XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

РЕЗУЛЬТАТЫ ПОИСКА: Ринок державних цінних паперів

Бочковська О.О.

Національний авіаційний університет

  ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ СВІТОВИХ ЕКОНОМІЧІНИХ ЦЕНТРІВ У КОНТЕКСТІ НАЯВНИХ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА

Міжнародний поділ факторів виробництва - зосередження окремих факторів виробництва в різних країнах, що приводить до виробництва ними визначених товарів, економічно більш ефективних, ніж в інших країнах.

«Класичними» факторами виробництва вважаються земля, капітал, праця та підприємницькі здібності. Останнім часом виділяють також такий фактор, як інформаційний ресурс. На використанні саме цих факторів ґрунтується економічний розвиток кожної країни.

Але в умовах обмеженості ресурсів жодна країна не може задовольнити свої потреби в повній мірі. Таким чином виникає конфлікт інтересів, який може бути вирішений або військовими діями (прикладом можуть бути військові дії США щодо Іраку), або мирним шляхом (підписання міжнародних угод про використання природних ресурсів).

Володіння всіма факторами виробництва, як показує історія, не є визначально важливим. Наприклад, країна, маючи велику кількість фінансового капіталу  може «обмінювати» його на природні ресурси, яких не вистачає (наприклад, Японія), і навпаки (країни Перської затоки).

Земля розглядається як природний фактор, як природне багатство та першооснова господарської діяльності. Під поняттям «земля» розуміють саме землю, водні ресурси та корисні копалини. Мінерально-сировинна ситуація у світі характеризується концентрацією запасів і видобутку в порівняно невеликій кількості держав.

Більше 1/3 всієї суші Землі займають 5 найбільших країн світу: Росія, Китай, США, Канада та Бразилія. Ці країни мають найбагатший природно-ресурсний потенціал: їхні надра багаті на корисні копалини; водні ресурси забезпечують належне функціонування сільського господарства, різних галузей промисловості, життя населення, тощо.

Серед сучасних світових економічних центрів найбільшу забезпеченість природними ресурсами має США і Китай. Так, наприклад, США володіє найбільшими в світі запасами вугілля (491 млрд. тонн), що складає 27% загальносвітових запасів, а Китай, в свою чергу, володіє найбільшим гідроенергетичним потенціалом [1]. ЄС та Японія мають відносно США та Китаю менший природно-ресурсний потенціал. Тут компенсація нараховується за рахунок високої концентрації інших факторів - капіталу, інформації та технологій.

Праця представлена інтелектуальною і фізичною діяльністю людини, сукупністю здібностей особистості, зумовленою загальною і професійною освітою, навичками та накопиченим досвідом. За кількісним показником найбільший демографічний потенціал мають Китай, Індія, ЄС та США. Але потенціал країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай) з 2,8 млрд. осіб в 3 р. перевищує кількість населення в ЄС, США та Японії разом узятих [1]. Стосовно якісних показників писемності і освіченості, то тут спостерігається дещо інші ситуація: в США, Японії, Росії, Китаї, країнах ЄС показники писемності вищі, ніж в Бразилії (88,6%) та набагато вищі, ніж в Індії (61%). Без інтелектуального потенціалу неможливий науково-технічний прогрес, що визначає роль держави у світовому господарстві.

Аналізуючи капітал як фактор економічного зростання, необхідно виділити такі засоби виробництва, як фінанси та виробничий фонд. Перше аналізується через існуючу фінансову систему, фондовий ринок, позиції національної валюти в регіоні та світі. Другий аспект аналізується наявним виробничим фондом: нерухоме майно, технічне забезпечення, інфраструктура.

Розглянемо фінансові системи центрів світового господарства - англосаксонську, європейську та китайську.

Основою фінансової системи англосаксонської системи є біржа, небанківські фінансові інститути. Частка банків у фінансуванні економіки складає приблизно 20 %. Валюта може активно використовуватися для регулювання економіки.

Англосаксонську модель також називають небанківською. Така модель фондового ринку передбачає чітке визначення функцій та розмежування сфер діяльності банківських і небанківських кредитно-фінансових установ, зокрема відсторонення комерційних банків від операцій на фондовому ринку (операцій на ринку корпоративних цінних паперів здебільшого не фінансових компаній).

Ринок державних цінних паперів залишається для них відкритим. Внаслідок цього комерційні банки і фондовий ринок функціонують певною мірою автономно, а головну роль на ринку відіграють інші банківські та небанківські кредитно-фінансові установи і фондові біржі [2].

Європейська фінансова система ґрунтується на стабільності валюти, ключову роль в ній грають банки та промислово-фінансові групи. Таким чином європейську модель також називають банківською. Така модель фондового ринку дає змогу комерційним банкам виявити свою універсальність у сфері операцій із цінними паперами, що передбачає поєднання комерційної банківської справи (депозитно-позичкові операції) з інвестиційною банківською справою (діяльністю на фондовому ринку та довготермінове кредитування). Тому в ній превалюють універсальні банки на фондовому ринку, що послаблює роль і зменшує різноманітність інших учасників ринку (на противагу англосаксонській моделі). Для цієї моделі характерним є домінування комерційних банків у посередницьких операціях з цінними паперами [2].

В фінансовій системі Китаю домінують банки з мажоритарним державним контролем або повної державної власності. Державні підприємства (ДП) Китаю, більшість з яким має низький рівень продуктивності праці, отримують більшу частину наявних коштів для інвестицій в цілях підтримки рівня зайнятості.

Такий фактор розвитку національної економіки як підприємницькі здібності є дуже важливим в умовах глобалізації. Досвід найкращих бізнесменів широко розповсюджується по світу і за умови належного використання ресурсів стимулює зростання економіки.

Комбінація наявних факторів виробництва у центрах світового господарства демонструє, що найпотужнішим природно-ресурсним потенціалом володіють країни БРІК та США. Тут сконцентровані значні енергетичні ресурси (нафта, вугілля, енергія водних потоків тощо). Демографічно найбільш потужними є Китай та Індія. Цей показник є визначальним, оскільки від робочої сили, від її кваліфікації та кількості залежить розвиток національного господарства. Ці два фактори, - земля та праця, визначають розвиток третього - накопичення капіталу. В умовах сприятливих природних умов, наявної великої кількості робочої сили та великий регіональний ринок збуту, в Китаї та Індії формуються центри накопичення капіталу, інвестиційної діяльності та фінансові осередки.

Отже, аналізуючи всі ці аспекти розвитку, можна зробити висновок, що найпотужнішими факторами виробництва володіють такі країни, як Китай та Індія. Світові економічні центри США, ЄС та Японія залишаються ними, але в них з'являються нові конкуренти і необхідно виважити зовнішньоекономічну політику стосовно нових умов функціонування та акторів світового господарства.

