XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

доктор філософії Совінська Н. УКРАЇНСЬКІЙ ДЕМОКРАТІЇ ХРИСТИЯНСЬКУ МОРАЛЬ

Доктор філософії Совінська Наталія,

Вінніпег, Канада

УКРАЇНСЬКІЙ ДЕМОКРАТІЇ ХРИСТИЯНСЬКУ МОРАЛЬ

     Ми, українці, нині на власному досвіді бачимо, що означає відірватися від духовних основ людського буття, відірватися від Бога, від віри нашої християнської. Ніколи не буде щасливого, радісного життя на землі, якщо відкидатиметься духовне джерело в людині. Теперішній стан людства є карою за неправдиве життя, коли надається пріоритет плоті, а не духовному змісту свободи. «До свободи ви покликанні, браття, - каже апостол Павло, - тільки, щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любовію служіть один одному» /І/ . І з цим не можна не погодитися.

     З дня проголошення незалежності України уже минуло 19 років. Однак, сподівання українців на краще майбутнє не оправдалось. І не є секретним той факт, що з кожним роком ситуація погіршується.

     Як засвідчують засоби масових інформацій, зростає кількість безробітних. І станом на травень 2010 року досягла 5 млн. осіб, крім того 2,5 млн. жителів в Україні за межею бідності. Деградує українська молодь, освіта, медицина культура. Зростає, злочинність, сирітство, кількість безпритульних (як людей так і тварин). Різко зменшується населення України. Якщо у 1993 році нас було 52,2 млн., то у травні 2010 року - 45,9 млн., тобто менше на 6,3 млн. осіб. Крім того, із даної чисельності, як засвідчують засоби масової інформації, біля 7-10 млн. осіб виїхали з України в пошуках кращої долі, емігрували в інші країни, хто на заробітки, а хто на постійне проживання. Такий результат соціально-економічної політики, яку впровадили попередні  українські правителі. Немає нічого дивного, що в засобах масової інформації дійсні українські патріоти дають об'єктивну оцінку подіям в Україні. Зокрема, Арсен Паламар, пись-менник-публіцист в статті «Село вимирає...»  /2/ показав реальну картину  руйнування агропромислового комплексу. Наведемо декілька цитат з його публікації: «Безробіття, злидні, обвальний занепад культури, моралі, людської гідності». «З усього  видно, що цей руйнівний процес з кожним роком тільки набирає темпів. Село змирилося з тим, що в нього не буде майбутнього, і мовч-

ки тихо вигибає. Село повернулося обличчям до цвинтаря... Як свідчить статистика, за роки незалежності з карти України зникли понад 2000 сіл - це дві середні за розміром області». «...нищення вікових традицій, культури, моралі національних почуттів довели село до депресивної байдужості, а безробіття, безперспектив'я, злидні, брехливість, аморальність і безвідповідальність попередньої влади тільки поглибили безнадію та вихлюпнули всі ті недуги на поверхню». «Жінки вже не мають сил боротися ... - руки в них у мозолях та ранах, плечі у синцях від тяжких торб. (на ринок). Село неначе подуріло...». «Європа просто згоряє від нетерпіння прийняти таку «культуру» до свого Союзу. Аякже, розбіглася!». «Нажаль, така деградація селянства панує сьогодні в усіх регіонах країни. У південно-східному ( в порівнянні із західним регіоном) цей процес навіть ще трагічніший, бо західняки спрадавна глибше шанують землю і працю на ній. Страшні наслідки руйнівної політики держави, що вчила і вчить громадян красти і брехати, повсюдно простежуються на жалюгідному становищі розгромленого колгоспною системою і нинішньою псевдо демократією селянства». «Колись український хлібороб і колосочок у полі підбирав, а нині його нащадки з байдужим серцем залишають під снігом сотні тон зерна, картоплі, буряків. Бо не бачать, для кого стараються»

     Далі автор, з болем душі, справедливо вказує «наші керівники належать до третьої категорії «учнів» - не вчаться ні на чужих, ні на власних  помилках. Не хочуть. А відомо ж: як людина чогось не хоче, то це ще гірше, ніж не може. Село тим часом нидіє...». «Сьогодні на селі відбуваються справді катастрофічні процеси, які загрожують національній безпеці країни. З розвалом колгоспів величезні матеріальні цінності, створенні довголітньою, тяжкою працею мільйонів українців, у тому числі ціною Голодомору, були бездумно знищені. Та ще страшніше почнеться найближчим  часом - деребанний продаж землі. Під базікання політичних лобістів про право селян на землю і про приватну власність на неї, земля з годувальниці вироджується в спекулятивний капітал».

