XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Гаврилюк А.М. ЩОДО ДЕЯКИХ ПРОБЛЕМ ПІЗНАННЯ ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ

Гаврилюк А.М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ЩОДО ДЕЯКИХ ПРОБЛЕМ ПІЗНАННЯ ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ

Підвищення останнім часом у вітчизняному правознавстві інтересу дослідників до понятійного апарату науки вважається невипадковим. Наукове мислення функціонує і розвивається в понятійній формі. Внаслідок чого, оцінка наукового поняття вважається його логічною формою розуміння правових явищ. Розвиток правової культури передбачає грамотне відношення, уміле використання юридичних термінів. На жаль, слід визнати, що понятійний апарат загальної теорії права на сьогодні все ще перебуває в процесі становлення. Проведений нами аналіз робіт, присвячених вирішенню проблем, притаманних правовій термінології, свідчить, що у цій сфері юридичної науки зроблено немало, доказом чого є численні публікації. Визначальним напрямком досліджень термінологічних проблем залишається галузева, так звана, спеціальна термінологія, в той час як фундаментальні поняття правової науки невиправдано продовжують залишатися обділеними відповідною увагою вчених.

Така ситуація знаходить своє пояснення у тому, що юридична термінологія, будучи одним із основних засобів юридичної техніки, використовується при викладенні змісту нормативно-правових актів і справедливо вимагає спеціальних умов її вживання у процесах правотворення, правозастосування. Крім того, визначення змісту цих актів представляється достатньо складним завданням для особи-адресата, що не має досвіду тлумачення юридичних понять, тим більше, що зміст одного й того ж слова може змінюватися в залежності від його застосування до конкретної юридичної галузі.

Однак зазначимо, що розроблення, удосконалення науково-значимих загальнотеоретичних правових понять, потребуючи кропіткої праці вчених-теоретиків, все-таки проводиться, хоча й не так активно, як того вимагає розвиток вітчизняної юридичної науки загалом.

В силу того, що реальна проблема в науці виникає тоді, коли визрівають необхідні для цього умови, потреба розмежування зазначених понять зумовлена реальністю їх неоднозначного застосування. З поняттям «правового інституту», як сукупності норм права (інститут права), можна було б погодитися, але обмежитися таким трактуванням навряд чи доцільно. Адже тоді збіднюється об'єктивний зміст даної категорії: все може бути зведено до наявності однієї сукупності правових норм.

Між тим, без сумніву, кожен науковець визнає той факт, що юридична дефініція найбільш довершена тоді, коли вона найбільш повно і з детальним нюансуванням аналізує якесь одне явище, а юридичний термін більш адекватний предмету, який він позначає, лише коли він виражає тільки одне поняття. І позиція зведення двох термінів («інститут права» та «правовий інститут») до одного поняття - це не гра слів чи проста недбалість. І навіть, як нам вважається, не на правовій реальності ґрунтується проблема, а скоріш за все на їх мовленнєвій подібності.

Подолання описаних проблем, як правило, відбувається за допомогою юридичних словників або спеціальних довідників. У нашому випадку відмічена варіативність, як уже зазначалося, словниками не вирішується, що  свідчить про недостатню впорядкованість правового матеріалу і правової термінології, і тим самим, вносить плутанину в термінологію правознавства. Подібний різнобій думок потребує з'ясування реального співвідношення терміну і поняття правового інституту та функціонального розмежування галузевої багатозначності, оскільки «надійність (однозначність) мови іноді більш важлива, ніж її відповідність окремим нюансам реальної дійсності» [1].

Річ у тім, що є підстави вважати, що незручності, притаманні юридичній мові, в повній мірі позначилися на досліджуваних термінах як через омонімію (наявність двох ідентичних за формою слів, дефініції яких не мають між собою нічого спільного), так і через полісемію (один і той же термін відповідає декільком дефініціям, що мають спільну частину, а іноді навіть мають декілька різних) [2].