Література:

1. The World Factbook 2009, Central Intelligence Agency, USA - www.cia.gov

2. Касьяненко В.О., Старченко Л.В. Моделювання та прогнозування економічних процесів. Конспект лекцій: Навч. посібник. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. - 185 с.

 

e-mail:   Elen.boch@gmail.com

Есть что сказать?

Сметанська Ю.С., к.е.н., Мироненко М.Ю.

Вінницький торговельно-економічний інститут

Київський національнй торговельно-економічний університет

Сучасний стан та проблеми розвитку банківського сектору України

Банківська систе­ма є важливою складовою ефективного розвитку економіки України. Сьогодні банківська система України знаходиться в тяжкому стані. Причиною цьому є світова економічна криза. Слід зазначити, що українська банківська система аж до вересня 2008 року пра­цювала стабільно, а фактори, які викликали світову фінансову кри­зу, в нашій країні не настільки значні, щоб її підірвати. Неповернення іпо­течних кредитів, як у США, у нас не мало масово­го характеру, їх сума стано­вила всього 15%  від ВВП, тоді як в США - 75 %. Ринок цінних паперів та­кож тільки розвивається, як і ри­нок банківських зобов'язань. Фінансову кри­зу в Україні спричинили  інші фактори: тривалий час у вітчизняній банківській системі спостерігалося безліч розривів між основними показниками їх діяльності. Насамперед, невідповідність термінів наповнення ресурсами українських комерційних банків і строків, на які вони надавали кредити  юридичним та фізичним особам. Також значна «доларизація» операцій: реальний розрив між валютами надання кредитів та доходів, які отримують українці, що негативно впливає на фінансову стійкість комерційних банків України; слабкість юридичного захисту прав кредиторів; недостатньо ефективні стандарти надання кредитів; відставання заходів регулювання сектора і банківського нагляду від розвитку ринку. Зарубіжні інвестори під впливом кризових подій на американському і європейському фінансових ринках почали виводити свій капітал з України. Основні вітчизняні експортери переживають не кращі часи, а тому значно скоротився приплив валютної виручки в нашу державу. Всі ці чинники разом і зумовили розгортання фінансової кризи в Україні до таких масштабів.

Першим проявом фінансової кризи, ста­ла ситуація з Промінвестбанком - од­ним із найбільших банків України, який займав 6 місце за активами (близько 27,5 млрд. грн.). Проблеми цього банку були викликані не світовою фінансо­вою кризою, а фінансовим шахрайством, яке мало на меті підірвати довіру вкладників до банку. Так, люди, остерігаючись втратити власні заощадження, стояли в довгих чергах аби зняти депозити. Всього за кіль­ка днів вкладники вилучили понад 3 млрд. грн.

Для порятунку Промінвестбанку НБУ в останніх днях вересня 2008 року від­крив кредитну лінію в розмірі 5 млрд. грн. А 7 жовтня в банку було запровад­жено тимчасову адміністрацію. Але ситу­ація навколо Промінвестбанку спро­вокувала кризу довіри до банківської системи України загалом. За офіцій­ним даними НБУ, з 1 жовтня 2008 відплив депозитів з вітчизняних банків сягнув понад 3 млрд. доларів США (близько 10% від усіх строкових депо­зитів). У результаті 11 жовтня 2008 ро­ку Національний банк України прийняв постанову № 319, якою передбачалася можливість надання банкам стабілі­заційних кредитів, обмеження обсягів активних операцій та встановлення за­борони на дострокове повернення депо­зитів фізичних осіб, вилучення вкладниками коштів із банків. Водно­час зросли обсяги коштів, які має по­вертати фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Ці події зумовили підви­щення у банківській системі України ризиків ліквідності й неефективності діяльності. Банки почали скорочувати штати або відправляти працівників у вимушені відпустки. За таких умов во­ни неспроможні відповідати за своїми зобов'язаннями. Також відбувається зміна джерел фінансування, ресурси стають дорожчими.

Руйнівні дії з фінансового сектору економіки перекидаються на реальний - виникають психологічні ризики. Підприємства та корпорації мобілізують свої можливості й ресурси, скорочують видатки. Фак­тично позбавлені кредитної підтримки банків, вони змушені погашати дорогі короткострокові кредити. Водночас проявляються ризики надвиробництва та скорочення попиту на продукцію, що експортується. Для реального секто­ру назрівають ризики систем виробни­цтва - особливо корпорацій, інтегро­ваних у світові. Ситуація нагнітається через підвищення рівня ризиків руху капіталу - спантеличені світовою еко­номічною кризою іноземні корпорації починають вилучати з нашої економіки гроші для підтримки материнських структур за кордоном. Ці умо­ви та значна фінансова залежність фізичних і юридичних осіб від доларо­вих кредитів породжують кредитний ризик - обсяги доларових позичок ут­ричі перевищують обсяги гривневих, що спричиняє дефіцит грошової маси в доларах. Така ситуація породжує висо­кий рівень валютних ризиків.

Сьогодні тимчасові адміністрації введені в "Родовід банк" "Промінвестбанк", "Укрпромбанк", банк "Національний кредит", банк "Причорномор'я", "Київ", "Надра", "Західінкомбанк", "Одеса-банк", "Трансбанк". Вони докладають значних зусиль для стабілізації їх положення.

В цілому, це було зроблено для того, щоб фінансова установа змогла витримати вплив фінансової кризи. Після розв'язання проблем банку його акціонери збираються знову викупити контрольний пакет акцій у держави.

Крім того, за попередніми даними Національного банку, дефіцит платіжного балансу України в перші два місяці 2009 року склав 3,938 млрд. доларів, що майже у вісім разів більше показника аналогічного періоду 2008 року (503 млн. доларів). Минулого року рахунок поточних операцій (експорт-імпорт товарів і послуг, грошові перекази) був негативним - 1,978 млрд. доларів, а рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій (прямі, портфельні інвестиції і позики) - позитивним - 1,475 млрд. дол. Зараз профіцит поточних операцій склав 562 млн. доларів, а дефіцит операцій з капіталом - 4,5 мільярда доларів. Саме така ситуація ускладнює оздоровлення  національної економіки.

Резерви НБУ за цей період знизилися на 5,084 млрд. доларів, зокрема в результаті продажу валюти - на 3,341 мільярда. З даних НБУ виходить, що 75% дефіциту платіжного балансу сформувало населення, яке зняло 1,435 млрд. доларів депозитів і купило іноземної валюти на 1,999 млрд. більше, ніж продало. В сумі обсяг валюти, що знаходиться у фізичних осіб, виріс на 3,434 млрд., з банківської системи пішло 3,050 млрд. доларів.

