XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

доктор філософії, Совінська Н. ІСТОРИЧНО-ФІЛОСОФСЬКІ ПЕРЕДУМОВИ СОБОРУ 1946 РОКУ У ЛЬВОВІ

Наталія Совінська  доктор філософії,                                                                 

Українська Вільна Академія  Наук   

Вінніпег, Канада

  ІСТОРИЧНО-ФІЛОСОФСЬКІ ПЕРЕДУМОВИ СОБОРУ 1946 РОКУ У ЛЬВОВІ

Слід зауважити, що у нашому дослідженні обґрунтовано не безпосередні мотиви собору 1946 року у Львові, а історично-філософські передумови цієї, можна сказати, події у світовому християнстві наприкінці ХІХ ст.. Суть проблема ,за  результатами досліджень науковців зволиться до слідуючого.

Щоправда, дослідники схильні вбачати коріння подій 1946 р. значно глибше. Наприклад, Я. Шашкевич вважає,що «уніатська церква і її римське зверхництво не підтримували - особливо у ХУП-ХУШ ст.- українських національних сподівань, а, навпаки, протягом тривалого часу  кидали українців в обійми денаціоналізації, шляхом (формально забороненого) переходу на римо-католицизм [2] і можна погодитися з цими словами, тим більше, що історичні факти їх підтверджують красномовно. Слушними є зауваження дослідника, що Рим допустився "колосальної помилки", займаючись українською унією в ХVII-ХVIII ст. "рідко й нерадо", „без розуміння українських національних проблем, дезорієнтований фальшивою інформацією, що надходила з Польщі... й віддав українську унію в польські католицькі руки" [3].

Інша вагома причина, яку висуває той же дослідник - це та, що  "Рим ніколи не давав українцям реального захисту від Росії"... «Зацікавлення Риму Україною було прямо протилежне за величиною до  намагань української уніатської церкви, зацікавити собою Рим" [3]. Цей висновок підтверджує дослідження німецького вченого, академіка Едварда Вінтера, який на відстані глибокого вивчення історичних документів, що зберігаються в архівах Ватикану, Німеччини, Чехії та Австрії не лише дослідив історію відносин папства і Русі протягом тисячоліття, а й розкрив спонукальні причини - політичні, ідеологічні, економічні та зв'язок політики папського престолу з усією загальноісторичною обстановкою того часу. У трилогії „ Папство і і Русь", що  охоплює період від X ст. до 60-х рр. XX ст., головний стимул і мотив, який був стрижнем політики Ватикану, Е.Вінтер пов'язує з претензією Риму на світове панування, що змушувало втягнути Русь у сферу свого впливу. Інше дослідження цього вченого, написане у 40-х рр. XX ст., безпосередньо стосується України та Берестейської унії, а отже і уніатської церкви. Книга називається ..Візантія та Рим у боротьбі за Україну 955-1939", її український переклад опублікований у Празі в 1944 р. [4].

Причину своєї уваги до України учений пояснює тим, що вона була особливим об'єктом змагань між Східною та Західною церквами, оскільки саме у Східній Європі духовне стояло нарівні з релігійно-церковним, що символізує єдність Східної та Західної церков. В силу цього «українці переживали найсильнішу протилежність між Сходом і Заходом, були тим „яблуком роздору" чи «каменем спотикання», за що протягом тисячоліть точилася гостра боротьба між Візантією і Римом". Українська церква як символ єдності духовного й релігійно-церковного елемента мала своєрідну природу і завжди тяжіла до незалежності: «Хоч східна церква тут і найдужче себе виявляла, й церква Русі від початку XI ст. була частиною візантійської церкви, проте ця церква від самої Володимирової доби змагала до того, щоб зайняти самостійне становище між Візантією та Римом, як це пощастило старій Болгарії в її найкращих часах. Ці змагання до самостійності знаходили все новий вираз на протязі століть, та сповнення вони ніколи не знайшли" [5] підкреслює німецький академік. Адже самостійного розвитку української церкви боялася насамперед Візантія, яка, як стверджує Е.Вінтер, ,.з успіхом цей розвиток поборювала аж до новітніх часів". Після падіння Константинополя у ХV ст. роль поборника самостійності української церкви перейняла Москва.

У своєму ґрунтовному дослідженні німецький учений рік за роком детально розкриває драматичну картину боротьби Візантії та Риму за східний плацдарм - українську церкву. Учений розумів, що в цій боротьбі зовсім не другорядну роль відігравала Польща, як свідчать його слова: «Поляки раз-у-раз отруювали відносини між русинами та Римом" [6] - від періоду Київської Русі аж до XX ст. В такій ситуації Берестейська унія розглядається в книзі не стільки як засіб утвердження самостійності української національної церкви, а скоріше як тимчасовий компроміс між Візантією і Римом.