Багатоаспектність використання науковцями цих термінів має специфічні особливості: можна констатувати використання в різних юридичних текстах і представниками різних направлень права однакових типів формульовок і характеристик елемента системи права із застосуванням різних термінів «правовий інститут» та «інститут права» і, передусім, все це видно у порівнянні загальнотеоретичних розробок і текстів із сфери загальної теорії права, відповідних словарних статей енциклопедичних словників. В той же час, компаративістики-теоретики один і той же термін вживають з різними значеннями в різних сферах правової науки, тобто одночасно зустрічаються позначення різних явищ одним терміном «правовий інститут».

Використовуючи методики моделювання термінів права, запропоновані С.П.Хижняком, проаналізуємо формування термінів, що привернули нашу увагу [3]. Для з'ясування первісного змісту, який був закладений у ці терміни, варто скористатися лексикографічною технікою. В першу чергу слід зазначити, що даний тип найменувань застосовують при потребі деталізації понять, означенням їх родових і видових відмінностей.

За структурою термін «правовий інститут» є складним словосполученням (прикметник + іменник), що полягає у тому, що до доповнюваного слова (інститут) попереду приєднується доповнююче (правовий), де стрижневий компонент «інститут» уточнюється, конкретизується залежним саме як «правовий», чим він відособлюється  від інших (соціальних, політичних, державних тощо). Виходячи із зазначеної будови, термін «правовий інститут» відображає диференціацію інститутів. У терміні «інститут права» опорний компонент «інститут» являється генетично більш раннім і виражає належність інституту до права, як елемента до цілого.

Заслуговує на  увагу той факт, що в обох термінах ключовим знаходимо «інститут». Автори юридичної енциклопедії пропонують декілька сучасних визначень поняття «інститут» - це, по-перше, комплекс організацій, установ, індивідів, що володіють певними засобами, ресурсами і виконують конкретні правові, соціальні, політичні функції; по-друге, спосіб організації політичної, економічної, соціальної, правової та ін. діяльності людей через чіткий поділ функцій [4].

І перше, і друге значення «інституту» за змістом наближені до його первісного значення (за походженням від латинського - устрій, організація, установлення, установа). Сприйняття «інституту» саме у цьому напрямку, дозволяє розглядати «правовий інститут» як дещо інше явище правової реальності ніж лише сукупність норм. Відповідно, це може бути - правовий устрій, правова організація, правове установлення діяльності людей, але не всієї, а лише певного виду. Такий зміст поняття «правового інституту» розміщує його на межі юриспруденції з іншими науками про суспільство (можливо соціології, політології тощо) і одночасно суттєво відрізняє від традиційного змісту, що використовується юридичною наукою, як комплексу норм, що регулюють окремі суспільні відносини.

Незважаючи на те, що даний термін створюється і функціонує у правовій науці, він не може належати до кодифікованих, що дозволяє мати йому декілька наукових визначень, тлумачень поняття, які представляють різні наукові підходи і школи, різні аспекти вивчення одного й того самого правового явища. Саме така властивість могла б виправдати застосування термінів «інститут права» та «правовий інститут» як синонімічних при визначенні елементів системи права, якби при цьому не виявлялися деякі складнощі, про що йтиметься нижче.

Продовжуючи далі, звернемося до поглядів Ж.-Л.Бержеля, який розглядаючи юридичну термінологію посилається на загальноприйняту традицію розрізняти два типи юридичних термінів - «ті які позначають засоби юридичної техніки» та є результатом роботи юристів і належать до наукової мови (до яких по суті відноситься і поняття «правового інституту») та ті, що «позначають юридичні інститути» (наприклад, правовий інститут власності, правовий інститут шлюбу тощо).  При цьому вважається досить суттєвим звернути увагу на те, що вчений визначає надзвичайно складною роботу по встановленню чітких меж між «технічними засобами та інститутами», тобто між поняттям «правового інституту» та самими інститутами [5]. Логічно було б далі продовжити думку, що  запропонований чіткий концепт правового інституту має спростити і послідуючу їх диференціацію.

До сказаного раніше відмітимо, що завдяки тому, що поняття правової науки не підлягають законодавчому визначенню (як то поняття самого права), після чого вони вважаються остаточно виробленими і повинні застосовуватися тільки в тих значеннях, яких їм надав законодавець - «дослідник може не рахуватися з поняттям, що уже існує, воно не являється для нього обов'язковим, і він вправі обирати із наявних у науці понять те поняття або те їхнє визначення, яке вважається йому найбільш вірним і точним. На кінець, він може запропонувати своє визначення даного поняття, по-своєму сконструювати його зміст і на основі такого визначення дати оцінку явищам і фактам, що вивчаються»[6].

