XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

доктор філософії Совінська Н. СОЦІАЛЬНО – ЕКОНОМІЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПРИЧИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ ІЗ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Доктор філософії Наталія Совінська,

Вінніпег, Канада

СОЦІАЛЬНО - ЕКОНОМІЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПРИЧИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ ІЗ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Українська еміграція завжди була і залишається, нажаль ще і на сьогодні, наслідком соціально - економічних та політичних причин, які спричинялися на українських землях в певні історичні періоди. В нашому дослідженні відображено ці причини зі Східної Галичини після Першої світової війни, тобто незначної частини України. Саме тут соціально - економічні та політичні умови були вкрай важкими. Хоча це не означає, що інша частина України була в кращих умовах. З матеріалів дослідження читач дізнається про один із етапів трагічної історії цього бідного українського народу.

Історія стверджує, що кінець IX і початок XX століття - період індустріального розвитку багатьох країн світу. Епоха переходу від феодалізму до капіталізму. Філософія даного процесу зводиться до наступного.

Саме в цей період відбувається швидкий розвиток ринкових відносин, технічний прогрес, загальний розвиток індустріального виробництва висуває західне суспільство на передові позиції у соціальному розвитку по відношенню до всього людства. Ринок споживання наповнюється товарами та послугами, які більш повно задовольняли потреби населення, але разом з тим подальша індустріалізація суспільства перетворювала працівників на простий придаток до конвеєра, верстата чи до технологічного процесу. Це надавало праці все більш колективного характеру, спричиняло нівелювання особистості людини, що виявилося у становленні феномену масової свідомості, витісненні індивідуальності, особистих інтересів людей, тобто призводило до втрати цінностей, на основі яких виникла і розвинулася гуманістична цивілізація.[1,c.247] Такі принципи збереглися для всіх країн світу. Адже це закономірний процес світової економіки.

Розвиток індустріального характеру суспільства спричиняє становлення тоталітарної свідомості, що призводить до посилення ролі держави, яка стає носієм загальнонаціональних ідей замість ідеї демократії.[1,c.248]

А це привело до того, що на початку ХХ століття почалася епоха монополізації економіки індустріальних країн, що знайшло вираження у зростанні тоталітарних тенденцій та зростанні мілітаризації. У сфері міжнародних відносин посилюється боротьба між країнами та групами країн за ринки збуту та політичний вплив у певних регіонах. При цьому відбувається процес зрощування монополій із державою, формування державно - монополістичного капіталізму, що неминуче посилювало агресивність, експансію у сфері зовнішньої політики. По всьому світу утворюються воєнно - політичні союзи, частішають міжнародні конфлікти. Вони неминуче переходять у фазу збройної боротьби. Це було породженням природи капіталістичної економіки, для якої мілітаризація іноді ставала найзручнішим засобом виходу з кризи. Крім того, нерівномірність економічного розвитку різних країн також призводила до загострення міжнародних відносин. В умовах мілітаризації економіки це неминуче призводило до спроб вирішення проблеми силою зброї. Тож, можна зробити висновок, що імперіалістична стадія розвитку капіталізму своєю природою породжує війни, які в умовах процесів глобалізації суспільства набувають всеохоплюючого світового характеру.[1,c.248]

Саме ці причини стали феноменом для формування геоісторичних, глобальних за характером соціально - економічних та військово - політичних процесів у світі.

І як результат у перше десятиріччя ХХ ст. у світі склалося два ворогуючих між собою блоки найбільш розвинених капіталістичних держав, які стали учасницями першої світової війни. З одного боку: Потрійний союз (1882р.) у складі Німеччини, Австро - Угорщини та Італії, а з другого боку - Антанта, до складу якої входили Англія, Франція та Росія (1904 - 1907рр.). Лідерами цих блоків були, відповідно, Німеччина та Англія. Саме економічний та політичний конфлікт між лідерами блоків лежав у основі майбутньої світової воєнної пожежі. Вона розпочалася 1 серпня 1914р. і тривала 4,5 роки.

Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані. Війна втягла до своєї орбіти 38 держав Європи, Азії, Африки та Америки, які мобілізували 65 млн. солдатів. Територія театру бойових дій становила 4 млн. кв. км. У війні загинуло 10 млн. і 12 млн. поранено солдатів. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.[1,c.248]

Серед загарбницьких планів, плеканих державами - учасницями не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро - Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету - створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.[2,c.141-142]

В січні 1919р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення українсько - польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За умовами перемир'я до Польщі мали увійти Львів та Бориславський нафтовий район. Однак воєнні дії після цього не припинилися. В березні 1919р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії  і українські війська змушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президенту Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнене керівництво армії. 7 червня 1919р. УГА переходить у наступ і визволяє значну територію Галичини. Однак, далася в знаки подвійна перевага польської армії. Влітку 1919р. противник розпочав контрнаступ.[2,c.168]

Українська Галицька армія змушена була відступити на схід за р. Збруч, тобто на територію УНР, яка опинилася в обіймах більшовицької Росії.

Зайнявши силою Східну Галичину, польський уряд всіма засобами намагався приєднати завойований край. Долю Галичини мала вирішити, так звана, Рада Амбасадорів у Парижі. Те рішення було винесено у 1923 p., але вже з перших днів окупації , Польща перетворила цю територію у свою внутрішню колонію. Термін „українець" було заборонено, українці повинні були називатися або „русинами", або „автохтонами", православними. У 1920 р. Українській Галичині було дано офіційну назву - „Східна Малопольща".[3,c.31]

Уряд Польщі поділив усю країну на дві частини: Польщу „А", куди входили корінні польські землі, та Польщу „Б", тобто Західну Україну та Західну Білорусію. Землі Східної Галичини були розділені на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславівське.[4,c.371] В корінних польських землях було сконцентровано 98% елек­тротехнічної, 95% металообробної, 95% хімічної, 95%» будівель­ної, 91% текстильної промисловості.[5,c.4] На території „А" спожива­лось 80% мін. добрив, використовувалося 80% сільськогосподарських машин, понад 80% заліза, 99% електроенергії.[6,c.8]

Землі населені українцями були нерозвиненими аграрними окраїнами або, як їх називали, „кресами". Навіть за польськи­ми мірками Східна Галичина була надзвичайно аграрною: близько 80% її населення складали селяни. По трьох воєводствах цей процент неоднаковий: у Львівському воєводстві було 22% міських жителів, Станіславському - 18%, Тернопільському - 14%.[7,c.82]

Слід зауважити, що на додаток до цього, галицькі землі були спустошені війною, поля покриті глибокими ямами від вибухів бомб і гранат, поорені шрамами окопів, траншеями, підземними ходами; вигоріли Цілі села, через які проходила лінія фронту. Окрім цього, в сільському господарстві залишились такі давні, 90 ще передвоєнні проблеми, як перенаселеність сіл, крихітні на­діли. Карликові господарства, що мали не більше 2 гектарів землі, складали 48,5% усіх господарств Галичини. Група госпо­дарств із землеволодінням від 7 до 50 га складала 9% усіх селянських господарств.[6,c.15] Близько 2 тисяч великих маєтків, що належа­ли полякам і часом дорівнювали 10-20 тис акрів, охоплювали 25% землі.[4c.372] В Тернопільському воєводстві велика приватна власність займала 30,5% землі.[8,c.853] Сільське населення в переважа­ючій більшості душилося в обіймах земельного голоду, земельні простори поміщиків виглядали немов королівства.

Селянські господарства вкрай погано були забезпечені кіньми: 46,5% господарств у Тернопільському воєводстві були безкінни­ми (дані 1927 p.), 18,3% селянських сімей не мали корів, 63,4% мали одну корову, 15,5% - 2 корови, 3 і більше корови мали лише 2,3% господарств.[6,c.18] І в таких умовах польський уряд вважав, що власне галиць­ке село повинно було врятувати польську казну.