     «Цим національним, а ще більше інтернаціональним шельменкам  наші селяни потрібні, радше, як дешевка і безправна робоча скотина - достатньо освічена, але безправна, на голодному пайку, бо тоді вона покірніша. І їхні розмови про приватизацію та фермеризацію  - лише локшина на вухах наївних, а насправді їм потрібен дерибан  нашої землі для спекуляції або «штампування зелених» на експлуатації своїх же співвітчизників  шляхом споювання їх у єдиному руслі з державним заливанням нації горілкою та пивом. А вершиною устремлінь наших «диких багатих»  є не розвиток масової фермиризації, а навпаки, люмпенізація «диких і бідних» та придушення масового підприємництва в аграрному секторі шляхом масового не створення умов для його виживання». Аналогічна ситуація і в інших галузях народного господарства.  Адже беззаперечні є факти руйнування заводів, фабрик та цілих промислових і науково-промислових об'єктів. А якщо вони і працюють, то в більшості не відомо хто їхні власники. При цьому різко поляризується суспільство на багатих і бідних. Не баченими темпами, в порівнянні з цивілізованими країнами зростає клас олігархії, кількість мільйонерів та мільярдерів.

     Влада стала сферою бізнесу, а сама держава обслуговує, скоріше, інтереси олігархічних кланів та створених (без  згоди народу) політичних партій, яких на сьогоднішній день (травень 2010) - 180, як в ніякій європейській цивілізованій державі. Немає подібних варіантів і в країнах Американського та Азіатського континентів.

     Наведені факти говорять про те, що Україна «потонула» в корупції. Про це стверджують також соціологічні дослідження служби СОЦІС. На запитання: «Серед яких людей найбільшим чином виявляються випадки корупції?» - отримано таку відповідь (в %): політики - 32,35; громадські діячі - 12,8; міліція - 35,8; бізнесмени - 25,8; судді - 18,67; прості громадяни - 1,75; служителі церкви (священики) - 2,33; журналісти 1,83. Вивчаючи громадську думку, роблячи аналіз того, що дають засоби масової інформації, спостерігаючи за соціально-політичними процесами, що мають місце на даний час в Україні, можна зробити висновок - докір, що в психології частини представників ділових кіл виявляються переважання власних інтересів над загально родинними, державними. Все це і є бездуховністю їх. Саме тут є простір для роботи, щоб повернути через вплив церкви, освітян, сім'ї, спасти українську націю, утвердити демократичне правове поле в Україні, побудувати громадянське суспільство. /І/

     Виходячи з цього в кожного пересічного громадянина України виникає запитання: «Чи не втратили олігархи християнської моралі?». Очевидно ні тому, що, як засвідчують засоби масової інформації, всі або більшість українських урядовців ходять до церкви, приймають клятву на Біблії. Значить вони християни. А це означає, що ще не все втрачено, Україну можна зберегти і оновити.

     В силу цих причин, у своєму дослідженні ми хочемо привернути увагу всіх тих, які збагачуються за рахунок цього бідного українського народу, до розуміння суті християнської моралі. Саме вона дасть можливість українській владі і Президенту України побороти сучасне явище псевдо демократії. Як підтверджують історія і практика цивілізованих держав, процеси демократизації і національного відродження в Україні будуть успішними тільки за умови утвердження в суспільстві тих фундаментальних морально-етичних цінностей, які сформувались в лоні релігії. Саме життя переконує в необхідності дотримування «золотого правила» моральності, суть якого полягає в тому, що люди повинні ставитись до інших так, як хотіли б вони, щоб інші ставилися до них. Ця християнська вимога повинна стати основою поведінки, діяльності як приватних осіб, так і партій, громадських організацій, політичних структур і всієї держави. Надзвичайно актуальною є також євангельська вимога щодо відмови від насильства, місце якого мають зайняти цивілізовані ненасильницькі методи політичної боротьби і урегулювання конфліктів.

     Про нерозривний зв'язок релігії з мораллю писали видатні вчені, хоча це приховувала атеїстична пропаганда. Ці вчені вказували на те, що релігійна віра допомагає людині в пошуках відповідей на фундаментальні питання буття, розуміння смислу життя і логіки історичного процесу. Так, академік В.В. Рауншенбах писав, що релігія не суперечить науці, оскільки вони є двома способами сприйняття, відчуття і пізнання світу, які необхідні повноцінній людині. «В ім'я якого філософського чи наукового відкриття може хтось відняти у людського духу високі ідеї про Бога і безсмертя? -заявляв великий мікробіолог Луї Пастер, - Я молюсь під час своєї роботи в лабораторії». Глибоко віруючою людиною був блискучий фізик-експериментатор Блео Паскаль, який ледь не удостоївся канонізацій в ранг святого. Богословські трактати писав геніальний Ісаак Ньютон. Релігійними були творець теорії рефлексів головного мозку Іван Павлов, автор теорії відносності Альберт Ейнштейн, фундатор квантової механіки Ервін Шредінгер. /3/