Тепер звернемося до особливостей, обставин, способів  використання аналізованих термінів у юридичній літературі.

Тривала дискусія щодо праворозуміння, яка відбувається уже більше двох десятиріч між прихильниками нормативного і широкого розуміння права, окреслилась навколо двох таких тісно взаємопов'язаних, але не тотожних понять, як право і правова система. Це висунення і обговорення  нової ідеї правової системи загострило необхідність синтезованого, багатоаспектного вивчення співвідношення і взаємодії й інших складних соціально-правових явищ, що стоять за ними. Так, потребує «оновлення», а скоріше уточнення змісту, поняття «правового інституту». Останні результати інтенсивних досліджень правової системи суспільства, що відображені в підручниках, монографіях, наукових статтях з різних галузей права, юридичних енциклопедіях і словниках, привернули увагу до відсутності єдності поглядів на предмет, об'єм і зміст поняття "правовий інститут", по різному розкривається  генезис цього поняття і його гносеологічна цінність.

Така ситуація, при якій дане питання являється маловивченим в юридичній літературі, може мати певне пояснення. Найчастіше правовий інститут ототожнюють з інститутом права.

Очевидно, що систему юридичної науки утворюють гіпотези  та теорії, закони та тенденції, принципи та постулати, методи, категорії та поняття, наукові факти, наукові проблеми та завдання тощо. При цьому окремі правові поняття, які використовуються наукою, не утворюють ні теорії, ні науки, оскільки в цьому разі вони не володіють достатньою доказовою силою і не можуть відбивати конкретної істини. Але у своїй сукупності і взаємодії вони становлять правові  концепції, доктрини, вчення, теорії. Отже, і поняття інституту права і поняття правового інституту, якими оперує правознавство, виражають специфічну правову якісну визначеність різних, відмінних один від одного процесів і явищ правової дійсності та відношень, які існують у ній.

Юридична наука в кожній конкретній області пізнання не терпить як невизначеності так і багатозначності. Тому у юридичній мові слід намагатися запобігати виникненню та існуванню багатозначних, неточних і незрозумілих висловів. Все це обумовлює необхідність поглибленого вивчення і подальшої уніфікації вище запропонованих термінів.

На сьогоднішній день правова наука не  розмежовує поняття «правовий інститут» і «інститут права», користуючись ними як синонімами, які несуть однакове змістовне навантаження. При цьому, С.С.Алєксєєв визначає його як стійкий комплекс юридичних норм [7]; В.С.Нерсесянц, М.І.Абдулаєв і С.А.Комаров, В.М.Марчук і Л.В.Ніколаєва характеризують як сукупність однопорядкових норм [8]; В.О.Котюк, В.В.Копєйчиков, В.Д.Перевалов відрізняють його як уособлену групу правових норм [9]; О.Ф.Скакун описує як систему відносно відособлених правових норм [10]. Незважаючи на різницю визначень, пропонованих російськими і українськими вченими, що досліджують дану категорію, принципово спільною являється характеристика інституту права як особливої юридичної конструкції тієї чи іншої спільності юридичних норм.

При цьому, інститут права не проста сукупність норм, що регулюють близькі за різними ознаками відносини. Критеріями об'єднання норм виступають предмет і метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання відображає фактичні відносини людей, що об'єктивно потребують правового регулювання. Такі, життєво важливі для людей і повторювані в часі суспільні відносини певного виду являються  основним системоутворюючим фактором при формуванні норм в окремий інститут. Метод правового регулювання, являючись додатковим фактором, є засобом зв'язування і закріплення правових норм між собою і визначником моделі побудови відносин, які підлягають регулюванню. Таким чином, предмет і метод правового регулювання являються визначальними факторами при формуванні норм в інститути права.

