XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Дикун О.В., Мороз О.О. БЮДЖЕТНИЙ МЕХАНІЗМ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЗРОСТАННЯ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ

Дикун О.В.

Науковий керівник: Мороз О.О.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

БЮДЖЕТНИЙ МЕХАНІЗМ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЗРОСТАННЯ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ

Кожна держава в будь-який період свого розвитку повинна мати власну, основану на національно-державних інтересах, науково-фінансову доктрину, яка відображає цілі і завдання її соціально-економічного розвитку. В Конституції України записано, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю [1]. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, створюють той основний фундамент економічного прагматизму, якому повинні бути підпорядковані фінансова теорія і практика. Це вимагає модернізації вітчизняної фінансової науки в напрямі посилення її соціальної спрямованості та вирішенні питань росту суспільного добробуту.

Аналіз наукової літератури з питань суспільного добробуту дозволив сформулювати наступне визначення цієї категорії. Суспільний добробут це рівень фінансового забезпечення суспільства в цілому та окремих його представників зокрема, необхідними матеріальними та духовними благами, що задовольняють визначені людські потреби. Відповідно, на основі принципу системності, необхідно розглядати роль бюджетного механізму в забезпеченні суспільного добробуту як єдине ціле, як систему. Методологічне значення системного підходу полягає в тому, що такий підхід дозволяє віднайти та дослідити складові системи, їхню структуру, що визначає взаємовідносини та зв'язки елементів у системі. Таким чином, одним із базових питань забезпечення високого рівня суспільного добробуту є формування і використання державою фондів фінансових ресурсів, які забезпечують його потреби.

Суспільний добробут як явище людського буття протягом цілих століть привертало увагу провідних вчених фінансової науки та практики, політичних і громадських діячів. Перше згадування основних положень суспільного добробуту можна віднести до V-VI ст. до н.е. Основоположником теорії добробуту у цей час можна вважати Сократа.

Вперше основні положення теорії суспільного добробуту були розроблені італійським економістом В. Парето (1848 - 1923 рр.). Відповідно до його тверджень, зміни або дії у сфері фінансів мають сенс лише тоді, коли матеріальне становище певних соціальних груп покращується без погіршення його для інших. Згідно з ідеями В. Парето видатки бюджету можуть зростати за певними напрямками тільки за умови, що це не зашкодить іншим напрямам [2, с.54].

Необхідно згадати й А. Сміта, який зазначав, що підприємець, який у першу чергу задовольняє свої власні інтереси часто більш дієво служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається служити ним. На нашу думку, це твердження можна розглядати, як одну з передумов зростання суспільного добробуту.

Подальший розвиток теорії добробуту відбувався у вигляді неокласичної теорії добробуту наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. представниками австрійської та лозаннської школи. Суть її полягає в тому, що вона поєднує як виробничий, так і споживчий підходи до проблеми суспільного добробуту. Це дає можливість широкого використання її з аналітичною метою, наприклад, для оцінки розподілу податкового тягаря та оптимізації рівня оподаткування, а також об'єму наданих субсидій, які направляються на стимулювання процесу споживання.

Проте прихильники неоліберальної позиції вважають недоцільним використання вагомої ролі держави у вирішенні питань досягнення добробуту та економічного розвитку. Так, вирішення тих соціальних питань, що є передумовою покращення добробуту, та які неможливо вирішити у рамках ринкових відносин, передбачається передавати приватним недержавним суспільним організаціям. Прихильники даного підходу (який в умовах кризи держави всезагального добробуту був дуже розповсюджений з середини 70-х та до кінця 80-х років) фактично повертаються до ролі держави в часи капіталізму вільної конкуренції та вільного підприємництва.

Макроекономічне розуміння суспільного добробуту сформувалося у першій половині ХХ століття (на етапі становлення корпоративного суспільства та соціальної держави) під впливом ідей кейнсіанського макроекономічного аналізу. У відповідності з вищеназваними підходами щодо суспільного добробуту майже в усі часи, усі держави, тим чи іншим чином, були приречені до здійснення можливих заходів для створення держави добробуту. При цьому елементи держави добробуту (забезпечення всіх індивідуумів, по-перше - мінімальним рівнем гарантованого доходу, по-друге - захистом на випадок тимчасової непрацездатності, по-третє - доступом до благ, які володіють особливими позитивними властивостями) створювалися у різних країнах неоднаковими темпами. Лідерство у даній сфері належить Німеччині, де вже наприкінці ХІХ століття впроваджувались програми досягнення суспільного добробуту, в той самий час як у Сполучених Штатах Америки продовжували усіляко від них утримуватись. Надалі лідерство перемістилось до Великобританії, потім до Швеції та інших скандинавських країн.

На сьогоднішній день забезпечення умов для можливості підвищення рівня суспільного доброту є актуальним питанням і для України, оскільки в порівнянні з іншими країнами з розвинутою економікою рівень добробуту в державі, попри всі позитивні зрушення останніх років, залишається низьким.

Повертаючись до ролі бюджетного механізму в забезпеченні зростання суспільного добробуту відзначимо, що обмеженість ринкових методів забезпечення гідного рівня життєдіяльності людини створює об'єктивні умови для державного втручання з метою досягнення зростання суспільного добробуту. Умови ринкової економіки виявляють різноманітні форми нерівномірного розподілу соціальних благ як стосовно отримання, так стосовно використання доходів та послуг, а також суб'єктивне ставлення щодо міри задоволення потреб, рівня добробуту кожного члена суспільства.