     Для багатьох людей релігійна віра виконує компенсаторну функцію, яка забезпечує перехід від стану стурбованості, пригніченості, тривоги, незадоволення , суму, скорботи до стану полегшення, заспокоєння, радості й гармонії. Віра допомагає людині жити і творити добро. А це і є складовими християнської моралі. В її основі завжди була і буде Біблія. Саме вона як Святе Письмо найбільш глибоко і всесторонньо формує у людини християнську мораль.

     Протягом віків Біблія орієнтувала людину силою Закону справедливості (Старий Завіт), а з виникненням християнства - Благодаті (Новий Завіт). Вона продовжує забезпечувати нинішню цивілізацію священними критеріями гуманізму, щоб зберегти божий дар - життя на Землі. Адже у "святості і праведності перед  ним" (Лк., 1:75), за Святим Письмом, найвищий смисл буття людини і людства.

     На сьогодні, даній проблемі присвячено чимало наукових досліджень істориків, філософів, релігієзнавців,  працівників церкви. Заслуговують на увагу дослідження тих авторів /4,5/, які найбільш детально узагальнили вчення Біблії - святого Письма і їх значення для формування християнської моралі.

     "Біблія" в перекладі з грецької означає "книги". Біблію можна розглядати, принаймні, з трьох позицій. Першим - і головним - є те, що це Святе Письмо. Біблія є Святим письмом християнської релігії. Це твердження потребує деякого уточнення. З одного боку, значна частина Біблії - Старий заповіт - написана в дохристиянську добу, є набутком іудейської традиції. Святе Письмо іудеїв - Тора - фактично складовою  частиною Біблії. З іншого боку, деякі напрямки християнства (протестантизму) по різному ставляться до окремих частин Біблії, або виключаючи так звані неканонічні книги, або надаючи перевагу Новому Заповіту як суто християнському об'явленню. Але незважаючи на це, як Святе Письмо Біблія має своє виключне значення, саме з цієї точки зору слід підходити до неї у першу чергу.

     По-друге, Біблію можна розглядати як історичне джерело. Вона дійсно містить свідоцтва, що стосуються історії багатьох народів Стародавнього Сходу з ІІ тис. до н.е. до початку нової ери. Використання Біблії як історичного джерела потребує наукового аналізу і перевірки за іншими джерелами, але це не повинно сприйматися як критика та відкидання Святої історії.

       По-третє, Біблія -  визначна літературна пам'ятка. Багато біблійних текстів можна розглядати з точки зору їх літературної довершеності - не говорячи вже про те, що вона має цінність як будь-яка писемна пам'ятка старовини. Біблія є досить великою книгою, яка має складну структуру, власне, складається з багатьох відносно самостійних книг. Головним є поділ її на дві частини - Старий і Новий Заповіт.

     Старий Заповіт - це дохристиянська, єврейська Біблія. Він був прийнятий християнською церквою як складова частина Святого Письма, оскільки само християнство зросло значною мірою на єврейському ґрунті; ці книги визнавались Христом і використовувались ним як Слово Боже; зрештою у цих книгах знаходиться багато пророцтв щодо явлення самого Христа та його місії. Друга частина - Новий Заповіт - це вже власне християнська традиція, це тексти, що пов'язані із життям та діяльністю Ісуса Христа та його учнів.

     У різних перекладах і виданнях Біблії є розбіжності  щодо назви книг та порядку їх розміщення. Більше того, існують розбіжності стосовно кількості книг, які складають Біблію. Це стосується тільки Старого Заповіту і пов'язане з двома обставинами: з системою рахування і розподілом на так звані канонічні і неканонічні книги.

     Християнська традиція виділяє такі розділи канону: а) книги законодавчі: П'ятикнижжя Мойсеєве, тобто Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону;

б) книги історичні, себто такі, що викладають переважно Святу історію: Ісуса Навіна, Суддів, Рут, перша і друга книги Самуїлові ( в російському перекладі - перша і друга книга Царств),  перша і друга книга Царів (відповідно третя і четверта книги Царств), перша і друга книга Хроніки (або Параліпоменон), Ездри, Неемії, Естер; в) книги навчально-поетичні: книга Йови, книга Псалмів, книга Приповістей (Притчей) Соломонових, книга Екклезіястова, Пісня над піснями; г)       книги пророцькі: великих пророків -  Ісайї, Єремії,  Плач Єремії, Єзекіїля, та малих - Даниїла, Осії, Йоїла, Амоса, Овдін, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії.