Польський сейм 10 липня 1919 р. прийняв проект „аграрної реформи". Закон передбачав створення земельних фондів із дер­жавних і частини поміщицьких земель для продажу землі сол­датам польської армії, а також селянам. Цей закон був остаточ­но оформлений в грудні 1925 р. як закон про парцелярію (Парцелярія - поділ землі на невеликі ділянки - парцели); і передбачав планову колонізацію і мілітаризацію „кресів".[6,c.22] Однак східні воєводства з їх слабо розвиненою промисловістю, низькою аграр­ною культурою, великою кількістю земельних неужитків, ніяк не можна вважати тереном з рідким населенням, придатним для колонізації.

„Окрім Італії, Китаю та Бенгалії, - писав польський дос­лідник Щепановський - немає на цілій земній кулі країни, де кожний квадратний кілометр має витримати при існуванні таке численне рільниче населення як в Галичині: пересічно на 1кв.км припадало в Східній Галичині 95 чол. населення.[9,c.851]

На переконання іншого польського вченого Бартошевича існують три моменти, які вказують на необхідність втілення „окраїн" в польський державний організм, а це: а) мілітарний, б) еконо­мічний, в) момент перелюднення (перенаселення).

а) Ніякі природні границі, - вважає Бартошевич, - не полегшують нам (полякам) оборони нашої держави з боку Заходу і Сходу. Тут тільки грудь польського жовніра може втримати небезпеку.

б) Наша економічна експансія,  - продовжує Бартошевич,  - найлегше відбувається в східному напрямку.  Посідання бодай частини східних просторів, дає нам підставу, щоб ми добрались попри митні кордони на дальший схід.

в)  Третім моментом є момент перенаселення. На думку Бар­тошевича, Польща, щоб обминути перенаселення своїх централь­них і західних земель, мусить скріпити еміграцію на Схід до цих врожайних медом і молоком текучих земель.[10,c.848]

Не є секретним той факт, що поляки писали і говорили: „Польща сягає так далеко, як далеко сягатиме польський плуг". Тепер зрозуміло, чому проблема окраїн була проблемою життя і смерті Польщі. У грудні 1920 р. польський сейм видав спеціальний закон про утворення земельних фондів у східних воєводствах та про колонізацію їх осадниками (Осадники - власники садиби, осаду.[6,c.28] Спочатку більшість осадників складали ветерани армії і польські власті виділяли їм ділянки найкращої землі, здебільшого по 20 га. Про розміри цієї колонізації можна судити за кількістю землі, що була виділена для цієї мети. До першого січня 1923 р. було подано близко 100 тисяч заяв від бажаючих отримати землю в східних кресах. Для них було виділено 366 тис. - 378 га землі, із них: 155 тис. га в Тернопільському воєводстві, 105 тис. га - у Львівському, 40 тис.  га - в Станіславському воє­водстві. Крім безкоштовних земельних наділів, осадники отри­мували ще безповоротні, або довгострокові позики від держави на обзаведення господарством, отримували ліс для будівель та користувались пільговим кредитом.  Осадники  мали право  на безкоштовний проїзд:  разом із своїми сім'ями і  безкоштовне перевезення майна до місця поселення.[6,c.30]

Слід зауважити, що половина польських колоністів, що прибули у Східну Гали­чину, розмістились на землях Тернопільського воєводства. Най­більше були полонізовані Бучацький, Підгаєцький і Кременець­кий повіти, де польське населення за 15 років зросло на 20%. Численні польські колонії виникли також у Зборівському, Бере­жанському, Тернопільському, Збаразькому повітах.[11,c.30] Осадники розміщувались переважно компактно - на кращих землях, поблизу міст та залізниць. Ті, що вирішували не оброб­ляти землі, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, Поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників. Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тис. - у міста.[4,c.375] Нашвидкуруч будувалися польські школи і костели, твори­лися римо-католицькі парафії.