Зусилля спрямовані на подолання недосконалостей ринку, в багатьох випадках пояснюються посиленням регулюючої ролі держави. Суттєвою причиною зростання частки державних видатків у ВВП, також є нова роль держави у сфері соціального страхування й перерозподілу доходів за допомогою податків і трансфертів. Зусилля держави у цій галузі базуються на фінансових та етичних мотивах. Водночас слід відзначити той незаперечний факт, що практичне здійснення низки соціальних програм породжує й непередбачувані негативні побічні явища, зокрема зниження ефективності економіки [3].

Таким чином,  одне з головних завдань бюджетного механізму полягає, за допомогою різних фінансових інституцій сприяти успішному економічному й соціальному розвитку держави, забезпеченню прав і свобод людини. Це досягається завдяки використанню методів і важелів мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та застосування їх для розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населення, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Необхідність наявності досконалого бюджетного механізму зумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином з огляду на відповідні об'єктивні причини. До них належить, зокрема, структурна перебудова економіки, боротьба з монополізмом, захист навколишнього середовища, оборона, правопорядок, захист тих громадян, які на ринку входять до числа споживачів - інваліди, діти, престарілі, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальна освіта, підготовка кадрів, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров'я тощо. Виходячи з цього, держава будує свою фінансову політику, головним завданням якої є пошук оптимальної моделі перерозподілу фінансових ресурсів з метою прискорення зростання матеріального вироб­ництва й добробуту населення. Для побудови такої моделі треба визначити рівень втручання держави у господарську діяльність виробничих структур і рівень зобов'язань держави в питаннях соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього продукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створюваних державою.

Слід враховувати, що необґрунтовано висока частка централізації фінансових ресурсів призводить до негативних наслідків, оскільки централізовано важко вести раціональний розподіл і забезпечити його ефективне виконання. Однак, зниження централізації при високому рівні державної власності зумовлює безгосподарність і різні перекоси в розподілі та використанні фінансових ресурсів, і врешті фінансовий розлад у державі.

Потрібна також оптимізація перерозподілу фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні населення. Якщо держава надмірно втручається в перерозподіл частки населення у валовому внутрішньому продукті, це усуває стимули до праці, знижує темпи економічного зростання. Водночас, невтручання держави в цей процес або значне їх скорочення також має негативні наслідки - стримує розвиток освіти, науки, призводить до зубожіння деяких верств населення тощо.

З метою підвищення ролі бюджетного механізму в вирішенні соціальних питань необхідно забезпечувати фінансування соціальних видатків - основу впливу держави на досягнення сталого рівня зростання суспільного добробуту.

Ці видатки повинні стати основою впливу держави на рівень матеріального забезпечення населення як у середньостроковій, так і в довгостроковій перспективі. Нагального вирішення потребує проблема визначення науково-обґрунтованої частки видатків на задоволення соціальних потреб, забезпечення реалізації першочергових завдань, пов'язаних із підвищенням заробітної плати працівникам бюджетної сфери та розмірів допомоги, що надається за рахунок бюджету, а також технічного переоснащення загальноосвітніх та медичних закладів. Це вимагає необхідності реформування традиційних програм, які здійснюються за рахунок бюджетних коштів. Вкрай необхідним має бути інвентаризація програм, що були прийняті за роки незалежності, а також тих, які залишилися у спадок з дореформених часів, і проведення відповідних розрахунків щодо потреби та можливостей у фінансових ресурсах для їх виконання. Для реалізації зазначеного слід провести такі заходи:

•-  інвентаризувати діючі соціальні програми, здійснивши відповідні розрахунки щодо потреби та можливостей у фінансових ресурсах для їх виконання,  з урахуванням чого визначити ті, що втратили соціальну значимість в умовах ринкової економіки і підлягають вилученню з бюджетного фінансування, та такі, які потребують першочергового здійснення і мають перспективне значення;

•-  фінансування установ і закладів соціальної сфери як на стадії визначення обсягів видатків, так і на стадії їх використання, здійснювати у суворій залежності від результатів діяльності. Це дасть змогу відмовитися від практики фінансування соціальної сфери залежно від досягнутого рівня бюджетних видатків, а також приймати обґрунтовані рішення щодо удосконалення мережі соціально-культурних установ і закладів, їх об'єднання, скорочення та ліквідації;

•-  розробити програму реформування соціальних пільг, привілеїв і виплат, на основі чого удосконалити систему адресної соціальної підтримки населення, відмовившись від відомчого характеру надання пільг, замінивши їх грошовими формами соціальної підтримки;

•-  здійснювати видатки на фінансування вищої освіти на основі затвердженого урядом державного замовлення на підготовку кадрів вищої кваліфікації і єдиних норм затрат на їх підготовку;

•-  фінансування науки проводити шляхом виділення коштів на дослідження за затвердженою в установленому порядку тематикою, замінивши кошторисне фінансування виділенням коштів на оплату виконання державних наукових замовлень;

•-  підвищити відповідальність органів виконавчої влади за прийняття та реалізацію рішень, які не забезпечуються відповідними джерелами фінансування, посилити вимогу до проведення експертних оцінок, щодо визначення потреб та джерел фінансових ресурсів на здійснення накреслених заходів.

Література:

•1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. - К.: Преса України, 1997. - 80 с.

•2. Василик О.Д. Теорія фінансів. - К.: НІОС. - 2000. - 416 с.

•3. Опарін В.М. Фінанси (загальна теорія): Навч. Посібник. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: КНЕУ, 2004. - 240 С.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>