ради за 1826 р. Так, у 1822-1823 рр. був неврожай солі, а за період 1 вересня - 21 жовтня вказаного року було видобуто всього 35,040 кіл (кіла - 5 і 7/8 константинопільської кіли і дорівнювала 1 російській чверті).

Сіль продавалася безперервно 31 рік існування промислу, з них протягом 17 років у продаж надходило від 2 млн. до 2, 9 млн. пудів на рік, деколи, як бачимо, і набагато більше [5, арк. 3]. Кожний мільйон пудів солі приносив державі, за підрахунками А.О. Скальковського, чистого прибутку до 250 тис. руб. Сріблом [6, арк. 496].

У фонді Канцелярії Ізмаїльського градоначальника Ізмаїльського архіву зберігається справа № 336 «Правила от 18 апреля 1833 г. о порядке добывания соли из Бессарабских соляных озер вольнопромышленниками», що має неабияке значення при вивченні історії соляного промислу Буджаку у ХІХ ст. У цих правилах зазначено, що з боку піщаного пересипу повинні бути позначки місць для казенного видобутку і для видобутку вільнопромисловцями. Кожний такий вільнопромисловець мусив мати «дозволительный лист» (у справі є такий «дозволительный лист») і роботи виконувати «не только своими рабочими, но и собственными орудиями». Книги для запису солі вільнопромисловців видавалися приставам і контролерам на заставах від Бессарабського соляного правління [7, арк. 2-5].

Після повернення території Південної Бессарабії до Російської корони у 1878 р. в озеро Шагани прорвалася вода прісного озера Самса, і хоча було вжито своєчасних заходів, соляний промисел так і не був відновлений. У 1862 р. була введена одноманітна система акцизу з припиненням казенного видобування і продажу, казенні соляні джерела вирішено було передати у приватні руки, встановлений акциз становив 30 коп. з пуду із звільненням від цього акцизу солі, непридатної для вживання в їжу [8, арк. 4-5].

У зазначеній справі зберігаються відомості, що «после воссоединения (Південної Бессарабії і Російської імперії - прим. авт.) озера попали в сферу Министерства Финансов, которое ограничилось ограждением только озера Шаганы, в то время как Акцизное Управление хотело оградить все озера от пресных вод». Крім того, Міністерство вирішило віддати соляні розробки в оренду: «По составленным в Министерстве кондициям все соляные озера отдаются в аренду на 20 лет, с платой арендатором казне попудных денег в определенном торгами размере. Торги должны начаться с попудной платы в 10 руб. за 1000 пудов, т.е. по 1 коп. с пуда. Сооружения, которые защищают оз. Шаганы, должны исправно ремонтироваться в течение всего срока. Кроме того, арендатор может пользоваться безвозмездно 12 тыс. десятин земли, назначенные для нужд промысла и может выпасать на них скот» [9, арк. 5].

Орендар таким чином протягом 20 років виявлявся монополістом, який не поспішав би знижувати ціни на сіль. Дорога сіль не давала можливості розгорнутися місцевим рибопромисловцям: вони змушені були збувати свіжу і малосолену рибу на найближчих ринках. На думку Бессарабського губернатора, «выгода арендатора настолько огромна, что скорее всего самой казне было бы выгоднее устроить необходимые сооружения и самой же эксплуатировать посредством дозволения выволакивать соль, за попудную плату, всем желающим» [10, арк. 9, 7].

Акциз на соль був скасований у 1881 р., тоді ж усі справи бессарабських соляних промислів були передані до Міністерства державного майна.

Матеріали фондів Бессарабського соляного правління, Бессарабської Верховної/Обласної Ради (НАРМ), Канцелярії Ізмаїльського градоначальства (ІА) відображають процес розробки соляного промислу Російською державою протягом ХІХ ст. Поряд зі статистичними свідченнями зазначені фонди містять нормативні і справочинні документи, що розкривають поставлену проблему.

Література:

•1. Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края. - Одесса, 1853. - Ч.2.

•2.  НАРМ. - Ф. 3. - Оп. 4. - Спр. 128

•3.  НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1. - Спр. 43

•4.  НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1. - Спр. 43

•5.  НАРМ, ф. 3, оп. 1, спр. 556, арк. 3

•6.   Скальковский А. Вказ. Праця. - арк. 496

•7.  ІА. - Ф. 56. - Оп. 1. - Спр. 336

•8.  НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1. - Спр. 43

•9.  НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1. - Спр. 43

•10. НАРМ. - Ф. 241. - Оп. 1 - Спр. 43

Залиште коментар!