М. Д. Чеповецька, студентка НТУУ „КПІ"

ЛЕКСИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: ЇЇ РОЗВИТОК І ЗВ'ЯЗОК ІЗ МОВАМИ СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКОЇ ГРУПИ

  Чеповецька М. Д. Лексика української мови: її розвиток і зв'язок з мовами східнослов'янської групи.

У статті висвітлено загальну характеристику східнослов'янських мов та їх фонетичних особливостей, розглянуто взаємозв'язок української мови з російською та білоруською, визначено мовні перетворення та їх чинники, розкрито зміни в лексиці східнослов'янських мов у післявоєнний період.

Ключові слова: лексика, східнослов'янські мови, взаємодія, розвиток, запозичення, чинники.

Чеповецкая М. Д. Лексика украинского языка: её развитие и связь с языками восточнославянской группы.

В статье освещена общая характеристика восточнославянских языков и их фонетических особенностей, рассмотрена связь украинского языка с русским и белорусским, определены языковые переобразования и их факторы, раскрыты изменения в лексике восточнославянских языков в послевоенный период.

Ключевые слова: лексика, восточнославянские языки, взаимодействие, развитие, заимствования, факторы.

Chepovetska M. D. Vocabulary of Ukrainian language: its development and relationship with the languages ​​of Eastern Slavic group.

The article is about the general characteristics of East Slavic languages ​​and their background, the phonetic features; connection of the Ukrainian language with Russian and Belarus language was considered, language changes and their factors were defined, changes in the vocabulary of East Slavic languages ​​in the postwar period were disclosed.

Keywords: vocabulary, East Slavic languages, communication, development, borrowing, factors.

Слов'яни є найчисленнішою в Європі групою індоєвропейських народів, споріднених генетично, мовою та культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі. Виділяють три підгрупи слов'янських мов: східну, західну та південну. У статті детально розглянемо мови східнослов'янської групи.

До східної групи належать українська, російська та білоруська мови. Українська мова - державна мова України, але поширена також у Росії, Білорусі, Польщі, Чехії, Канаді, США, Аргентині, Австралії та інших країнах. Таким чином, загальна кількість мовців становить близько 40 мільйонів осіб. Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи тощо) та запозичення з інших слов'янських мов. Українська має три діалекти: південно-східний, південно-західний та північний [3, с. 69]. Перші пам'ятки писемності сягають ХІ століття. Значного розвитку літературна українська мова зазнала під впливом творчості І. Котляревського, пізніше в її нормуванні та утвердженні вагому роль відіграв Т. Шевченко. Російська мова - державна мова Російської Федерації, а також одна з офіційних мов ООН. Нею спілкуються понад 200 мільйонів осіб [3, с. 70]. Вона складається з двох діалектів: північного та південного. В основу літературної мови лягли перехідні говори, що утворилися на стику діалектів. Становлення сучасної літературної мови пов'язане з творчістю О. Пушкіна. Білоруська мова поширена в Білорусі, а також на територіях Росії, України, Польщі, Литви, Канади, США, Казахстану та інших країн. Загальна кількість носіїв становить близько 10 мільйонів осіб. Мова має три діалекти: північно-східний, центральний та південно-західний, на стику яких утворилися ті говірки, що лягли в основу білоруської літературної мови [3, с. 70]. Велику роль у розвитку літературної мови відіграла творчість Я. Коласа та Я. Купали.

Мова - найвагоміше надбання кожної окремої людини і найбільша суспільна цінність. Мова - явище водночас індивідуальне й соціальне: вона обслуговує і кожну окрему людину, й усе суспільство, виконує як особистісні, так і суспільні функції [8, с. 42]. Розглядаючи східну підгрупу слов'янських мов, можемо виділити такі основні їх функції: комунікативна, мислетворча, об'єднуюча, акумулятивна, інформаційна, організуюча, історико-культурна, естетична, пізнавальна.

Східнослов'янські мови взаємодіють між собою і впливають одна на одну у сферах фразеології, синтаксису, семантики та стилістики. Їм властива така фонетична риса, як повноголосся: звукосполучення оро, оло, ере, яких немає ні в західнослов'янських, ні в південнослов'янських мовах (борода, голова, молоко, золото, береза, берег) [7, с. 23].

