XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Гега Д.Ю. ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Гега Дмитро Юрійович

 ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО                                                                                                                      РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону України "Про основи національної безпеки" на сучасному  етапі однією з  основних  загроз національній безпеці України у внутрішньополітичній сфері є порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування прав і  свобод  людини  і  громадянина [1].  Право громадян на інформацію закріплене у ст. 34 Конституції України та ст. 9 Закону України "Про інформацію", так  всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного  одержання, використання, поширення та зберігання  відомостей,  необхідних  їм для реалізації ними  своїх  прав,  свобод  і  законних  інтересів, здійснення завдань і функцій [2; 3].

Але реалії сьогодення свідчать про недосконалість чинного законодавства, що регламентує  право громадян на інформацію. Варто погодитися з думкою  правозахисників, які зазначають, що при втіленні технології відкритості влади в Україні необхідно враховувати пасивність нашого суспільства: там, де в західних країнах достатньо традицій, нам потрібні формальні процедури та механізми [4, с. 5]. (Така пасивність нашого суспільства у значній мірі пояснюється історичними традиціями, так, на відміну від західноєвропейської традиції, на Русі публічні інтереси завжди трактувалися як щось невимірно більш високе і важливе, ніж інтереси окремої особи, ніж приватні інтереси) [5, с.145].

Зазвичай наполегливість у відстоюванні свого права на інформацію виявляють або журналісти, або правозахисники. Водночас слід зазначити, що для журналістів відстоювання свого права на доступ до інформації часто буває справою невдячною, оскільки потрібна їм інформація швидко застаріває. Якщо журналісти і зможуть через суд за декілька місяців отримати, наприклад, стенограму останньої сесії міськради, то для читачів ця інформація буде вже неактуальною[6].

Вади чинного законодавства дозволяють деяким посадовим особам "формально правильно" не надавати інформацію. Так, ст. 32 Закону України "Про інформацію" зобов'язує органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб надавати (на запит щодо надання письмової або усної інформації) інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб. Таке формулювання дозволяє посадовим особам не надавати письмові відповіді на конкретні запити щодо надання письмової або усної інформації, посилаючись на публічні виступи посадових осіб свого відомства [7, с. 13].

Хоча  чинний КУпАП передбачає відповідальність за неправомірну відмову, несвоєчасне або неповне надання інформації, така відповідальність наставатиме лише тоді, коли вимога надати інформацію була правомірна. Наприклад, якщо ви подаєте інформаційний запит і орган влади протягом 30 днів не надасть відповідь на запит по суті - тоді ваші права порушено. Однак, якщо ви спіймаєте чиновника у коридорі і він відмовиться відповідати на ваші запитання, то до прокуратури його тягнути сенсу немає, оскільки обов'язку надавати негайні відповіді у законах „Про інформацію" та „Про звернення громадян" не закріплено [8].

Слід зазначити,  що небажання надавати інформацію властиве не тільки для вітчизняних посадових осіб. Наприклад, Білий дім відмовився обнародувати доповідь спеціальних служб про наявність зброї масового знищення в Іраку, яка була представлена Президенту США Джорджу Бушу перед початком війни проти цієї арабської держави, хоча обнародування цього документу  вимагали представники Демократичної партії США [ 9,  с. 28 ; 10, с. 7].

Розглянемо, як вирішується питання надання органами державної влади  інформації про результати своєї діяльності у інших державах. Такі норми містяться у законодавстві багатьох країн Центральної та Східної Європи. Так, у п. 2 ст. 23 Конституції Албанії передбачено, що кожен має право згідно із законодавством, отримувати інформацію про діяльність державних органів, а також їх посадових осіб. Відповідно до п. 3 ст. 23 Конституції Албанії кожен має право спостерігати за діяльністю обраних органів [7, с. 3]. Ст. 61 Конституції Польщі регламентує право на одержання інформації про діяльність органів державної влади, а також осіб, які займають посади в органах державної влади. Це право містить у собі  можливість отримання інформації про діяльність органів господарського і професійного самоврядування, а також інших осіб та організаційних одиниць в тих межах, в яких вони виконують функції органів державної влади і завідують комунальним майном [7, с. 5]. У ст. 26.5 Конституції Словаччини вказується, що влада повинна "надавати достатню інформацію про свою діяльність, викладену державною мовою, умови та спосіб такого інформування визначаються законом" [7, с. 6]. Згідно зі ст. 44 Конституції Естонії кожен має право вільно отримувати відкрито розповсюджувану інформацію. Усі державні органи, органи місцевого самоврядування та їх офіційні представники зобов'язані надавати громадянам Естонії за їх вимогою повну інформацію про свою діяльність відповідно до процедури, яка встановлена законом [7, с. 7]. Згідно із  Законом Естонії "Про державну таємницю" до державної таємниці не відноситься інформація про випадки корупції та інші серйозні злочини [7, с. 10].  Ст. 34 Конституції Білорусі гарантує громадянам цієї держави право на отримання, зберігання та розповсюдження повної, достовірної і нової інформації про діяльність урядових, громадських установ [7, с. 3]. Згідно зі ст. 32 Закону Білорусі "Про пресу та інші засоби масової інформації" громадяни  Білорусі мають право на отримання через ЗМІ нової та достовірної інформації, яка стосується діяльності державних органів та громадських організацій [7, с. 7]. 

Вважаємо, що врахування у вітчизняному законодавстві позитивного досвіду закордонних держав у сфері правової регламентації доступу до інформації буде сприяти реалізації громадянами своїх прав і свобод і, таким чином, попередженню однієї із загроз національній безпеці України.

Література:

1. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 року № 964-4 // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 39. - Ст. 351.

2. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

3. Про інформацію: Закон України від 13 січня  2011 року № 2657-12 // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. -  Ст. 650.

4. Гонцяж Я., Гнидюк Н. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інструкції. Процедури. - К.: Міленіум, 2002. - 240 с.

5. Бабкин В.Д., Селиванов В.Н. Народ и власть / Академия правовых наук Украины, Институт частного права и предпринимательства. - К.: Манускрипт, 1996. - 448 с.

6. Якубенко В. Право на доступ до інформації треба захищати // http://www.justinian.com.ua./ 11-11-2004.

7. Жеплинский А., Сенев Т., Дзенвульский Р. Доступ к информации в странах центральной и восточной Европы // Ежеквартальный бюллетень. Специальные службы в условиях конституционной демократии и общественные интересы. - 1999. - № 2/3. - С. 1-25.

8. Шевченко Т.  Адміністративна відповідальність за ненадання інформації // http://www.lawyer.org.ua./ 11-04-2003.

9. Благодарний А.М. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю: Дис. ... канд.. юр. наук: 12.00.07. - К ., 2006. - 200с.

10. Доклад не опубликуют // Независимое военное обозрение. - 2004. - № 27. - С. 7.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>