Природа й особливості інституту права, вважає С.С.Алєксєєв, можуть бути правильно зрозумілі лише в тому випадку, якщо виходити з того, що це - така спільність норм, яка у свою чергу являється елементом наступного, головного підрозділу - галузі права. Інститути права - головні структурні підрозділи галузі права. Справедливість цього твердження підтверджує структура галузі права, яка складається із «комплексу однорідних і разом з тим різноманітних по предмету, функціях інститутів, їх об'єднань, підгалузей (які по суті також є об'єднаннями загальних і спеціальних інститутів) [11].

Однозначно, що відносно самостійний підрозділ системи права - інститут права, характеризується певними ознаками, що відрізняють його від інших елементів. Підставою виділення таких ознак пропонується вважати «визначальні функції правового інституту, його роль у забезпеченні цілісного, відносно закінченого регулювання суспільних відносин». І головною з них  вважається забезпечення певним інститутом права самостійного регулятивного впливу на певний бік відносин [12]. Так, наприклад, інститут представництва в цивільному праві покликаний забезпечувати системне регулювання всіх сторін даного правовідношення через комплекс норм, регулюючих представництво.

Одночасно, слід враховувати, що інститут права, будучи елементом галузі права, самостійним її елементом не являється. Тобто самостійність інституту проявляється лише в межах галузі і ніяк не в системі права в цілому.

Отже, інститут права - це  елемент  певної галузі права та системи  права в цілому, що є сукупністю відносно відокремлених норм права, об'єднаних специфічним  предметом і методом правового регулювання, що покликаний забезпечити цілісне, відносно закінчене регулювання суспільних відносин певного виду.

До наведеного доцільно було б додати ще існуючу класифікацію інститутів права і на цьому характеристику вважати повною. Але обмежившись цим, ми залишимо неописаними деякі певні категорії, які по структурі інституту в його систему не входять, але прямо чи опосередковано до нього причетні.

Подібно тому, що поняття та категорії юриспруденції, зафіксовані у відповідних термінах і визначеннях, являються одним із головних «інструментів» виявлення і дослідження державно-правових явищ, загалом, це справедливо викликає науковий інтерес до означення змісту поняття «правового інституту», тим більш посилений, що у порівнянні з інститутом права він не має свого концепту.

У своєму розвитку сучасні наукові концепції праворозуміння мають різне бачення права. Природно-правова концепція пропонує визначати право як систему ідей, понять, уявлень про загальнообов'язкові норми, які неодмінно виражають пріоритетність інтересів людини перед державою, служать виразом справедливості. І тому закон, як форма права, має відповідати такому змісту. Виразники нормативістської концепції трактують право як систему норм створених владою і викладених у нормативних актах. Прихильники соціологічної концепції визнають правом лише порядок при якому відбуваються суспільні відносини, а саме  функціонування права у суспільних відносинах зумовлює його закріплення у певних формах.

Усі ці фактори і категорії і ряд інших, такого ж фундаментального характеру, обов'язково мають бути прийняті до уваги при відповіді на питання -  яким же має бути судження про право. З цього приводу О. Ф. Скакун наголошує на необхідності синтезу теоретично значущих моментів конкуруючих теорій сучасного правознавства. У порядку застосування такого інтегрального підходу було авторитетно запропоновано поняття права як «системи норм і принципів, визнаних більшістю населення  як справедлива і рівна міра свободи, формально закріплених і забезпечуваних державою як регуляторів суспільних відносин з метою узгодження індивідуальних, соціально-групових і суспільних інтересів» [13].

Під цим кутом зору, передусім привертає увагу наявний у праві набір елементів - норми і принципи. Одночасний аналіз системи права, як його внутрішньої структури, вказує на наявність у ній лише сукупності чинних правових норм, які логічно формують інститути, підгалузі, галузі права. В цілому визнання такого бачення права, окреслює потребу введення до дефініції інституту права крім обов'язкового елементу норм права ще одного елементу -  принципів права. Але, скоріше за все, це буде хибним шляхом. Разом з тим, ігнорування інститутом права принципів права зумовить його регулятивну неспроможність. Тому представляється виправданим сутністно інше, можливо дещо сміливе припущення, що принципи права спрямовують розвиток і функціонування  інституту права, визначають загальну його ідею (зокрема, якими мають бути взаємні права і обов'язки суб'єктів у регульованих ним  відносинах), через інший елемент правової дійсності - правовий інститут, явище значно вищого і ширшого за змістом порядку.