Берестейська унія, як стверджує вчений, породила в українському суспільстві глибокий розкол. З одного боку, Польща дістала привід переслідувати православне населення і навертати його в латинський обряд. З другого боку навернення уніатів до православ'я було засобом русифікації. Проте, незважаючи на цей розбрат, академік Е. Вінтер констатує, що Берестейська унія відкрила нову історичну перспективу перед українською церквою: «Здавалося, що українському народові, дякуючи його кількасот літнім зв'язкам з Візантією і Римом, судилось також на церковнім полі започаткувати об'єднання вільних слов'янських народів на християнській основі" [7]. Та цій місії перешкодила політика російських царів і польських королів, які однаково ненавиділи уніатську церкву як незалежну від Москви і Польщі самостійну церковну організацію. Учений з жалем констатуй, що розшматована між москвофілами й прихильниками латинізації уніатська церква не могла виконати свого великого завдання бути мостом між Східною і Західною церквами: "Вона мусила боротись на подвійному фронті у власному народі" [8]. Більше того, Рим на початку XX ст. показав, що розглядає уніатську церкву "лиш як довісок до римокатолицької церкви". Конкордат 1925 р., де Рим задовольнив бажання поляків усунути уніатів від співпраці над новою унією, про демонстрував, пише учений, «дійсне відношення Риму до церковної унії». На підтвердження своєї думки дослідник наводить слова митрополита Андрій Шептицького від 20.07.1933 р. про те, що в очах кількох мільйонів населення Апостольський пре стіл став співучасником знищення в Польщі церков православного обряду, отже і рішень Берестейського собору [9]. Про таке переконання митрополита свідчить досить прохолодне ставлення до нього папського престолу, відоме з біографії А.Шептицького.

Такої ж думки про політику Риму був Іван Франко. У 1884-р. він написав статтю "Воскресеніє чи погребеніє", де об'єктивно оцінив факт створення католиками нового Чину змартвихвстанців, в діяльності якого побачив ревні намагання покінчити з православним обрядом в уніатській церкві, а отже й з її особливостями як церкви українського народу: «Католицизм у тих нових апостолів єсть тільки один, латинський. Унія, з її відрубним, автономічним становищем не має серед нього місця. Той самий історичний блуд давньої Польщі... іменне уважання уніатів не за правдивих католиків - повторяється і в їх поглядах, гніздиться і в їх власних мислях... Вони раді би бачити нас зовсім латинниками, і, тільки, златинізувавшись, ми будемо в їх очах правдивими католиками" [10].

Уже згадуваний авторитетний дослідник Я.Дашкевич стверджує, що політика Риму змусила шукати інших орієнтацій не лише уніатську українську, а й вірменську церкву. На наш погляд, учений має цілковиту рацію, коли пише, що "це були наслідки погано закладеного на самому початку фундаменту, коли, по-перше, унію згідно з семантикою слова між двома рівноправними церквами замінили "унією" з включенням української церкви до окладу римської структури з підпорядкованим статусом для поступового її поглинання. Інший парадокс виник в зв'язку з підміною об'єктів: замість мати справу з людьми, яким - при становищі українських уніатів - треба було забезпечити певні права, а навіть привілеї, католицизм зайнявся плеканням самих лише релігійних ідей" [11].

На наш погляд, кілька наведених тут фактів дають змогу по-іншому подивитися на рішення Львівського собору 1946' р. і участь у ньому такого ерудованого богослова як Гавриїл Костельник. Собор проголосив ліквідацію унії з Римом, а не самоліквідацію греко-католицької церкви, як це представляла радянська пропаганда. У своїй промові при відкритті собору Г. Костельник наголошував на провідному мотиві, який був дуже важливим: розрив зв'язків з Римом, вихід з-під влади римських пап, що веде до звільнення від шовінізму шляхетської Польщі. Промовець твердив, що "сам Рим і Польща, за другої Польщі /1920-1339 рр./ засудили нашу Галицьку уніатську церкву на ліквідацію". Перебувати у союзі з Римом надалі означало б "культивувати вічний роздор у нашому народі". На жаль, цьому важливому мотиву в нашій науковій літературі приділяється ще недостатня увага.

Література:

1. Н. Мадей «Християнство і культура» с. 102, Київ-Тернопіль, 1998.

2. Шашкевич Я. «Унія українців та унія вірменів: порівняльні аспекти».

3. Там же.

4. Вінтар Е. «Візантія та Рим у боротьбі за Україну» 955-1939, Прага, 1944, 209с.

5. Там же.

6. Там же с. 37.

4. Там же.

5. Там же с. 192.

6. Там же с. 206.

7. Франко Іван «Воскресеніє чи погребеніє». Збір т. 6, т. 50, с. 229.

8. Данькевич Я. «Унія українців та унія вірменів: порівняльні аспекти» - с. 85.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>