Щодо неканонічних книг, то вони з'явились пізніше за інші книги Старого Заповіту і не ввійшли до єврейського канону, або були виключені з нього. Християнська традиція прийняла їх, але з деякими упередженнями. Їх радили читати тим, хто готувався вступити до християнської церкви, оскільки вони відрізняються своїм повчальним характером. Згодом католицька церква залучила їх до канону, в той час як протестанти виключили їх з Біблії. Цих Книг 11: Премудрості Соломонові, Премудрості Ісуса сина Сірахова, Товіта, Юдифі, Послання Єремії, пророка Варухи, друга і третя книги Ездри, три книги Маккавейські.

Новий Заповіт містить 27 книг, які церковна традиція також розподіляє  на групи. До законодавчих прирівнюються  чотири книги Євангелія (з грець. - добра звістка) - від Матвія, від Марка, від Луки, від Івана (Іоанна). Перші три Євангелія, які схожі за своїм змістом, називають синоптичними; Євангеліє від Іоанна дуже від­різняється від них і за змістом, і за характером. Історичною вважається книга Дії святих апостолів. Навчальні книги складають­ся з 7 соборних послань св. апостолів і 14 послань апостола Павла. Насамкінець, пророчою книгою Нового Заповіту є Об'явлення св. Івана (Іоанна) Богослова (Апокаліпсис).

Таким чином, до канонічної Біблії, тобто Святого Письма Старого й Нового Заповіту, входять 66 книг (39+27) - такий склад визнають протестанти; а до складу повної Біблії - 77 книг (50+27) - такий склад визнають католики, а також православні, тільки з розподілом на канонічні та неканонічні книги. Слід зауважити, що Біблія як Святе Письмо для кожного християнина  є надбанням багатовікової історії людства. Так, тільки біблійні  книги Старого Заповіту з'являлись на протязі більш ніж тисячі років. Релігійна традиція (як єврейська, так і християнська) визнає авторами більшості книг Старого Заповіту тих людей, імена яких містяться у тексті чи назві, або збережені переказом. Звідси вирішується й проблема датування. Так, перші п'ять книг визна­ються як такі, що були записані по Божому натхненню самим пророком Мойсеєм. Автором книги Ісуса Навина був сам Ісус Навий, спадкоємець Мойсеїв. Книга Суддів і дві книги Самуїлові пов'язуються з ім'ям пророка Самуїла (близько XI ст. до н.е.). Більшість Псалмів були написані царем Давидом (перша пол. X ст. до н.е.), а такі книги, як Приповісті, Екклсзіяст, Пісня над піснями (а також Премудрості Соломона) пов'язані з ім'ям його сина, царя Соломона (X ст. до н.е.). Зрештою, книги пророків всі означені іменами їх авторів, які жили приблизно в VII-IV ст. до н.е.

Такий підхід багато століть майже не підлягав сумніву. Лише в XIX та XX ст. на підставі критичного аналізу самого тексту Біблії, а також інших історичних джерел, науковці зробили висновки про те, що, по-перше, деякі головні книги Біблії складались не відразу, а поступово, з відносно самостійних частин; по-друге, що вони складались пізніше, аніж жили їх автори, відомі за традицією.

Так, було фактично відкинуто тезу про авторство Мойсея. П'ятикнижжя, як твердять історики, складалось з кількох окремих творів, які з'явились приблизно в Х-VII ст. до н.е. (найдавніші уривки датуються XIII ст. до н.е.), а остаточне його прийняття та освячення пов'язується з діяльністю книжника Ездри приблизно в середині V ст. до н.е. Авторство пророків здебільшого визнається (тільки книга Ісайї, за припущенням, складається з творів двох або трьох авторів). Книги Суддів і Царів відносяться до VII-VІ ст. до н.е., а Хроніки та Ездри - до ІV ст. до н.е. Авторство Соломона визнається бодай за частиною його Приповістей, але Екклезіяст вважається значно пізнішим твором - близько III ст. до н.е. Тоді ж, мабуть, були написані й неканонічні книги, можливо - книга Даниїла, а також була зроблена остаточна компоновка Псалмів.

Слід мати на увазі, що книги тоді переписувались, а не друку­вались, тому не були виключені помилки, а також виникали розбіжності в текстах, часом дуже значні. В кінці 40-х років нашого століття в Кумранських печерах поблизу Мертвого моря було знайдено багато рукописів, які відносяться до III ст. до н.е. - І ст. н.е. Серед цих рукописів були й окремі частини книг Старого Заповіту, які дещо відрізняються від тих, що відомі зараз.