Як підтвердила історія осадництво мало тільки політичне значення, бо, що торкається справи піднесення сільськогосподарської культури окраїн, то воно було тільки негативним явищем. Як доказав К.Сроковський - польський дослідник, осадники, які в пере­важній кількості складалися з людей, що ніколи не мали нічого спільного із землею, вели своє господарство нижче всякої крити­ки, не на користь, але на шкоду для самої держави.[12,c.849]

Справжні господарі - колоністи, діставши землю, матеріали на будову хат і господарських будівель, взялись до праці. Але інші, що прилетіли для наживи, не звиклі до фізичної праці, почали продавати матеріали на будівництво, а згодом і землю. На перешкоді продажу землі стояв Земельний уряд, що не давав згоди на продаж. Однак селяни, не звертаючи уваги на дозвіл, платили гроші осадникові, брали поле у фізичне посідання, ора­ли і збирали. Так, за 15 років, до 1936 р. тільки з Бережанщини зникли „військові колонії" з Потутор, Жовнівки, Двірців.[13,c.173] Іншою формою грабунку українських селян польським урядом була так звана комасація - ліквідація черезсмужжя. Внас­лідок величезного малоземелля й дальшого поділу селянських господарств, земельні ділянки селян Західної України склада­лись з кількох шматків, розташованих один від одного на відстані 5-10 км. Інколи ці смужки мали довжину 1 км, а ширину 2-5 м. За даними газети „Час", у Західній Україні були господарства, що мали 10 моргів землі в 100 смужках, в радіусі до 5 км.[6,c.30] Ці крихітні шматочки нерідко були вкраплені в поміщицькі землі, що давало змогу поміщикам посилювати експлуатацію селян. В червні 1923 р. польський сейм прийняв закон про землевпорядкування - так звану комасацію.[6,c.31]

Закон передбачав об'єднати в більші ділянки, розпорошені через смужні землі. Всі видатки за землевпорядкування покривалися виключно за рахунок комасованих господарств. Селяни за комасацію кож­ного гектара змушені були платити 20 злотих.[14,c.3] Вони платили за утримання землеміра, за складання проектів і т.д. В резуль­таті селянські господарства були переобтяжені великими боргами.

Замість обіцяної прирізки землі, бідніші селяни, в резуль­таті землевпорядкування часто втрачали навіть власні ділянки. Значно погіршилося становище селян у зв'язку з ліквідацією сервітутів. Сервітутами називалось старовинне право селян на користування поміщицькими лісами і пасовищами. Внаслідок ліквідації сервітутів, селяни позбулись безплатних пасовищ, права збирати хмиз, ягоди в лісі, позбулись права переїзду через поміщицькі землі. І це на своїй українській землі. У складі селянського землеволодіння в Тернопільському воє­водстві одна земля і городи займали 90%, луки і пасовища лише 3-5%.[6,c.33]

Не маючи пасовищ, дров, селяни потрапляли в напівкріпос­ницьку залежність від поміщика. За користування поміщицькими пасовищами, за збирання хмизу в поміщицькому лісі, селянин змушений був відробляти польському поміщику в гарячу пору по 35-45 днів на рік.[6,c.34]

На той час, широко практикувалась у Східній Галичині здольщина. Селя­ни своїм реманентом, за невелику частину врожаю, обробляли поміщицьке  поле.   У  Тернопільському  воєводстві  майже  весь Поміщицький хліб збирали селяни - здольщики (селяни косили поміщицьке поле за 7-й чи 9-й сніп).