Враховуючи, що принципи права є зосередженням світового розуму людства, концентрованим досвідом і узагальненим результатом розвитку права, вони ззовні впливають на формування інституту права, визначаючи напрямок  уніфікації, модифікації, систематизації норм права, що входять до нього.

Введення принципів права в конструкцію інституту права неминуче призведе до внутрішнього конфлікту між нормами і принципами, оскільки останні формуючись внаслідок дії норм права у часі, просторі, поступово набувають сталого спадкового характеру, в той час як дана система норм характеризується певним динамізмом, рухливістю викликаними суспільним розвитком.

При цьому правова ситуація, в межах регулювання окремого інституту, перебуває під впливом безлічі принципів, а не одного чи декількох з них - і загальноправових, і міжгалузевих, і галузевих, і підгалузевих, і інституційних. У зв'язку з цим хотілось би ще раз звернути увагу на неможливості зведення їх в окремому інституті права.

П.М.Рабинович вважає принципи права «стислим виглядом, концентрованим відображенням найсуттєвіших рис права, його квінтесенцією, «обличчям»» [14]. Відповідно, тим більш нелогічним вважається об'єднання в межах інституту права на одному рівні норм права, що розкривають його сутність і одночасно принципів права, що будуть його стислим описом.

Можна сказати, що аналізовані елементи являються різнорівневими категоріями права. До сказаного хочеться залучити  авторитетний і дуже доречний вислів О.Ф.Скакун, за яким принципи права можна назвати ціннісним стрижнем правової матерії, своєрідним «вищим правом» [15], що відповідно унеможливлює їх належність до інституту права.

Далі перейдемо до іншої сторони питання. Як визначають автори навчального посібника з юридичної деонтології, аналізуючи інституціональний метод вивчення суспільства, таке юридичне дослідження припускає вивчення державних інститутів і правових інститутів. І ось тут, до речі, за терміном «правові інститути» вчені розглядають «правові режими, форми права, інститути права тощо». У цьому, вважається, проявляється важлива особливість. Інститут права не тільки відокремлюється від правового інституту, а й уточнюється їхнє взаєморозміщення, що вказує на структурну належність інституту права до правового інституту.

За загальною теорією інститут права являється традиційним елементом системи права.  Поняття «інститут права» призначене для того, щоб у всій своїй сукупності розкрити внутрішню сторону об'єктивного права, охарактеризувавши його склад і структуру. Коли ж мова йде про правовий інститут, то об'єктивне право, у вигляді інститутів права, саме входить до нього в якості елемента, хоча й особливого. Така особливість зумовлена тим, що всі решта елементів правового інституту впливають на його формування або  випливають із об'єктивно права і перебувають з ним у різноманітних взаємозв'язках.

Елементами правового інституту, як уже зазначалося, має бути все те, що необхідно для закінченого процесу правового регулювання окремого суспільного відношення або певного виду суспільних відносин. Тобто, крім інституту права, який має бути головною складовою правового інституту, пропонується об'єктивно зумовлений елемент - принципи права.

Перерахувати всі без виключення елементи правового інституту складно, оскільки для цього ще потрібне їх наукове виявлення. Але важливим є сам принцип добору. Для повноцінного процесу правового регулювання поведінки необхідна сукупність правових явищ у вигляді норм права, правовідношення, юридичних фактів, нормативно-правових актів, законності, правосвідомості, правової культури, правосуб'єктності, міри правового примусу та інше. Перераховані явища-елементи утворюють явище вищого порядку, правовий інститут, лише при наявності специфічно-раціональних зв'язків між ними, які проявляються через взаємодію елементів, що і характеризує структуру правового інституту. Однак, подібна попередня характеристика системи правового інституту потребує подальшого уточнення.

Структуру і функції правового інституту доцільно розглянути, з'ясовуючи його сутність, значення і місце в становленні правової системи держави. Наявний науковий матеріал дозволяє зробити висновки про те, що елементи, які утворюють правовий інститут, одночасно входять і в інші структури (наприклад, інститут права - система права; принципи права - правова система). Більше того, при цьому не можна обмежуватися лише переліком цих елементів, а потрібно виявити співвідношення цих елементів, обґрунтувати їх цілісну, системну єдність і виділити серед них центральні елементи і елементи другого рівня.