Новий Заповіт має коротшу історію, але й тут є білі плями. Церковна традиція без сумнівів приймає авторство тих людей, імена яких зазначені в самих книгах (автором книги Дії святих апостолів, за традицією, був євангеліст Лука). Оскільки всі ці автори були апостолами або їх учнями, тобто сучасниками або найближчими нащадками Христа, книги Нового Заповіту датуються І ст. н.е.

Спроби історичної критики піддати сумніву авторство деяких євангелістів (зокрема, Іоанна) та датування книг, здебільшого, не були переконливими. Твердження про те, що ці твори з'явились пізніше, ґрунтуються на тому, що згадки про Євангелія з'являються лише з середини II ст. Але часто-густо питання про написання цих книг просто підмінюється питанням про їх включення до канону.

Дійсно, канон Нового Заповіту виник не одразу. Існували і частково збереглись дотепер й інші книги, які фактично входили або могли увійти до цього канону. Деякі з цих книг були зрештою прийняті церквою як Святий Переказ, а деякі були відкинуті і стали апокрифами (з грець. - таємними, прихованими).

Складання канону Нового Заповіту значною мірою було пов'я­зане з формуванням церковної організації та боротьбою проти перших єресей та розбіжностей серед християнських общин. У III ст. існувало фактично декілька канонів. Лише з перетворенням християнства на державну релігію це питання було вирішене. Церковний собор в Лаодікеї (363 р.) затвердив канон із 26 книг (без Апокаліпсиса Іоанна), а Карфагенський собор 419 р. остаточно прийняв канон з 27 книг. Вже пізніше з'явились ще деякі оповіді, які стосуються біографій Ісуса, Марії, Йосипа, і які також були визнані корисними, але не священними. Канон Нового Заповіту вже не змінювався.

Християнська Біблія базується на перекладі грецькою, що був зроблений у Єгипті за часів царя Птолемея II (ІІІ ст. до н.е.), можливо, для євреїв, що жили поза Ізраїлем та почали забувати рідну мову. За переказом, цей переклад робили 70 або 72 старців, від чого й походить його назва -Септуагінта (лат. septuagianta - сімдесят).

Саме цей переклад Старого Заповіту з доданим до нього Новим Заповітом грецькою мовою нарешті був сприйнятий християнством як Святе Письмо. На його підставі наприкінці ІV ст. блаженний Єронім зробив латинський переклад (так звана Vulgata - "народна"), який став підставою всіх католицьких видань. А в IX ст. Кирило і Мефодій переклали Септуагінту слов'янською мовою. На цьому перекладі вже будувалась православна церква Київської Русі. Пізніше церковнослов'янський текст Біблії зазнавав ще деякої обробки. Так, велика робота була проведа за ініціативою князя Острозького до підготовки першого друкованого видання в Україні (Острозька Біблія 1581 р.). Ця робота була використана в московсь­кому виданні 1663 р. За часів імператриці Єлизавети в 1751 р. був виданий дещо поновлений текст, який зберігається й дотепер (Єлизаветинська Біблія). Що ж до російського (так званого Синодального, тобто схваленого Св. Синодом) перекладу, то він був виданий лише в 1868-1875 роках. Втім, наукова та перекладацька робота над текстом Біблії (зокрема й переклади українською) не припиняється й зараз.

За Біблійним переказом, на третій день третього місяця після повернення ізраїльтян з Єгипту Господь Бог наказав Мойсеєві підготувати єврейський народ до прийняття Закону біля підніжжя гори Сінай. Закон повинен був засвідчити основи угоди між ним і вибраним народом. Для цього єврейський народ повинен стати свідком Божої сили, урочистої величі і неперевершеної могутності, щоб схилити його до прийняття і дотримання Закону Бога -Творця (Див. 2М. 19:1 - 25).

На горі Сінай Бог назвав Мойсеєві Десять заповідей (Декалог), які повинні були нормувати ставлення людей до Бога та відносини між собою згідно з природним законом. Що стосується людини, то Бог хоче, щоб вона добровільно підкорялася Законові, яким він проголошує свою Божу волю. Іншими словами, щоб люди свідомо прагнули творити добро й уникали зла, чим удосконалювали земні умови життя для найкращого розвитку своїх фізичних і духовних сил, а з ними - і надприродних душевних якостей.

Хоча сьогодні відійшло в минуле вшанування сил природи та рукотворних ідолів первісних часів історії людства, однак і для сучасної людини залишилась небезпека підкоряти себе різним пристрастям: матеріальним розкошам, кар'єрі, славі аж до суспільно небезпечних дій (крадіжок, розбою, наркоманії тощо), "обожнювати вождизм, ідеї, які суперечать розвитку суспільства тощо.