Слід зауважити, що по всій Східній Галичині після 1-ої світової війни було 3483 панских фільварки. Так, наприклад, на Бережанщині в кожнім селі були фільварки графа Потоцького, а подекуди і по два.[13,c.171] Сезонні роботи на фільварках для сільської бідноти склада­ли одне із надзвичайно важливих джерел заробітку - заробітку надзвичайно мізерного. Як стверджують дослідники: «Ми не знайдемо в Європі ні однієї кра­їни, де праця рільного робітника оплачувалась би так мізерно, як це ми бачимо в Галичині.»[8,c.856]

Напівкріпосницькі методи експлуатації селян доповнювали­ся тяжким податковим тягарем. У Польщі існувало більше 100 податків і поборів. Податкова система була поставлена так, що податкові платежі всім своїм тягарем лягали на плечі незамож­них та мало заможних селян. Основним податком для селян був поземельний. Ставка позе­мельного податку для різних господарств встановлювалась в таких розмірах (в золотих за 1 га): господарства площею землі до 5 га сплачували по 2,26 золотих і відповідно:

5-15 га - 2,12; 15-60 га - 2,07; 60-150 га -    1,89; понад 200 га - 1,07.

Оскільки розміри всіх інших податків встановлювалися порційно ставці поземельного податку, то господарства бідняків і середняків були обтяжені податками найбільше.[6,c.35] Виходячи із ставки поземельного податку, селяни сплачува­ли місцевий податок (на „самоврядування") в розмірі 100% по­земельного; кризисну прибавку в розмірі 10%; маєтковий пода­ток - 22-24%; податки за коня, корову, свиню, птицю, собаку; податки на утримання костьолу, війта, поліції, сажотруса.[6,c.36]

Слід зауважити, що за затримку сплати хоча б одного з цих податків, стягувалась висока пеня. Крім того, за кожне письмове повідомлення про сплату податку, селянин повинен був платити но 1,5 злотого! Інколи селянин отримував до 20 таких повідомлень одночасно.

Отже, податкова система, це основна стаття прибутку польського бюджету, була водночас важливим знаряддям колоніальної політики польської шляхти. Ставки поземельного податку на східний кресах були майже вдвоє вищі, ніж ставки в корінній Польщі.[6,c.37]

Важким тягарем для селян було страхування  майна  від вогню, так звана асекурація, що проводилась на Західній Україні примусово. Тягар податків посилювався ще й тим, що вони збиралися у строго встановлені строки, після жнив. Щоб сплатити податки і побори, селяни після жнив збували значну кількість  врожаю,   а часто  й  увесь валовий збір. Це приводило до того, що на ринок зразу надходила велика кількість продукції, ціни різко падали, а селяни терпіли значні збитки.[11,c.40]

Поряд із важкими податками, польський уряд широко застосовував збирання штрафів, які давали казні величезні прибутки. Штрафували за найменші „провини", наприклад, за запалювання світла у невстановлений час за відсутність тавра на запальничці, таблички на возі з прізвищем власника. „Замучили пани селян штрафами і податками, писав часопис „Наша правда", - вибіг собака на вулицю - плати 5  злотих,  криниця не в порядку (зверху не  накрита,  відро не приковане) - 3 злотих, корова забрела на шосе - 10 злотих".[15,c.41] Селянин буквально не знав, як ступити - скрізь його підстерігав штраф: за невчасно вивезений гній, сміття на подвір'ї, кропиву під плотом. Крім податків і штрафів, з селян збирали численні мит Селяни мусили платити за в'їзд в місто, за переїзд через міст, І постій на базарі, за право забою худоби, за свідоцтво.

Своєрідним  видом  податків  для  селянства були  так  звані шарварки - неоплачувана шляхова повинність та інші примусові роботи на користь  держави.  Більше всього примусову роботу використовували на будівництві шосейних шляхів. В окремих селянських родинах шарварки забирали від 60 до 100 з лишнім людино-днів за рік. Після 1935 p., коли було прийнято новий закон про громадські роботи, примусову працю селян почали застосовувати також на різних земляних роботах, посадці лісів, будівництві шкіл.[6,c.49]

І як результат, для сплати всіх податків і платежів, селянство змушене було віддавати польському урядові більшу частину своїх мізер­них прибутків.