Українська, російська та білоруська мови в своєму виникненні та розвитку пов'язані з давньоруською літературною мовою, спільною для всіх східних слов'ян епохи Київської держави. Та за силою впливу та його роллю для розвитку та збагачення української літературної мови найбільше значення мають її зв'язки з російською [5, с. 12]. Про тісний взаємозв'язок свідчить запозичення українськими письменниками, зокрема Т. Шевченком та І. Котляревським, елементів російської лексики та фразеології й нових стилістичних прийомів, характерних для тогочасної російської літератури (VІІІ-ХІХ ст.). Так, під впливом російської літератури в українській виникає епічна розповідь (вперше в творах І. Нечуя-Левицького), а такі письменники, як І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський починають використовувати в своїй творчості так звану „внутрішню мову" [5, с. 14]. Так само і у російську літературу потрапляли слова, вирази та синтаксично-стилістичні особливості української мови через творчість М. Гоголя та твори Г. Квітки-Основ'яненка, писані російською мовою [5, с. 13]. Варто зазначити, що значна частина видатних класиків української літератури - Є. Гребінка, Марко Вовчок, Леся Українка та інші - у своїй творчості фактично була „двомовною". А такі слова, як девчата, чрезвычайный, делянка, хлебороб, неполадки, бублик, підполковник, пасека в російську мову потрапили з української. Так само російською мовою був запозичений український суфікс -щин(а): Псковщина, Смоленщина, Рязанщина [4, с. 189]. Увійшов у звичай процес запозичення у російську мову форм українських імен: Маруся замість Маша, Оксана замість Аксинья тощо. А українська мова завдячує російській такими словами, як копійка, вертоліт та ін. Більшість русизмів увійшли до української мови у радянський період, чому сприяло цілеспрямоване зросійщення українців як в Україні, так і в інших республіках колишньої СРСР. Російська та українська мови мають 62% спільної лексики.

З точки зору фонетики, лексики та граматики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики). Їх тісний зв'язок можна пояснити спільністю історичних доль українського та білоруського народів в період литовсько-польського панування, коли українці й білоруси користувалися спільною книжною „руською" мовою. Збагачення української писемної практики білорусизмами найактивніше відбувалося саме в цей період. Зв'язок мов зміцнюється завдяки численним перекладам, зокрема значною подією стало видання білоруською мовою „Кобзаря" Т. Шевченка 1939 року [5, с. 16]. Українська мова внесла в білоруську такі слова, як «ўлік» - облік, «сякера» - сокира та ін. А білорусизмами в сучасній українській мові вважаються слова гарячий, кажан, калач, качан, ззаду, розкішний, хазяїн, нащадок, виховати, звіробій.

Свідчити про взаємозв'язки серед східнослов'янських мов може також наявність спільних слів: вогонь (укр.) - огонь (рос.) - агонь (біл.), риба (укр.) - рыба (рос.) - рыба (біл.), гніздо (укр.) - гнездо (рос.) - гняздо (біл.) та ін.

Мова кожного народу з часом зазнає певних змін під впливом історичних, економічних і політичних чинників. Відмирають старі слова, а замість них постають нові; старішають морфологічні й синтаксичні конструкції, поступаючись перед новими, що більше відповідають вимогам часу; засвоюються лексичні елементи від сусідів, що зумовлюються політичними, економічними й культурними стосунками з ними; нові обставини життя, породжуючи нові поняття, жадають для них нового вислову [1, с. 11].

Більшість мовних змін починається з варіювання. У мовах на кожному історичному етапі поряд зі старими елементами існують їх нові варіанти. В українській мові, наприклад, це префікси од- і від-, форми ім'я та імення, словосполучення типу чекати на сестру і чекати сестру, дійти до висновку і дійти висновку. В російській мові це паралельні форми слесари і слесаря, шофёры і шофера, мок и мокнул, машет и махает, померк і померкнул, наголос у слові хаос на першому й другому складах тощо [4, с. 186]. Нові варіанти конкурують зі старими і з часом замінюють їх. Постійне варіювання як у плані вираження, так і в плані змісту - це спосіб існування мови як живої функціональної комунікативної системи.

         На мовний розвиток впливають як позамовні чинники (розвиток людського суспільства, його матеріальної та духовної культури, розвиток науки й техніки тощо), так і мовні, що поділяються на зовнішні та внутрішні [6, с. 337]. До зовнішніх відносять ті імпульси розвитку, які надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх - тенденції розвитку, що закладені в самій мові [4, с. 187].

Варто зауважити, що лексика розвивається та змінюється також під значним впливом історичних і культурних подій, що відбуваються на територіях поширення мов. Так, виразні процеси відмирання й поповнення різних категорій лексики східнослов'янських мов спостерігалися у один з найзнаменніших періодів історії колишньої СРСР - після Великої Вітчизняної війни. Вони склалися як у ході стихійних змін лексичного складу, пов'язаних із змінами в суспільному житті та суспільній свідомості, так і в результаті свідомого втручання носіїв мови в її лексичний склад, зокрема у термінологію та номенклатуру [2, с. 47].