Чому порушуючи першу заповідь - "Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене" 2 М. 20:3), - людина не відповідає вимогам природних чеснот - віри, надії і любові, не може бути носієм основоположних засад Святого Письма?

Оскільки людина наділена розумом і свободою волі, чи потрібно звертатися до імені Бога там, де це підвладно її силам? Порушуючи другу заповідь - "Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно..." 2М, 20:7), - людина не дорожить святістю в особистому і суспільному житті (клянеться іменем творця, нарушає присягу вінчання тощо).

В четвертій заповіді - "Шануй твого батька і матір твою" (2 М.20:12) - зверніть увагу на слово "шануй" , яке за своїм змістом охоплює поняття "люби". Це святобливе (благовійне) ставлення до батьків, які, згідно з богослов'ям, представляють Господа Бога на землі (тому "не бійся" чи бездумно "скоряйся", а "шануй"), світської влади, яка всановлює порядок і охороняє безпеку людей, та церковного авторитету, який вчить істин Божої правди та Христової благодаті. Разом із цим, ця заповідь стосується шанобливого ставлення до рідної землі, свого народу та історичної Батьківщини, за межами яких людина здатна втрачати почуття святості і благовіння, які визначають її самосвідомість, любов до себе і ближнього.

П'ята заповідь - "Не вбиватимеш" (2М. 20:13) - складає один з наріжних каменів формування суспільного життя. Книга Буття Старого Завіту (1М. 4:1-16) розповідає, як відбулося перше людиновбивство - Каїном брата Авеля -і яку оцінку дав Господь Бог цьому гріхопадінню: заборонив карати смертю іншу людину, навіть тоді, коли б вона зробила найтяжчий злочин. Це означає, що лише Творець має право відбирати життя, бо ніхто інший не може дати його людині. "...до мене належить відплата, я відплачу!", - іменем Бога застерігає Святе Письмо (Євр. 10:30)

Шоста заповідь - "Не чужоложитемеш" (2 М. 20:14) - стосується моралі природних інстинктів людини.  Зокрема, продовження роду, що відповідає промислу Творця. " І створив бог людину, - сказано в Книзі Буття Старого Завіту, - на свій образ; на Божий образ  сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог, і сказав їм: "Будьте плідні і множтеся й наповняйте землю та підпорядковуйте її собі" (1 М. 1:27-28).

Отже, утворення сім'ї  передбачає народження і виховання дітей. А тому сім'я повинна ґрунтуватися на високій моралі, яка вимагає глибокої відповідальності батьків перед суспільством. Лише при тих обставинах людина могла відійти від зоологічних інстинктів і створити сімейне життя на засадах любові та подружньої вірності, з почуттям благовіння продовжувати рід, свідомо дбати про майбутнє покоління.

Приватна власність відповідає природі фізичного самозбереження людини, вона формує в особи почуття бережливості й ощадності, вміння цінувати свою працю та працю інших людей. Одночасно приватна власність вимагає співчуття до вбогих, до тих, хто потрапив в біду або шукає матеріальних засобів на громадські цілі. Чому? Тому, що в інших випадках це буде кража, яка духовно збіднює людину-власника, знецінює працю інших людей, виховує байдужість до громадського обов'язку.

Восьма заповідь - "Не свідкуватимеш лоно та ближнього твого" (2 М. 20:16) - застерігає від моральної кривди, яку можна заподіяти іншій людині. Не лише неправдивим свідченням у суді чи громаді людей, але й тоді коли це робиться за допомогою пліток, обмов і наклепів.

Якщо шоста заповідь стосується чистоти моральних норм подружнього життя то дев'ята заповідь - "...Не пожадатимеш жінки ближнього твого..." (2 М. 20:17) - забороняє нечисті думки і бажання. Моральне збочення робить людина не лише тоді, коли вона діє, але й тоді, коли вона має злі наміри.