При відносній невизначеності у вітчизняній юриспруденції системної картини «правового інституту» дане поняття досить широко використовувалося і використовується в компаративістиці. Зазвичай, в якості порівняльного елемента тут називаються правові інститути. При цьому, для порівняння вибираються певні сторони національних правових систем - джерела права, структура права, правова ідеологія і юридична практика стосовно конкретного правовідношення, яке піддається порівняльному аналізу. Примітно, що перераховані елементи однозначно вказують на зміст правового інституту, який також не співпадає із змістом інституту права (як і в попередньо проведених порівняннях).

Кожна юридична конструкція створюється як ідеальна модель, що відображає складну структурну будову врегульованих правом суспільних відносин, юридичних фактів або їх елементів. Створення ідеальної моделі правового інституту ще  попереду. Прискорення цього процесу є виправданим з огляду на суперечливість між терміном, його внутрішнім змістом, правовою формою тощо. Таке конструювання в першу чергу дозволить науково осмислити, визначити його межі та значення.

Оскільки, будь-який термін виражає поняття, слугує його знаковою (мовною) моделлю. Аналіз категорійних та класифікаційних ознак термінів «правовий інститут» та «інститут права» сприятиме виявленню ознак першого, що у сукупності дозволить сформувати його власну дефініцію.

Одним із шляхів упорядкування має стати не лише визначення терміну «правовий інститут», а й детальний опис наукового поняття, що позначається ним з встановленням системних зв'язків з іншими правовими явищами (наприклад, правовою системою, інститутом права). Така обробка матеріалу надасть можливість провести роботу по упорядкуванню значного масиву правової термінології.

Очевидно, що все викладене - лише передмова до головної мети дослідження, контури якої поступово вимальовуються в процесі наших пошуків - розробка чіткої  і повної дефініції правового інституту.

Література:

•1.     Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Пер. с франц. - М.: NOTA BENE, 2000. - С. 390.

•2.     Там же. - С. 401.

•3.     Хижняк С. П. Правовая терминология и проблемы ее упорядочения // Правоведение. - 1990. - № 6. - С. 67-71.

•4.     Юридична енциклопедія / Редкол.: Ю. С. Шемшученко та ін. - К.: «Укр.. енцикл.»,  - Т.2: Д-Й. - 1999. - С. 696

•5.     Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Пер. с франц. - М.: NOTA BENE, 2000. - С. 395.

•6.     Жеребкин В. Е. Логический анализ понятий права. К.: Издательское объединение «Вища школа» Головное издательство. - 1976. - С. 141.

•7.     Алексеев С. С. Право на пороге нового тысячелетия: Некоторые тенденции мирового правового развития - надежда и драма современной эпохи. -   М.: «Статут», 2000. - С. 41.

•8.     Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства. - М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА М), 2001. - С. 430; Абдуллаев М. И., Комаров С. А. Проблемы теории государства и права. - СПб.: Питер, 2003. - С. 336; Марчук В. М., Ніколаєва Л. В. Нариси теорії права. - К.: Книга, 2004. - С. 221-222.

•9.     Котюк В. О. Теорія права. - К.: Вентурі, 1996. - С. 55; Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 171; Теория государства и права / Отв. ред. д. ю. н., проф. В. Д. Перевалов. - М.: Норма, 2006. - С. 176.

•10. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс). - Харків: Еспада, 2006. - С. 370.

•11. Проблемы теории государства и права / Под ред. С. С. Алексеева. - М.: Юрид лит., 1987. - С. 205.

•12. Скакун О. Ф. Теория государства и права. - Харьков.: Консум: Универ. внутр. дел. - 2000. - С. 269.

•13. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс). - Харків: Еспада, 2006. - С. 253.

•14. Юридична енциклопедія / Редкол.: Ю. С. Шемшученко та ін. - К.: «Укр.. енцикл.», - Т.5: П-С. - 2003. - С. 128.

•15. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс). - Харків: Еспада, 2006. - С. 258.

 

е-mail:     Gavriluk_An@ukr.net

 


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>