Відповідно до бюджету на 2009 рік на рекапіталізацію банків уряд може виділити 44 мільярди гривень. При цьому, ще з початку жовтня 2008 року Національний банк більш 70 мільярдів направив банкам через систему рефінансування. На державні 44 мільярди гривень вже претендують 6 банків: "Укрпромбанк", банк "Надра", Родовід Банк, банк "Фінанси і Кредит", "Укргазбанк" і "Імексбанк". Тільки перші три бажають отримати близько 12 млрд. гривень. Оскільки на всіх допомоги не вистачить, розглядаються два рішення. Перше - це  дати гроші одному з проблемних банків, а потім об'єднати його з іншими. Другий варіант - оголосити про надання державної допомоги банку, чим привернути інвесторів, а потім зменшити обсяги допомоги.

За станом на 1 квітня 2009 року ліцензію Національного банку України на здійснення банківських операцій мали 185 банків, у тому числі: 158 банків (85,4% від загальної кількості банків, що мають ліцензію) - акціонерні товариства. У стані ліквідації перебуває 12 банків, з них 9 банків ліквідуються за рішеннями НБУ, 3 - за  рішеннями господарських (арбітражних) судів.

Аналізуючи стан банківської системи у Вінницькій області, можна констатувати наступні процеси. У жовтні порівняно з вереснем на 25% скоротились обсяги залучених коштів на депозитні рахунки банківських установ Вінницької області. У листопаді негативна тенденція збереглась, сума залучених коштів зменшилась порівняно з жовтнем на 16%.

У грудні ситуація дещо покращилась. Сума коштів, залучених за грудень збільшилась порівняно з листопадом на 40%. Основну частку залучених коштів складали вклади фізичних осіб.  За рік сума вкладів збільшилась на 33%. Станом на 01.01.09р. 57% вкладів фізичних осіб зберігались у національній валюті. Сума вкладів в іноземній валюті зросла за рік на 57%, в основному, за рахунок росту курсу іноземних валют. Середні процентні ставки, за якими залучались строкові депозити фізичних осіб у грудні склала у національній валюті 18,8%, в іноземній 11%. Обсяги кредитування реального сектору економіки та фізичних осіб збільшились за рік  на 4,8%. У грудні було видано кредитів на 19% більше, ніж за попередній місяць. Загальна сума прострочених кредитів порівняно з початком року збільшилась в 4 рази. Скорочення обсягів кредитування реального сектору економіки стало одним з вагомих чинників падіння обсягів промислового виробництва, будівельних робіт, зниження спроможності малого та середнього бізнесу.

Отже, для забезпечення фінансової стабільності банківської системи України у період економічної кризи необхідно:  

•- підвищити рівень капіталізації банківського сектора шляхом залучення додаткового акціонерно­го капіталу;

•- підвищити прозорість фінансових установ і диверсифікованість напрямів діяльності банків;  

•- удосконалити процедури санації, реорганізації та ліквідації банків;

•- підвищити конкурентоспроможність банківських послуг шляхом заміщення готівкових розрахунків на безготівкові  платіжні інструменти;

•- запровадити стимули для комерційних банків, які кредитують інноваційні проекти;

•- збільшити кількість державних банків, їх капітальні ресурси та посилити ролі. державних банків на вітчизняному фінансово-кредитному ринку;

•- запровадити державне обмеження відсотків за кредитами та здійснювати контроль за дотриманням цього обмеження;

•- законодавчо закріпити як критерій проблемного банку скорочення його регулятивного капіталу  на 20 і більше відсотків.

•- розробити програму покриття бюджетного дефіциту за рахунок, переважно, внутрішніх запозичень;

Спираючись на вищезазначені заходи можна сподіватись на  оздоровлення національної економіки у найближчий час. 

Література:

•1.     В. Бобиль. Механізм стабілізації банківської системи України в період фінансової кризи // Україна: аспекти праці. - 2009. - №1. - С.28-32.

2.www.vmr.gov.ua

3.www.bank.gov.ua

1 комментарий

Тімошенко Н.М.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

СУЧАСНИЙ СТАН ФОНДОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ

В умовах ринкових відносин велике значення для регулювання національної економіки та раціонального перерозподілу інвестиційних ресурсів  має розвиток фондового ринку в Україні, який значною мірою залежить від соціально-економічних змін в країні як передумов для розширення його послуг. [3, c.116]

Розвиток ринку цінних паперів є індикатором лібералізації економіки та успішного проведення ринкових реформ, створює важливий компонент сучасного механізму економічного регулювання, надає економіці певної гнучкості й мобільності, забезпечуючи можливість швидкого переливу ресурсів із одних галузей в інші та здійснення структурної перебудови виробництва.

Характерною рисою світових економічних відносин стає інтенсивний розвиток фінансової глобалізації із залученням національних економік до світового ринку капіталу, посилення їх взаємозалежності.

Ці процеси мають подвійний вплив на економіку: з одного боку, скасування обмежень на приплив капіталу дає змогу повніше задовольнити потреби суб'єктів господарювання у фінансових коштах і стимулює інвестиційний процес, з другого - ускладнюється утримання стабільного обмінного курсу, підвищується вразливість економіки до негативного впливу зовнішніх факторів, обмежуються можливості центрального банку у здійсненні незалежної монетарної політики. [2, с.86]

Вітчизняний фондовий ринок було створено за дуже короткий період часу. Упродовж 1995-1998 років ринок швидко нарощував обсяги. Цей етап характеризується значним кількісним і якісним зростанням фондового ринку України. Каталізатором цього процесу можна вважати такі фактори, як прискорення темпів приватизації, зростання сектору державних цінних паперів з надзвичайно високою дохідністю, високі темпи інфляції та фіксований валютний курс, що стимулювало приплив грошей  нерезидентів, схильних до ризику. У період фінансової кризи 1997-1998 років відбувався масовий вихід іноземного капіталу з фінансового ринку, і лише з 2000 року ринок знову почав нарощувати обсяги.

Розвиток ринку у 2000-2007 роках стимулювався, з одного боку, стабільним розвитком економіки країни, зростанням обсягів ВВП, промислового виробництва, з другого - сприятливими зовнішніми факторами: зростанням попиту на світових ринках на продукцію основних українських експортерів, зростанням цін на продукцію металургії, а також усіх фондових індексів. Перелічені фактори призвели до чергового припливу спекулятивних іноземних капіталів: за підсумками 2007 року індекс ПФТС зріс на 135,4% - найвищий показник у Європі і другий у світі. [1, с.116]

2008 рік завершив черговий етап розвитку ринку цінних паперів України, що розпочався у 2005 році і впродовж якого вітчизняний ринок привернув увагу широкого кола іноземних та вітчизняних інвесторів. Підвищення інвестиційної привабливості країни та активне входження зовнішнього капіталу на український ринок максимально позитивно позначились на його біржовому сегменті, який протягом останніх чотирьох років збільшився більше ніж в 5 разів та досяг свого піку в 2008 році. [4]

Наприкінці 2008 року макроекономічні процеси в країні характеризувались певною нестабільністю, на що відповідно відреагував і національний фондовий ринок.