Сьома заповідь стосується зовнішнього вияву благочестя людини, а десята "Не пожадати... чого-небудь, що належало б ближньому  твоєму"  (2 М. 20:17) - її внутрішнього стану - розуму і почуттів. Це означає, що людина повинна свідомо задовольнятися тим, що має. Не заздрити, не прагнути досягти мети ціною чужого добробуту - матеріальної чи інтелектуальної власності. Як Святе Письмо Біблія має невичерпний зміст. Ми маємо лише нагадати зовнішні віхи цього змісту, та й те тільки в самому загальному вигляді. У законодавчих книгах головним є викладення змісту Божих заповідей, що Він їх давав людям: у Старому Заповіті - єврейсь­кому народові через пророків; у Новому Заповіті - всьому людству через Христа. П'ятикнижжя Мойсеєве викладає як історію скла­дання заповіту між Богом і обраним ним народом, починаючи від Ноя і Авраама, і до Мойсея, так і самі заповіді. Мойсеїв Закон повсякчас є підставою іудаїзму та єврейського способу життя. Християнство не вимагає дотримання усіх цих численних правил. Воно сприймає лише славнозвісні 10 заповідей, розглядаючи їх під кутом зору Нового Заповіту. Ці заповіді поділяються на дві скрижалі (таблиці) відповідно двом видам любові - любові до Бога й любові до ближнього, а тому й двом відмінам обов'язків. Ось вони: 1. Я - Господь, Бог твій... Хай не буде тобі інших богів передо Мною!; 2. Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм...; 3. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно. ; 4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! 5. Шануй свого батька та матір свою...;  6. Не вбивай!; 7. Не чини перелюбу!;  8. Не кра-ди!; 9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!; 10. Не жадай дому ближ-

нього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого! (2 М. 20, 2-17).

Євангелія не мають деталізованих приписів, які б регулювали кожний крок життя людини. Новий Заповіт робить наголос на внутрішньому почутті людини, звертається до її серця, вимагає зробити моральний вибір. Нагорна проповідь Христа поглиблює Синайські заповіді, попереджаючи людину вже не проти дій, а проти почуттів, які ці дії породжують. Серцевиною цієї проповіді є дев'ять заповідей блаженства.

Священна історія, тобто історія створення Богом землі і людей та взаємовідносин між Богом і людьми, починає викладатись з самої першої книги - книги Буття. Саме тут розповідається про шість днів творіння, про Адама і Єву, про великий потоп і Ноя, про патріархів Авраама, Ісака, Якова та заповіти Господа з ними. Книга Вихід та інші книги Мойсеєві розповідають про вихід євреїв із Єгипту та їх мандрівку по пустелі, про встановлення законодав­ства на горі Синай. Подальші історичні книги Старого Заповіту містять історію єврейського народу та держави у взаємовідносинах з сусідніми народами і державами від здобуття євреями Палестини, періоду суддів, встановлення царства Ізраїля, його розпаду і підко­рення асирійцями та вавілонянами, неволі і повернення з неї.

Історія в Новому Заповіті - це історія народження, земного життя, хресних страждань і воскресіння Ісуса Христа, історія первісних християнських общин і дій апостолів - загалом це кілька десятиліть І ст. н. є. Проте, в цьому короткому проміжку часу сконцентрувались події дійсно загальнолюдського значення, а факти, які з загально історичної точки зору не викликають особливої уваги, є найважливішими свідоцтвами релігійного досвіду.

Принагідно з'ясуємо питання про деякі розбіжності в поданні фактів, які мають місце як в Старому, так і в Новому Заповіті. З критично-наукової точки зору це пояснюється механічним поєд­нанням різних джерел біблійного тексту. Церковна традиція, як правило, відкидає тезу про суперечливість біблійних текстів, розг­лядаючи різні версії або як такі, що доповнюють одна одну, або як такі, що символічно відображають потаємний зміст подій в різних образах.

Серед навчально-поетичних книг Старого Заповіту виключне місце обіймає Книга Псалмів. "Псалтиріон" (звідси рос. "псалтырь") є назвою музикального інструменту. Це збірка поетичних творів, які виконувались в храмі, і зараз широко використовується в богослужбах і молитвах, оскільки багато з них є довершеними зразками молитовних звертань та славословій до Господа. Глибоким філософським змістом - щоправда, досить трагічним і скептичним,- відрізняються книги Екклезіяста та Йова.

Пророцькі книги дуже багаті за своїм змістом, але головним, що й дає їм назву, є саме пророцтва, тобто передбачення конкретних історичних подій або явищ майбутньої священної історії. Важливу роль в становленні християнства відіграли пророцтва Старого Заповіту про Христа. Наукова критика частіше відкидає саму можливість таких передбачень, стверджуючи, що виправдання про­роцтв є лише доказом того, що ці тексти написані після відповідних подій. Релігійна традиція наполягає на істинності біблійних про­роцтв. Особливе місце серед пророцьких книг обіймають апокаліпсиси (об'явлення, одкровення). Вони відрізняються виключно містичним та символічним характером, таємничим змістом. Найбільш відомим є Апокаліпсис Іоанна Богослова, серед книг Старого Заповіту - це окремі глави книги Даниїла, а також неканонічна третя книга Ездри.