Монопольно низькі ціни на сільськогосподарську продук­цію, яку продавали селяни і неймовірно високі ціни на промис­лові товари, призводили до утворення „ножниць" цін. Як писав часопис „Наша правда", „ножиці раз у раз розширюються - пара чобіт коштує 3 корці (18 пудів) пшениці, на борону треба про­дати корову, а на плуг - пару коней."[15,c.43] Селянські господарства, особливо дрібні і середні, не лише не мали прибутку, а, навпа­ки, були збитковими. Вони трималися лише за рахунок варвар­ського використання власної робочої сили. „Село голодне на землю - її не то що дають, а ще й відбирають, село бідне на гроші - все одно тягнуть останні соки. Село бідне, голодне і босе."[15,c.43]

А під час економічної кризи 1928-1933 pp. зубожіння селян­ства досягло такого ступеня, що навіть такі предмети першої необхідності як сіль, сірники, гас і мило були для них предме­тами розкоші. „Чи знають у Варшаві, - писав селянин Бучацького повіту, - про те, що пачка тютюну розділяється ножем на 4 частини, щоб можна було легше купити по одній четвертушці, що сірники купують на штуки по 4 на грош, що сіль купується на грами, а гас купується по 1/4 - 1/6 літра і що кілька хат користуються однією запальничкою." [6,c.39]

Вкрай важким і безвихідним було становище безземель­них селян. Найчисленнішою категорією постійних сільськогос­подарських робітників були так звані ординарії, що наймалися на рік. Цих робітників на Західній Україні нараховувалось 26,7 тис. чоловік.[11,c.173] 90% заробітної плати вони отримували натурою - у вигляді убогого житла, палива, невеликої кількості зерна і клаптика землі. Ось, що писала про становище сільськогоспо­дарських робітників газета „Сила": „Найбідніші з бідних, ці справжні пасерби мачухи-долі, це форналі по дворах та наймити по куркульських ґаздівствах. Крім двох згрібних шароварів, нари так званих руських юхтових чобіт і якої-такої сірої лахма­нини чи кацабайки - за ціле життя вони більше нічого не доробляються".[6,c.12]

З панськими дворами тісно зв'язана ще одна категорія допо­міжних робітників так звана „посилка", до складу якої входили перш за все члени сімейних дворових, здебільшого підлітки, які отримували мізерну плату за допоміжні роботи.[11,c.173] На західноукраїнських землях налічувалося 88,7 тис. най­митів - столовників, що проживали разом з роботодавцями та утримувались ними. Це були неодружені сини та незаміжні доч­ки малоземельних селян, умови їх праці були надзвичайно важ­кими.[11,c.173] Платня наймитів Західної України була найнижчою в Польщі. Якщо взяти середню винагороду сільськогосподарського робітни­ка всієї Польщі за 100%, то плата постійного наймита в Терно­пільському воєводстві сягала 76,8%.[11,c.174]

Слід зауважити, що культура ведення господарства в селянських сім'ях була надзвичайно низькою. Обробіток землі та всі сільськогоспо­дарські роботи велися примітивним інвентарем, знаряддя праці хлібороба не змінювалися тисячоліттями. Орали землю плугами і копали лопатами, скородили граблями і боронами, косили збіжжя косами і жали серпами, молотили ціпами. Рідко в якого замож­ного господаря були кінні молотарки, жатки.

Одяг, взуття, реманент (крім металевих деталей) були само­робними і виготовлялись в кожному господарстві. З настанням осені, жінки в селах мочили коноплі, обтіпали (обробляли на терлиці), пряли і ткали полотно. За зиму одна господиня змушена була виткати до 80 м полотна. З нього шили рушники, сорочки, рядна, штани. Із вовняних ниток робили верхній одяг, покривала, веретки, запаски. Чоловіки сукали мотузки, плели шлеї для коней, ремонтува­ли інвентар. Багато малоземельних та безземельних селян в пошуках хоч якого-небудь заробітку, восени і взимку займалися кустарництвом. За даними Львівської ремісничої палати, у Східній Галичині налічувалось близько 10 тис. кустарів, які виробляли кошики.[11,c.171] Поширилось кустарництво і в бондарній справі, виго­товленні коліс, шкіряному, взуттєвому, швейному виробництвах, виготовленні килимів. Серед сільського безземельного населення краю в кращому становищі були ремісники: ковалі, слюсарі, стельмахи, які були найбільш оплачуваними.