Фондовий ринок України зазнав погіршення показників ліквідності, що пов'язано з внутрішніми ризиками та впливом ситуації на світовому фінансовому ринку. Зокрема, за підсумками 2008 року спостерігається втрата позицій основних українських індексів фондового ринку, значне зниження біржового курсу акцій "блакитних фішок". Починаючи з вересня у зв'язку із ціновою нестабільністю неодноразово призупинялися торги на фондовій біржі ПФТС.

У 2009 році головними стримуючими чинниками для інвестиційної активності на фондовому ринку залишаються як внутрішні, так і зовнішні фактори, зокрема спостерігається вплив загальносвітової фінансової кризи. [5]

Засобом широкого залучення капіталів є здійснення випуску та торгівлі різними цінними паперами, в тому числу акціями, облігаціями та іншими фінансовими інструментами. За результатами торгів на організаторах торгівлі протягом 2008 року обсяг виконаних біржових контрактів з цінними паперами становив 37,5 млрд. грн., що порівняно з даними за  2007 рік більше на 2,35 млрд.грн..

 За підсумками 2008 року найважливішим джерелом залучення фінансових ресурсів на ринку цінних паперів виступали такі види цінних паперів, як акції, облігації підприємств та інвестиційні сертифікати.

Протягом 2008 року обсяг випуску акцій, зареєстрованих центральним апаратом Комісії, становив 46,83 млрд. грн., що порівняно з 2007 роком більше на 14,89 млн. грн. На обсяги випуску акцій активно впливає банківський сектор, який нарощує власний капітал.

              Емітентами продовжувалось залучення коштів шляхом запозичень через боргові цінні папери. Комісією зареєстровано 774 випуски облігацій підприємств на суму 28,45 млрд. грн. Обсяг зареєстрованих облігацій підприємств зменшився на 16 млрд. грн. порівняно з даними за 2007 рік.

  Обсяг зареєстрованих Комісією випусків інвестиційних сертифікатів КУА ПІФ становив 65,37 млрд. грн., що порівняно з даними за 2007 рік більше на 34,25 млрд. грн. (або у 2,1 рази). Також активно продовжувалась реєстрація випусків акцій КІФ, обсяг яких збільшився порівняно з даними за 2007 рік на 3,41 млрд. грн. (або у 1,6 рази) та становив 8,89 млрд. грн. Комісією зареєстровано протягом зазначеного періоду 15 випусків облігацій місцевих позик на загальну суму 974,0 млн. грн.[5]

 Отже, згідно вище сказаного можна зробити висновки, що складним і не передбачуваним виявився 2008 рік для ринків цінних паперів: стрімкий ріст у попередній період змінився неочікуваним затяжним спадом, глибина, тривалість та наслідки якого можна буде оцінити з часом.

Результати 2008 року перевершили найпесимістичніші прогнози аналітиків та експертів з різних країн. Ключові фондові індикатори світу впали на 32-49%, російські індекси ММВБ та РТС провалилися на 67 та 73% відповідно. Український лідер ПФТС з лідерів росту 2007-го перетворився на лідера падіння 2008-го і з результатом  -74,33% завершив цей рік на рівні 301,42 пункту.

       Серед причин  - надто стрімкий  ріст, "перегрітість" ринку у попередні роки, особливо у 2007-му, значна залежність від іноземного капіталу, яка спершу була одним з головних рушіїв українського ринку цінних паперів, а  2008-го року чинив суттєвий тиск.

Література:

•1. Калач Г.М. Вплив фінансової глобалізації на фондовий ринок України// Фінанси України.-2009.-№1.-С.115-121

• 2. Луцишин В.О. Трансформація світової фінансової системи в умовах глобалізації.-К.: Вид.центр "ДрУК", 2002.- С.86

•3. Пилипко В.С. Розвиток фондового ринку і перспективи зростання інноваційного потенціалу АТ// Економіка і прогнозування.-2006.-№4.- С. 92-107

•4. http://www.pfts.com.ua/

•5. www.ssmsc.gov.ua

 

e-mail: ntimoschenko@rambler.ru

Есть что сказать?

к.е.н. доц.. Худа В.В., Коровій Б.В., Швець В.М.
Вінницький торговельно-економічний інститут
Київського Національного торговельно-економічного університету

ВЕНЧУРНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ ЕФЕКТИВНИХ ІНСТРУМЕНТІВ ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ

На сучасному етапі свого розвитку, в Україні прослідковується чітка тенденція відносно проблеми залучення інвестицій у фінансування нових економічних проектів. Це відбувається в першу чергу через світову фінансову кризу, яка охопила наше суспільство починаючи з вересня місяця цього року. Але окрім неї іноземний інвестор боїться інвестувати власні кошти у нашу нестабільну економіку.
На проблематику даного питання постійно звертають увагу як науковці так і дієві органи реалізації влади, серед яких найбільш ефективним необхідно вважати Державне агентство України з інвестицій та інновацій.
Необхідно зазначити, що сьогодні дієвих механізмів існує надзвичайно мало, проте одна з Програм діяльності Кабінету Міністрів України «На зустріч людям» [1] дає надзвичайні перспективи для розвитку саме інвестиційної політики. Своє відображення вона знаходить у Законі України «Про інститути спільного інвестування (корпоративні та пайові інвестиційні фонди)». [2]
Венчурний фонд - це недиверсифікований інститут спільного інвестування закритого типу, що реалізовує лише приватне розміщення цінних паперів власного випуску, активи якого більш ніж на 50% складаються з корпоративних прав та цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або в торгово-інформаційній системі.[6]
Загалом же особливості венчурного фонду як ІСІ роблять його привабливим механізмом реалізації бізнес-схем для банків та будівельних фірм. Будівельна індустрія однієї з перших почала освоювати новий не лише для себе, але і для всього фінансового сектора України інструмент. І на те є об'єктивні причини. Саме у будівництві зараз звертаються великі об'єми інвестиційних засобів. Сюди направлено залучення значних об'ємів капіталів, у тому числі зарубіжних, які вимагають зрозуміліших для інвестора правил гри і механізмів контролю за інвестиційним процесом. Стають більш усвідомленими потреби широкого круга потенційних інвесторів, формулювання інвестиційних пропозицій - зрозумілішим, створення механізмів введення інвестицій починає відрізнятися простотою, гарантії ліквідності - забезпечуються, а весь процес вкладення засобів стає прозорим, що забезпечує виплату доходів і здійснення реінвестицій.
Якість законодавства про інвестиційні фонди і їх багаточисельні характеристики роблять українські інвестиційні фонди одним з найбільш дешевих, надійних і простих способів для здійснення портфельних інвестицій в Україні.
Інвестування через фонд дозволяє істотно заощадити як грошові, так і адміністративні і тимчасові ресурси за рахунок відсутності необхідності постійного оформлення договірних стосунків з контрагентами, реєстраторами і охоронцями коштовних паперів по кожній операції.
Активи фонду диверсифіковані вкладенням в безліч коштовних паперів, що значно знижує ринковий ризик. Навіть крупним корпораціям не завжди під силу здійснювати щоденний моніторинг ринку і подій в компаніях з портфеля і проводити постійну переоцінку і, при необхідності, передивлятися портфель з 20-40 емітентів, як це робить фонд.
До моменту отримання доходу з фонду для інвестора відсутня необхідність вести облік операцій, які керівник проводить з активами фонду, в цілях оподаткування. В разі прямого інвестування в коштовні папери, такий облік було б вести необхідно.
Крім того, зазвичай крупним інституційним інвесторам, таким, як фонд, вдається зекономити на масштабі і мати нижчі витрати на одиницю інвестованих грошових коштів.
Завдяки стимулюючому податковому законодавству відносно інститутів спільного інвестування, при однакових діях на ринку інвестор фонду може отримати вищий результат.
Це можливо завдяки тому, що доходи фонду від інвестиційних операцій і його пасивні доходи не підлягають оподаткуванню на прибуток підприємств, незалежно від того, чи є фонд пайовим або корпоративним.
Тобто фонд може провести на ринку безліч прибуткових операцій, але доки доходи від них залишаються у фонді, вони знов інвестуються, примножують ті, що належать фонду активи і збільшують вартість акцій інвестора без проміжного оподаткування.
Інвестор не матиме податкових зобов'язань до здобуття виплат з фонду у вигляді, наприклад, дивідендів або при продажі акцій фонду. Для порівняння: по будь-яких доходах по коштовних паперах або отриманим від їх продажу, якщо ці папери отримуються і продаються безпосередньо інвестором, в останнього виникатимуть податкові зобов'язання.
Для інвестора ж (акціонера або учасника фонду) податкові зобов'язання виникають лише при здобутті ним доходу з фонду, наприклад, при продажі ним коштовних паперів фонду.
Надійність інвестування до фондів забезпечується, в першу чергу, якісною системою захисту активів інвесторів фондів, високою мірою державного регулювання та інформаційною прозорістю. Управління майном фонду здійснює компанія по управлінню активами, що має ліцензію Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку і діє в рамках жорстких обмежень, що накладаються існуючою нормативною базою. У цій системі присутні також незалежні від компанії по управлінню активами охоронці, реєстратори, аудитори і оцінювачі майна, які контролюють всі аспекти діяльності компанії, що управляє.
Найефективнішим способом підвищення надійності фондів є диверсифікація портфеля між безліччю активів з різними характеристиками.
Для іноземних інвесторів може бути важливим і присутність в Україні декількох глобальних охоронців, представлених провідними міжнародними комерційними банками.
Підсумовуючи, хочеться сказати, що венчурне інвестування є реально дієвим механізмом залучення інвестицій, продуктивність роботи якого, залежить від роботи державних програм.
Проте необхідно розуміти, що ми живемо в Україні, і входження на ринок нових потужних інвесторів створює ситуацію коли вітчизняні фінансові клани вимушені будуть ділитися своєю левовою часткою проектів з іноземним інвестором, а враховуючи і той факт що найбільш впливові фінансові групи країни з часом міцно закріпились в політичній еліті, вони нізащо цього не допустять, гальмуючи процес усіма можливими методами.
Література:
1. Постанова «Про Програму діяльності Кабінету Міністрів України «Назустріч людям» від 4 лютого 2005 р. № 2426-IV
2. Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайових та корпоративних інвестиційних фондах) N 3201( 3201-15 ) від 15.12.2005, ВВР, 2006, N 13, ст.110 зі змінами та доповненнями
3. Закон України ``Про податок на додану вартість`` від 03.04.97 р. № 168/97-ВР, з урахуванням змін та доповнень
4. http://www.kreditprombank.com
5. http://www.prostobiz.com.ua
6. http://bin.com.ua
7. http://vestnikao.com.ua
8. http://www.denga.com.ua
9. http://www.atlanta.com.ua
10. http://www.domik.net/

Есть что сказать?

Хмарська Яна Віталіївна
Аспірант Інституту економіко-правових досліджень НАН України

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ВИПУСКУ ТА ОБІГУ ОБЛІГАЦІЙ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ

Історичні факти говорять про те, що цінні папери існують вже давно. Зокрема в Стародавньому Єгипті та Римі існували боргові розписки – праобраз сучасних облігацій.
Перша згадка про облігацію як письмове зобов’язання зустрічається в «Облігаційному праві» [1] Харонда із Катани на Сицилії (VII ст. до Р.Х.). Він, враховуючи інтереси торгівельного класу, включив до загального законодавства країни, так зване облігаційне право, і, таким чином, доповнив свого сучасника Залєвка, з італійських Локрів, що обмежувався тільки звичаєвим правом, проте вважається найпершим законодавцем в історії людства.
Відтоді процеси обігу грошей через їх позичання стали «...об’єктом предметно-практичної діяльності простих людей і дослідників та, постійно вдосконалюючись, призвели до закладення підвалин функціонування сучасного ринку цінних паперів...» [2]
Що стосується України, то ще за часів, коли вона входила до складу Російської імперії, в 1769 році в період правління Катерини ІІ була здійснена перша позика у вигляді облігацій. Через низку обставин тоді уряд Катерини ІІ не мав можливості самостійно випустити облігації і успішно розмістити їх серед іноземних покупців цінних паперів. Це було обумовлено відсутністю взаємозв’язку національного і іноземного ринків капіталів, слабкою поінформованістю іноземних інвесторів про фінансовий та економічний стан Росії і як наслідок низький рівень довіри до Росії, як до зайомника. Тому всі угоди щодо займу укладались через голландських банкірів, які вже на той час мали великий довід в організації випуску та обігу облігацій.
За своєю сутністю облігації того часу, як і в стародавні часи, представляли собою боргові розписки. Банкірська фірма, отримавши від Російського уряду облігації, утримували їх у себе, а від свого імені випускала облігації більш дрібного значення. Кожна така облігація підписувалася уповноваженим Російського уряду, який засвідчував, що облігації даної фірми не будуть перевищувати об’єм подібного забезпечення. Банкірська фірма продавала облігації на внутрішньому грошовому ринку Нідерландів. Крім того, їх покупцями були і інші банкірські фірми і кредитні установи, торгово-промислові підприємства, приватні особи, що мали вільні грошові капітали. [3]
В 1861 році після відміни Російським урядом кріпацького права та зняття обмежень на приватну підприємницьку діяльність в країні почався активний процес створення акціонерних компаній. Спочатку на ринку цінних паперів було практично виключне панування державних облігацій і невелика кількість недержавних цінних паперів – акцій страхових компаній. Але завдяки відміні кріпацького права в економіці Російської імперії почався процес демонополізації ринку капіталів, в тому числі і ринку цінних паперів. Акціонерні товариства почали випускати свої акції і облігації, рівень доходів від яких був значно більший, аніж проценти за вкладами у банках. Крім того, іноземні підприємці бажали інвестувати свої капітали в економіку Росії, а не в казенні банки. За таких умов в Російській імперії (до складу якої входила і Україна) з’явилися перші корпоративні облігації. [4]
Серед російських корпоративних облігацій виділялась самостійна категорія так званих «гарантованих» паперів. До цих паперів належали акції і облігації російських залізничних товариств, що отримували гарантію від уряду. Такі цінні папери займали проміжне положення між державними та корпоративними цінними паперами. Подібна гарантія уряду слугувала засобом залучення капіталів, головним чином іноземних інвесторів, в залізничне будівництво.
Можна сказати, що поява облігацій в Російській імперії стала величезним здобутком в розвитку фінансової, грошової та кредитної систем країни, всього її економічного життя.
Не можна залишити без уваги і діяльність монастирів Київської губернії на ринку цінних паперів. Розміри монастирських капіталів залежали від низки чинників, проте завжди були великими і мали регулярний характер надходження. Одним із вагомих джерел фінансування монастирів були добровільні пожертви від мирян. Розміри пожертв коливались від кількох десятків до кількох мільйонів рублів.
У XVII-XVIII століттях монастирі користувались великою повагою у козацтва. Козацькі старшини та рядові козаки вважали справою честі роботи регулярні пожертви на православні монастирі.
Свої кошти монастирі вкладали до банківських установ, в цінні папери і часто надавили в позику. Не залишився без банківських капіталів і єдиний штатний монастир Київської губернії - жіночий Лебединський Миколаївський монастир, котрий у 1893 році володів банківським капіталом з 12 банківських білетів та 3 облігацій Східної позики. [5]
Упродовж ХІХ століття монастирі Київщини активно діяли на ринку цінних паперів Російської імперії. Капіталовкладення монастирів у цінні папери, зокрема в облігації, мали чітку тенденцію до зростання, що було викликано як розвитком ринку цінних паперів, так і стабільним зростанням економічного добробуту православних монастирів в цей період.
Після 1917 року в Росії була здійснена спроба знищення фінансового ринку. Лише протягом короткого терміну (в період нової економічної політики) радянський уряд допустив існування в країні обмеженого ринку цінних паперів. Наряду з активним випуском державних облігацій, деяким банкам та компаніям було дозволено випустити власні облігації, при умові, що вони не будуть конкурувати на внутрішньому фінансовому ринку з державними облігаціями. Проте трохи пізніше в обігу залишились тільки державні облігації. [6]
Історія сучасного фондового ринку України почалась від дня прийняття у 1991 році Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» (нині Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок»).
Успішний розвиток ринку українських корпоративних облігацій, відсутність випадків дефолту, вдосконалення механізмів реєстрації емісій облігацій та впровадження рейтингування емітентів – все це дає можливість сподіватися, що цей ринок розвиватиметься надалі, і зокрема завдяки передбачуваному зростанню популярності наших облігацій серед інвесторів Західної Європи та США. Це передбачення базується на концепції ефективного ринку, де головна роль відводиться саме позитивним інформаційним сигналам, які впливають на дії інвесторів.
За таких умов виникає запитання, наскільки наш ринок корпоративних облігацій готовий до появи іноземних інвесторів і чи є перспектива трансформації політичних сигналів в економічні передумови його розвитку.
Сучасний ринок корпоративних облігацій можна охарактеризувати як сформовану модель початкового ринку. Якщо проаналізувати структуру емітентів облігацій, то можна зробити висновок, що на ринку представлені облігації фактично з усіх найбільш інвестиційно привабливих галузей. Хоча кількісна структура не є рівномірною. Якщо банківська сфера на ринку корпоративних облігацій представлена сімома емітентами, то хімічна галузь, машинобудування, будівництво, фармацевтика – лише одним емітентом кожна. Це обумовлює і характер українського ринку корпоративних облігацій. З одного боку, комерційні банки виступають емітентами облігацій, але в той самий час вони є головними інвесторами, які купують облігації. В умовах нерозвиненого ринку облігацій головна роль банківських структур є цілком об’єктивною й обґрунтованою. Але за умови пристосування нашого ринку корпоративних облігацій до умов європейського ринку ця ситуація має змінюватися.
Корпоративні облігації є перш за все альтернативою комерційним кредитам. Отже, об’єднуючи у собі функції емітента облігацій та кредитора, банки фактично намагаються вести подвійну інвестиційну гру. З одного боку, банки через емісії власних облігацій впливають на ситуацію на ринку корпоративних облігацій, з іншого – ресурси, які акумулюються в банках, через систему корпоративних облігацій спрямовуються на комерційне кредитування. Це створює ситуацію певних функціональних протиріч банківської діяльності. На перспективу слід сподіватися, що роль банку як емітента зазнає змін у напрямку зменшення обсягів випуску власних облігацій і зростання його участі у формуванні вторинного ринку облігацій.
Без активної участі банків у процесах торгівлі на вторинному ринку корпоративних облігацій неможливо створити належні умови для іноземних інвесторів. У першу чергу саме на банки покладається обов’язок забезпечення ліквідності цього ринку.
Водночас сподівання на прихід іноземних інвесторів на український ринок корпоративних облігацій створює передумову для можливого зниження дохідності облігацій. Сьогодні інвестор, який бажає інвестувати кошти в облігації, стоїть перед дуже складним вибором щодо доцільності купівлі тих чи інших облігацій підприємств.
Оптимальним є рівень надійності та дохідності облігацій нафтогазової, харчової промисловості, фармацевтики, машинобудування та банківського сектора, який становить близько 17% річних. Тому можна передбачати, що облігації цих галузей будуть найбільш популярними і серед зарубіжних інвесторів.
Середня дохідність за облігаціями металургійних та хімічних підприємств, яка склала трохи більше 18%, із розрахунку на один день є нижчою, ніж за облігаціями банківської сфери. Наскільки значним буде попит на облігації емітентів цих галузей серед іноземних інвесторів, великою мірою залежатиме від структури їх випуску та ситуації на світовому ринку металу. Процеси, пов’язані з обігом корпоративних облігацій згаданих підприємств, важко спрогнозувати, тому що вони емітуються у великих обсягах і це потребує відповідних фінансових можливостей від інвесторів. [7]
Таким чином, облігації зявилися ще в стародавні часи. Що стосується появи облігацій в Україні, то цей момент припадає на той час, коли Україна входила до складу Російської імперії в період правління Катерини ІІ. Історія появи сучасних цінних паперів в Україні, в тому числі і облігацій, почалась від дня прийняття у 1991 році Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» (нині Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок»).
На теперішній час за рівнем дохідності ринок корпоративних облігацій є досить привабливим, оскільки, корпоративні облігації є перш за все альтернативою комерційним кредитам. Зокрема, прихід на вітчизняний ринок корпоративних облігацій іноземних інвесторів має стати стимулом для зниження дохідності облігацій та здешевлення залучення ресурсів.
Література:
1. Зелинский Ф.Ф. История античной культуры / 2-е изд. – С-П.: «Марс», 1995. - 380с.
2. Мудрик Н.О. Муніципальні облігації: історичний та сучасний досвід. / Наукові праці НДФІ. – 1998. – Вип.. 6. – С. 75-81.
3. Таранков В.И. Ценные бумаги Государства Российского. Москва-Тольятти. «АвтоВАЗбанк». 1992г. С.26.
4. Лавріненко Н.П. Участь монастирів Київської губернії на ринку цінних паперів. / Фінанси України. – 2005. - № 12. – С. 133-145.
5. Голицын Ю.П. Облигации акционерных обществ и дореволюционной и советской России. / Журнал «Индикатор». – 2001. – Спецвыпуск. – С. 7-9.
6. О. Охріменко. Сучасний стан ринку корпоративних облігацій. / Газета "Цінні папери України" від 03.02.2005.