Тлумачення тексту Біблії за християнською мораллю зводиться до слідую чого. Слово Боже розглядається як єдине і пріоритетне джерело віровчення. Але саме Святе Письмо повинне усвідомлюватись на ґрунті Святого Преданія, в якому продовжував жити Дух Божий, тому це усвідомлення повинне бути в згоді з тлумаченнями церкви. Цей принцип обмежує особисту сваволю, ставить людину у відповідальність не тільки перед особистою совістю, але й перед Церквою, тобто совістю всіх її членів, хоча й не виключає особистого відношення до Слова Божого та особис­того зусилля до його розуміння.

Багато віків тлумаченням тексту Біблії займались отці та вчителі церкви. Поступово склалась окрема наука - екзегетика (з грець. - тлумачити) - розділ богослов'я, який займається трактуванням та тлумаченням сенсу та змісту Біблії. Вона зайнята поясненням догматичного та морального змісту окремих заповідей, подій, притч та незначних на перший погляд подробиць біблійного тексту.

Стосовно тлумачення біблійних див та інших подій, які важко пов'язуються з реальною дійсністю, екзегетика використовує або буквалістський, або алегорично-символічний підходи. Втім, вимаган­ня буквального прийняття на віру будь-якого змісту не відповідало потребам самої віри, тому що багато текстів, написаних хоч і Духом Божим, але рукою людською, вимагали зважати саме на недоско­налість людського сприйняття Божої істини. З іншого боку, суто алегоричне трактування Біблії як "миру символічного" (Г.Сковорода) теж було неприйнятним в церковній традиції.

У XIX-XX ст. бурхливо розвивається наукова критика Біблії, яка ґрунтується на раціоналістичних засадах. Втім, між науковим до­слідженням Біблії і церковною екзегетикою зовсім не обов'язково повинна бути прірва. Наука, звичайно, може використовувати свої методи, досягати більш точного розуміння людської, історичної оболонки Біблії, і ці результати допомагають релігійному сприйняттю змісту Слова Божого. Наука не повинна лише зазіхати на догматичні тлумачення, що вона насправді дуже часто робить. Наукове дослідження дає можливість і вимагає по-новому бачити священний текст, тобто зважувати не тільки на церковне, а й на наукове преданіє. Історія довела, що абсолютне не сприйняття церквою наукових досягнень не приносить користі ні науці, ні церкві.

Враховуючи викладене, слід зауважити, що Історичне значення Біблії для християнської цивілізації  не можна перебільшити, воно  розкривається в загальнолюдському  значенні  цієї  Святої книги.

Біблія була першою книгою, виданою першодрукарем Гуттенбергом. І зараз вона є безперечним лідером серед друкованих видань. Вона перекладена більш ніж на 1,5 тис. мов і наріч, і щорічно видається багатомільйонними тиражами. Крім того, кож­ного року виходять тисячі праць та сотні часописів, присвячених Біблії. Історія стверджує, що Біблія мала значний вплив у всіх сферах людської творчості - в архітектурі, літературі, музиці. Встановлено, наприклад, що є більше 2600 художньо цінних картин, які присвячені тільки Христу Спасителю, де він є центром композиції.

Біблія, точніше - християнське віровчення, безперечно, стоїть біля витоків сучасної європейської та американської державності та суспільного ладу. Визнанням цієї ролі Біблії та її значення як духовного авторитету є присяга, яка дається на Біблії главами багатьох держав або свідками в судах багатьох країн. Втім, вистачає сьогодні і лицемірного, поверхового, неуважного відношення до Святого Письма - сучасна секуляризована цивілізація знаходить собі інші цінності. Але життєздатність Біблії доводиться досвідом нових і нових поколінь, які знову і знову тягнуться до цієї книги, відрізняючи її від інших книг саме як Святе Письмо.

Отже, із тексту дослідження випливає впевненість, що настане той час, коли в Україні запанує християнська мораль і збудуться заповітні мрії Тараса Шевченка:                    

 "Встане Україна

І розвіє тьму неволі.

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти".

Література:

1. Белецкий М.И., Толпыго А.К., Национально-культурные и идеологические ориентации Украины. По данным социологических опросов //ПОЛИС, 1998. - №4. - с. 80.

2. Арсен Паламар. Универсум, №3-4, 2008. - с.20-26.

3. Околітенко Н. Матерія ноосфери. - Літературна Україна, 1 лютого 1990 р.

4. Аляєв Г.Є., Горбань О.В., Мешков В.М. Лекції з релігієзнавства. К., 1996. - с. 76-83.

5. Гудима А.М. Релігієзнавство. Тернопіль, 2002 "Укрмедкнига", - с. 103-115.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>