Незважаючи на ці заняття, в селі був значний надли­шок робочих рук. Влітку Галичина розпоряджає в два рази більшою, а взимку в три рази більшою кількістю рільничих робітників, як сама потребує.[8,c.856] Ці робочі руки могли бути використані в промисловому виробництві. Однак,  на східні окраїни  припадав  непропорційно  малий відсоток і без того слаборозвиненої промисловості Польщі. У 30-ті роки він став ще меншим, оскільки уряд підтримував про­мисловий розвиток центральної Польщі, нехтуючи окраїнами.

Історія стверджує, що в промисловості Східної Галичини переважали галузі, пов'язані з переробкою сільськогосподарської сировини, з експлуатацією місцевих корисних копалин і лісових масивів. Робітничий клас був мало чисельний - приблизно 5% від усього населення.[3,c.33] (при середній цифрі 20% у поляків).[4,c.375] Промисловість Західної України відзначалась відсталою технікою і переважанням карликових напівкустарних підприємств. «Наприклад, на одне підприємство металообробної промисловості їв середньому припадало: у Львівському воєводстві - 28 робітників, Станіславівському - 25, Волинському - 9, Тернопільському - 7 робітників.[6,c.12]Інші галузі мало чим відрізнялися від металообробної. По­рад 60% усіх підприємств Західної України становили дрібні заводи і фабрики, в яких працювало не більше як по 30 робітників.[6,c.12]

Оплата праці робітників Західної України була втроє або вчетверо нижчою від заробітної плати польських робітників. Тижневий заробіток більшості робітників у Східній Галичині становив лише 20 злотих (66,8%), тоді як у Варшавському воєводстві менше 20 злотих отримувало лише 37,3% робітників.[6,c.12] Ще нижчою була заробітна плата робітників дрібної і кустарної промисловостей нашого краю. Матеріальне становище робітників значно погіршувалось з ростом безробіття. Кількість безробітних зростала у всій Польщі, але внаслідок колоніальної політики польського уряду особливо сильно цей процес проходив у східних кресах. Навіть згідно з офіційними даними польської статистики, що врахувала лише зареєстрованих безробітних, їх число у Тернопільському воєводстві в 1936 році, порівняно з 1928 роком, збільшилось більше як в три рази (із 700 до 2400 чоловік).[6,c.13]

Поряд із цілком безробітними, в Західній Україні було бага­то частково безробітних, тобто таких, що працювали від одного до чотирьох днів на тиждень. В офіційних польських джерелах становище робітників у Польщі ще напередодні кризи 1929-33рр. порівнювалось із становищем індійських робітників, еконо­мічний рівень життя яких був одним з найнижчих в світі.

Міста Галицького краю періоду польської окупації не були скільки-небудь важливими центрами промислового виробництва, а скоріше - адміністративними центрами і центрами торгівлі. Всіх міст в Східній Галичині було 133, із них у Тернопільському воєводстві - 35 міст, у Львівському - 59, у Станіславівському -29 міст. Найбільшим міським центром Східної Галичини зали­шався Львів із населенням 219,2 тис. чоловік, здебільшого по­ляків та євреїв.[7,c.82] Окрім Львова, за переписом населення, станом на 1921 рік найбільшими містами в Східній Галичині були: Перемишль - 48 тис. чол.; Коломия - 41,4 тис. чол.; Тернопіль - 30,9 тис. чол.; Станіславів-28,2 тис. чол.; Стрий - 27,3 тис. чол.; Дрогобич - 26,7 тис. чол.