Із слів, які протягом післявоєнного періоду зазнали витіснення з активного ужитку в російській мові, дослідник С. І. Ожегов називає такі лексичні одиниці: барин, господин, сударь, казенный, большевик, купец, имение, батрак та ін. [2, с. 48]. В українській мові до аналогічної категорії слів можуть бути віднесені пан, пані, поміщик, купець, глитай, наймит, прикажчик. У білоруській мові до відмираючих слів належали пан, пані, памешчык, купец, маёнтак, парабчанка, наймічка та ін. [2, с. 48].

Більш показовим для розвитку лексичного складу східнослов'янських мов, ніж вихід чи виведення з ужитку певної частини слів, є поповнення новими словами і розширення значень уже наявних слів. Цей напрям розвитку лексики відзначався у післявоєнний період небувалою інтенсивністю. Нові слова з'явились, насамперед, у лексиці, пов'язаній з найбільш прогресивними сторонами суспільного життя. Так, російська мова збагатилася словами бедолага, выживаемость, землянин, политизация, экстримальный, колготы, общепит; українська - такими як водозабезпечення, людинознавство, мікрорайон, глобальний, надважкий, великогабаритний; у білоруську мову потрапили слова першапроходцы, ультрасучасны, мікрараён, аддарунак („подарунок у відповідь"), бігудзі, міні-сукенка, зніякавець, дыктафон [2, с. 64, 76, 78, 202]. 

Одним з важливих і помітних процесів у розвитку лексики східнослов'янських мов цього періоду є значне збільшення частоти вживання окремих груп слів. В українській мові до слів зі збільшеною частотою вживання належали супутник, ракета, самообслуговування, телевізор, космос, котедж, сувенір, шлягер. В російській відзначено поширення слів межпланетный, телевидение, семинар, сувенир, шлягер, самообслуживание та ін. В білоруській мові активізувалося вживання слів космас, тєлебачанне, халадзільнік, сувенір [2, с. 233, 234]. Нові слова у братніх мовах з'явилися внаслідок появи нових понять, які, в свою чергу, були ознакою стрімкого розвитку науки й техніки, освіти, мистецтва тощо.

Отже, як бачимо, лексика східної групи слов'янських мов зазнавала змін під впливом різноманітних історичних і культурних подій, а також завдяки розвиткові мови. Утворювалися паралельні форми слів і словосполучень, слова набували полісемічних значень, походили з однієї східнослов'янської мови в іншу. І ці процеси тривають, адже доки мови живуть, вони постійно змінюються та розвиваються. Українська мова, перебуваючи протягом віків у тісних взаємовідносинах з іншими слов'янськими мовами, ніколи не втрачала свого самобутнього характеру, якого надавала і надає їй жива мова українського народу з її власними внутрішніми законами розвитку.

Література:

•1.            Антонечко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо / Упорядкув. Я. Б. Антоненко-Давидович - 5 вид., переробл. - К.: Сім кольорів, 2007. - 320 с. ISBN 978-966-2054-01-9

•2.            Коломієць В. Т. Розвиток лексики слов'янських мов у післявоєнний період / В. Т. Коломієць. - К.: Наукова думка, 1973.

•3.           Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів освіти / М. П. Кочерган. - К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 368 с. (Альма-матер). ISBN 966-580-124-4

•4.            Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти / М. П. Кочерган. - К.: Видавничий центр «Академія», 1999. - 288 с. (Альма-матер). ІSBN 966-580-063-9

•5.           Плющ П. П. Історія української літературної мови / П. П. Плющ. К.: Вища школа, 1971.

•6.            Семчинський С. В. Загальне мовознавство. Видання друге, перероблене і доповнене / С. В. Семчинський. - К.: АТ «ОКО», 1996. - 416 с. ISBN 5-7763-2658-3

•7.            Українська мова : Підручник : ч.1 / Т. К. Бурлака, В. О. Горпинич, П. С. Дудик та ін.; За ред. П. С. Дудика. - К.: Вища шк., 1993. - 415 с.: іл. ISBN 5-11-004116-4 (ч.1), ISBN 5-11-004115-6

•8.            Ющук І. П. Українська мова: Підручник. - 3-тє вид. - К.: Либідь, 2006. - 640 с. ISBN 966-06-0444-0

e-mail: marinka_161991@bigmir.net

Залиште коментар!