Е-mail: syanya@meta.ua

Есть что сказать?

Печенюк Наталя Василівна, Цебуляк Віктор
Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АУДИТУ В УКРАЇНІ

Перехід економіки України на ринкові шляхи призвів до радикальних змін в плануванні, обліку та контролю виробничо-господарської діяльності, трансформації системи управління комерційними організаціями. Зовсім іншими стали цілі підприємництва, засоби їх досягнення, економічна основа суспільства.
Методи економічного управління та контролю, які використовувались в період адміністративно-командної системи управління нашим суспільством, не можуть вже дати добрих результатів. Першочергово відтепер враховуються інтереси власників комерційних організацій, їх акціонерів, пайовиків, трудового колективу.
Перед комерційними організаціями України в умовах ринкової конкуренції постає завдання структурної перебудови системи корпоративного управління з метою забезпечення конкурентноздатності, ефективного функціонування та розвитку організації.
Практика підтверджує, що найкращим на сьогодні інструментом ринкових перебудов діяльності комерційної організації є впровадження системи внутрішнього аудиту та використання послуг аудиторських фірм.
Проблеми розвитку аудиту є досить різні, всі вони пов’язані з розвитком аудиторської діяльності в Україні, і потребують нагального вирішення.
За аналізом останніх досліджень на початковому етапі розвитку вітчизняного аудиту – у 1993-1994 роках, значення такому виду діяльності ніхто з потенційних замовників не надавав. Аудит був нав’язаний державними органами під тиском Світового банку і Міжнародного валютного фонду. Такі обставини певною мірою уповільнювали розвиток вітчизняного аудиту.
В 1999-2001 роках ситуація змінилась. Складність, заплутаність обліку, особливо податкового, зміна фінансового обліку, істотна суперечливість законодавства, реальність значних фінансових санкцій підштовхують менеджерів, які прагнуть застрахуватись від відповідальності і можливих фінансових втрат, до рішення скористатися послугами аудиторської фірми.
Таким чином, в суспільстві виникла об’єктивна необхідність в незалежному професійному контролі за діяльністю підприємств та її результатами.
Однак, не дивлячись на це, реальної потреби в послугах аудитора як захисника інтересів існуючого чи потенційного інвестора сьогодні, нажаль не існує. Не дивлячись на законодавчу вимогу щодо обов’язкового підтвердження незалежним аудитором показників річної фінансової звітності, інвестори та інші користувачі звітності і не відносяться з належною довірою до висновку аудитора про достовірність показників фінансової –звітності.
До проблемних питань аудиту слід віднести:
• недостатню кількість методичних розробок з аудиторського контролю;
• брак достатнього досвіду аудиторської діяльності;
• недостатню кількість кваліфікованих аудиторських кадрів, а звідси — і неосвоєний ринок аудиторських послуг;
• відсутність типових форм документів з аудиту;
• відсутність методичних рекомендацій з питань комп'ютеризації аудиту тощо.
Разом із тим впровадження аудиту в сферу підприємницької діяльності має в цілому для держави істотні переваги порівняно з іншими формами фінансово-господарського контролю, зокрема:
• значна економія державних коштів, які витрачаються на утримання контрольно-ревізійного апарату;
• надходження додаткових коштів до бюджету за рахунок сплати аудиторськими фірмами (аудиторами-підприємцями) податків;
• незалежність, конкурентна боротьба, професіоналізм аудиторів, що сприяє підвищенню якості перевірок;
• можливість вибору аудитора замовником тощо.
Ситуація, що склалася в Україні, потребує вирішення проблем, які мають місце у професійній діяльності аудиторів, аудиторських фірм і роблять неможливим успішний розвиток аудиту.
Одна з таких проблем – це проблема сучасного аудитора та довіри до нього. Питання вибору аудитора – це, по – перше, питання довіри. Тобто перед тим як клієнт вирішить надати інформацію аудитору, він повинен бути впевнений, що в аудитора вистачить сил і можливостей зберегти її в конфіденційності. Це, звичайно, пов’язано з професіоналізмом аудитора і юридичним захистом його діяльності.
Серйозну стурбованість також викликає якість роботи більшості українських аудиторських фірм. Це питання піднімається не лише користувачами аудиторських послуг і державними органами, але й самими аудиторами, які зацікавлені в стабільному розвитку ринку аудиторських послуг, підвищенні престижу аудиторської професії.
Критерієм якості при проведенні аудиту вважається, насамперед, виконання аудиторами вимог національних нормативів аудиту. Однак суворе дотримання нормативів пов’язане із збільшенням трудозатрат аудиторів, збором додаткової інформації, документуванням процесу перевірки, розрахунками. Але такі затрати рідко відшкодовуються замовником.
Для вирішення такого роду проблем аудиторські фірми намагаються враховувати рівень професійної компетентності своїх співробітників у вигляді кваліфікаційних вимог, що висуваються до посад, передбачених структурою їх управління.
Поряд з цим обов’язковими умовами якісного проведення аудиту, планування і документування цього процесу. Аудиторською палатою України затверджено вимоги обов’язковості таких елементів організації процесу аудиту.
Ще одним з основних напрямів підвищення якості аудиту є розробка внутрішньо-фірмових методик аудиту, робочої документації тощо, оформлення у вигляді внутрішньо-фірмових стандартів.
Поряд з названими вище існує серйозна проблема формування ціни на аудиторські послуги, а саме в частині методики її визначення.
Єдиної системи розрахунку вартості послуг аудиторської фірми в Україні не існує, тому аудитори часто використовують, власну систему формування ціни. Найчастіше така система заснована на визначенні кількості відпрацьованих людино-годин або обсягу виконаних робіт. Основною проблемою при проведенні оцінки послуг аудитора є можливість завищення або заниження їх вартості, а це певною мірою насторожує замовника, особливо, при його першому зверненні до аудиторської фірми.