Міське населення краю займалося, в основному, рільництвом. Навіть у найбільшому місті краю - Тернополі - українці-міщан и мали біля своїх будинків городи, на яких вирощували городину. Деякі заможніші міщани вирощували городину на приміських полях. Вони привозили її на ринок і продавали по гуртовій ціні перекупкам, яких називали „сидухами". Менш заможні міщани виносили городину на базар в кошиках, довгими рядами висто­ювали біля лавок на ринку, продаючи плоди своєї праці.[16,c.105]

За наведеними вище даними та фактами можна зробити висновок, що правлячі кола Польщі протягом 20 років свого господарю­вання в Східній Галичині, вживали всіх заходів до затримки економічного розвитку нашого краю. Вони не тільки гальмували розвиток промисловості та сільського господарства, а й руйнува­ли ту економіку, яка була до першої світової війни. За визнан­ням навіть урядової польської преси, колоніальна політика польського уряду щодо Східної Галичини „перетворила колись бага­тий край в край первісності, злиднів, убогості і відсталості, що нагадував своїм устроєм давно минулі епохи розвитку цивілізо­ваного світу."[17,c.8]

З наведених історичних фактів читач може переконатися в тому, що соціально - економічна політика Польського уряду на землях Східної Галичини була свідомо спрямована на поневолення цього бідного народу. Як бачимо експлуатація не мала меж. Селянин змушений був емігрувати у пошуках кращої долі.

Сьогодні Україна уже незалежна самостійна держава. Від дня народження їй виповнилось 19 років. Але що змінилося? Факти підтверджують, що нічого. «Псевдо демократія» похоронила Україну  в суцільну корупцію. В результаті зруйновано народногосподарський комплекс, в тому числі медицину, науку, культуру, пропадає українське село, деградує безробітна молодь. Соціально - економічна політика повторюється і сприяє подальшій еміграції українського народу. Однак, ми надіємося, що історія дасть відповідь на питання «Хто автор цього проекту?» На сьогодні можна стверджувати, що «не пропали апетити до України і у ХХІ столітті». Дуже жаль, що український народ ще не знаходить відповіді на ці питання і терпляче чогось чекає. І це в той час, як є з кого брати приклад. Адже уже більшість українців знає як живуть англійці, німці, поляки, французи, шведи та інші народи цивілізованих країн. А хто мішає українцям жити аналогічним життям?

Література:

•1. Голованов С.О. Всесвітня історія,  - К., «Каравела», 2006.

•2. Гайдуков Л.Ф. Крушинський. Історія України. - К., 1999.

•3. І.Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк-Львів,  1993.

•4. Субтельний О. Україна. Історія -. Київ,  1991.

•5. Бриль М. Звільнена Західна Україна. - Москва,  1940.

•6. Корнійчук Л.Я. Становище трудящого селянства західних об­ластей України під владою Польщі. - К.1957.

•7. Шимонович І. Галичина//Культура, 1925. - Серпень-вересень.

•8. Лазаркевич Н. Боротьба села за землю та новий закон про парцелярію на осадництво // Культура, 1925. - Жовтень-грудень.

•9. Szczepanowski. Nedza Galicyi w cyfrach. Lwow,  1898.(цит. за журналом: // Культура, 1925. - Жовтень-грудень).

•10. Bartoszewicz. Znaczenie polityczne kresow. Warszawa,   1924.-Vp.25 (цит.За журналом//Культура, 1925.-Жовтень-грудень).

•11. Васюта І. Соціально-економічні відносини на селі Західної 'України до воз'єднання (1918-1939 pp.). - Львів, вид-во Львівського університету, 1978.

•12. Srokowski.  Sprawa narodosciowa nа kresach  Wschodnich.  - Krakow.  1924. (цит. За журналом // Культура,  1925. - Жовтень-грудень).

•13. Бемко В. Бережани-Бережанщина. За кн. „ Бережанщина в спогадах емігрантів". - Тернопіль, 1993.

•14. Сила. - 1931. -6 груд.

•15.  Наша правда. - 1924. -Верес.-груд.

•16.  Остап'юк Б.  Тернопільські міщани - „кавуни" // Тернопіль: погляд крізь століття. - Тернопіль,  1992.

•17. Kurjer poranny. - 1936. - 1 берез. // Корнійчук Л. Становище трудящого селянства.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>