Дикан Ольга Василівна

Івано-Франківський національний медичний університет

Кафедра мовознавства

МОВНА ПОЛІТИКА ЯК ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР МОВНОГО РОЗВИТКУ

Одним із ключових понять соціолінгвістики і одним із найважливіших екстралінгвальних факторів, що здійснює вплив на мовний розвиток є мовна політика. Вагомий внесок у розробку зазначеної лінгвістичної проблеми   зробили Ю. Д. Дешерієв, Б. М. Ажнюк, В. О. Аврорін,  Л. Б. Нікольський, Р. Белл, Дж. Фішман, , В. М. Алпатов, Л. Т. Масенко, О. О. Тараненко. Однак складність вказаної наукової проблеми спричинює необхідність подальших її наукових опрацювань. 

Питання  мовної політики  - багатоаспектне і не є прерогативою лише соціолінгвістики, воно містить і значний політологічний вимір. Мовна політика - це не просто сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток, це ще й  частина національної політики певної держави, і  ключовим  все ж таки у цьому понятті є слово «політика», тому для об'єктивного вивчення мовної політики будь-якої держави вихідним повинно бути вивчення «політичної ситуації» в країні, регіоні чи іншому адміністративно-політичному утворенні.  Мовна політика значною мірою залежить від базових принципів функціонування держави: політичних,  економічних, національних, культурних, інтелектуальних цінностей, ідеології.  Як частина державної політики, мовна політика має свою структуру, в якій можна виділити: 1) суб'єкти політики (державна влада, організоване соціальне утворення, наприклад,  партія, громадські організації, видатний громадський, політичний діяч; 2) завдання (наприклад, здобуття чи утримання влади, проведення діяльності  (економічної, культурно-освітньої, інколи ідеологічної чи релігійної) в інтересах певного соціального утворення; 3) методи реалізації (наприклад, співпраця, відкритий чи прихований конфлікт, демократичний чи автократичний шлях); а окрім того, залежно від концепції,  - до  завдань мовної політики зараховують ще й вирішення  різних проблем зовнішнього контексту

Суперечністю відзначається розуміння об'єкта мовної політики, який часто трактують як мову [262]. На нашу думку, об'єктом цієї політики виступає не стільки сама мова, скільки групи її актуальних чи потенційних носіїв, а, отже, реалізація мовної політики тісно пов'язана з суб'єктивними факторами і має часом непередбачувані наслідки. Щодо засобів здійснення мовної політики, то держава як інститут влади має великі можливості впливу на мовну ситуацію через політичні, адміністративні, фінансово-економічні, ідеологічні важелі. Найбільш дієвими інструментами мовної політики є адміністративна сфера, система освіти, засоби масової інформації. Іншими словами, суть  мовної  політики полягає у впливі на мовну ситуацію, спрямуванні її розвитку у певному бажаному напрямі, де   вектор реальних змін повинен наближати ситуацію до деякої ідеальної картинки національного майбутнього. Таким чином, мовна політика є однією з форм політики національної і спрямована на регуляцію етногрупових відносин, на впорядкованість цих відносин відповідно до обраних політичних цілей і цінностей за допомогою конкретних практичних заходів.

Мовна політика здатна або закріплювати  привілеї пануючої мови, або  сприяти зняттю міжнаціональної напруги шляхом підтримки мов національних меншин.

Особливого значення питання мовної політики набуває в державах із неоднорідним національним складом. Основним постулатом конкретних програм мовної політики більшості поліетнічних держав є зміна чи збереження традиційно складеного функціонального розподілу мов. У цілому можна виділити  два можливі шляхи розв'язання мовних питань. У радянській соціолінгвістиці домінувала концепція, згідно з якою народи багатонаціональної держави в   майбутньому неминуче прийдуть до ситуації, коли всі національні мови замінить єдина мова, більшість заходів радянського уряду у сфері мови були підпорядковані цій меті.  Протилежною до створення одномовності в багатонаціональній державі існує концепція будівництва національних держав за національним принципом. На сьогоднішньому етапі розвитку світової мовної ситуації спостерігається домінування останньої тенденції, спрямованої на збереження національної і мовної самобутності етносів. Зазначимо однак, що ціннісні установки та інтенції різних мовних груп настільки різноманітні і багатоаспектні, що єдина мовна політика не в змозі відповідати прагненням всіх мовних груп і меншин однією і тією ж мірою. Тому справедливою є думка бельгійського мовознавця П. Нельде: «Нові концепції повинні відповідати потребам груп, які піддаються дискримінації і тиску. Позитивним прикладом є європейська політика, яка діє на основі принципу доповнюваності у відповідності з яким рішення приймаються на можливо базовому рівні - переважно на рівні самих етномовних спільнот, до того ж збалансована соціолінгвістична підтримка груп, які знаходяться в несприятливому становищі, сприяє виживанню самих малочисельних спільнот»  [262;  19].

Ріст етнічної самосвідомості, прагнення реанімувати етнічні мови і культури пов'язано, з одного боку,  із посиленням ролі різноманітних громадських організацій, що відстоюють право як особистості, так і етносу на самовизначення, а з другого - вказані процеси виникли як спротив глобалізації світової культури, політики, економіки. Лінгвістика останніх років, спрямована на розв'язання практичних потреб суспільства, великого значення надає розробці кола питань, пов'язаних з наслідками мовної асиміляції для функціонування етносу. Як вважає А. П. Алексєєв, «кожна мова від початку свого утворення може розглядатися як етноутворюючий елемент» [6; 47]. І на наступних етапах розвитку етносу роль мови залишається провідною, мова виступає як одна  з найважливіших об'єктивних характеристик етносу, а також як символ етнічної приналежності.

Конкретизуючи основне завдання мовної політики будь-якої поліетнічної держави, можна визначити його як вибір державної чи офіційної мови, а також мови міжетнічного спілкування. Вирішення питання про статус мов етнічних меншин у більшості країн мають велику кількість варіантів і залежать від моделі мовної політики самої держави: 1) статус офіційної чи державної наданий усім мовам етнічних груп  (наприклад, в Бельгії, Швейцарії); 2) в якості офіційної можуть висуватися одна з мов етнічних меншин й одна із світових мов (наприклад,  в Новій Зеландії мова маорі є офіційною поряд з англійською мовою); 3) офіційний статус для мов деяких етнічних меншин допускається тільки на регіональному рівні (наприклад, в Гані, Нігерії, Ірані); 4) офіційний статус мовам етнічних меншин не надається ні на національному, ні на регіональному рівнях, але їх застосування гарантовано конституцією, законом чи договором (Алжир, Іран, Марокко) ; 5) незважаючи на відсутність статусу офіційної мови, деякі етнічні меншини отримали право використовувати рідну мову в суді і в інших сферах суспільного життя (наприклад,  Індії,  Росії).

Таким чином, мовна політика, будучи  наділеної суттєвим етнополітичним виміром, є одним з найважливіших понять сучасної соціолінгвістики, оскільки повинна вирішувати безліч практичних завдань: забезпечення  інтеграції етносу, стабільності у державі,  солідарності населення та  збереження малих народів.

Література:

•1.     Алексеев А.П. О самом раннем этапе расообразования и этногенеза / А. П. Алексеев // Этнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. - М.: Наука, 1982. - С. 32 -55.

•2.     Язык и общество на пороге нового тысячелетия: итоги и перспективы: тезисы докладов международной конференции (Москва, 23-25 октября 2001г). - М., 2001. - 360 с.

e-mail: olunia.d@yandex.ua

Залиште коментар!