Також одним із проблемних питань на сьогодні є спроби з боку законодавців скасувати або значно звузити аудиторську діяльність, обов’язковість аудиту, усунути від аудиту приватних підприємців та малі приватні фірми тощо.
Ще однією проблемою є перманентні спроби гармонізувати український аудит щодо його міжнародної теорії та практики, передусім, спираючись на досвід США. Одним з постійних ініціаторів “міжнародності” вітчизняного аудиту був і залишається Національний банк України.
Проблеми розвитку аудиту, як науки висвітлюються багатьма науковцями, зокрема Ф.Ф. Бутинцем, В.В. Сопком, М.В. Кужельним, Г.М. Давидовим та іншими. Багато з них зазначають, що аудит як наука, вже себе затвердив і за цією наукою буде майбутнє, але існує багато проблем, а особливо це підвищення рівня професійної компетентності аудиторів, організація контролю якості аудиторських робіт та послуг, розвиток правового поля аудиту в підприємництві, забезпечення реальної професійної незалежності аудитора та інше.
Незважаючи на те, що для розвитку аудиту в Україні вже зроблено дуже багато, ще залишаються питання, від правильного, успішного вирішення яких залежить перспективи його подальшого розвитку. Отже, першочергового роз’яснення потребує удосконалення законодавчого регулювання аудиту в Україні; подальша розробка і впровадження національних нормативів аудиту; поліпшення методики та організації аудиторських перевірок, їх якості та розробка оптимальної методики визначення вартості аудиту, аудиторських послуг, питання аудиторської етики, підготовки і підвищення кваліфікації аудиторів та інші. Вирішення зазначених проблем спрямоване укріпленню позицій та авторитету аудиту, удосконалення аудиторської діяльності в Україні.
Таким чином, можна зробити висновки, що вчорашній аудит – це невизначеність обов’язковості, невпевненість у майбутньому (чи існуватиме аудит взагалі), не вирішення питання про віднесення чи заборону віднесення затрат на аудит на валові витрати підприємства, практично відсутність регулярного та обов’язкового підвищення кваліфікації аудиторів, розпорошення аудиторів по різних професійних об’єднаннях. Серед здобутків – прийняття та введення в дію в 1999 році Кодексу професійної етики аудитора України, а також рішення Аудиторської палати України у квітні 2003 р. прийняти Стандарти аудиту та етики Міжнародної Федерації бухгалтерів як Національні стандарти аудиту, які діють в Україні з 2004 року. Усе це є певними ознаками становлення цивілізованого ринку аудиту в країні.
Є зміни і серед складу замовників на аудиторські послуги. Якщо вчора їх цікавили виняткова перевірка з огляду на її обов’язковість та штрафи за неподання аудиторського висновку, і лише частково – стан бухгалтерського обліку, то сьогодні, за спостереженнями контрольно-ревізійного комітету Аудиторської палати України, аудит звітності відкритих акціонерних товариств залишається основним замовленням. Є тенденція до зростання таких замовлень, як оцінка фінансового стану підприємства, консультації з поліпшення діяльності управлінського персоналу. Проте, все ще спостерігається “антифіскальний” характер замовлень – усі побоюються відповідальності за порушення податкового законодавства, це цілком однозначно визначає сучасний український аудит як винятково підтверджуючий.
Отже, аудит в Україні перебуває на стадії певного розвитку і далеко не вмер, як вважають непрофесіонали. Роботи вистачить усім. При цьому якість роботи повинна відповідати її вартості, а результати – надійності аудиторських суджень.
В Україні аудит існує всього чотирнадцять років – це вкрай незначний строк для визначення суспільством його значення та мети за сучасної ринкової економіки. Тому він потребує широкої реклами, насамперед, серед потенційних замовників, з одного боку, та серед громадськості з іншого. Аудиторська спільнота має постійно роз’яснювати, що аудит – це не тільки підтвердження звітності за вимогами Державної комісії цінних паперів та фондового ринку України, а також і контрольно-правове супроводження діяльності, і консультування з питань правового та договірного забезпечення, і розробка системи внутрішнього аудиту, і бізнес-планування, і науково-методичні розробки з питань економіки, управління та права, і робота з персоналом (навчання, підвищення кваліфікації тощо).
Отже, основними напрямами розвитку аудиторської діяльності в Україні можуть стати:
1. Розробка механізму практичного застосування МСА в Україні, створення до них коментарів у повному обсязі.
2. Внесення необхідних змін і доповнень до Закону України «Про аудиторську діяльність» з метою приведення його у відповідність до інших законодавчих актів України, які прямо чи опосередковано впливають на регулювання аудиторської діяльності та розширення переліку підприємств, для яких щорічна аудиторська перевірка обов'язкова, а це, у свою чергу, збільшить ринок аудиторських послуг, а також введення додаткових положень, які б більш чітко унормували взаємовідносини аудитора та клієнта.
3. Використовуючи узагальнений практичний досвід роботи міжнародних і вітчизняних аудиторських фірм, розробка Типових методик аудиторської перевірки фінансової звітності підприємств У розрізі галузей їх діяльності (банківська, торговельна, страхова, хімічна, металургійна, харчова, легка промисловості).
4. Поглиблення співпраці професійних аудиторських організацій України з міжнародними та європейськими професійними організаціями бухгалтерів і аудиторів.
5. Розробка механізму ціноутворення на аудит та аудиторські послуги на основі вивчення міжнародного досвіду з цього питання та ін.
Література:
1. Білуха М. Бухгалтерська наука України в 21 ст. // Бухгалтерський облік і аудит - № 2 - 2001.
2. Величко О. Аудит у розкритті інформації акціонерними товариствами // Бухгалтерський облік і аудит - №10 - 2006.
3. Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22.04.1993 р., із змінами та доповненнями // Урядовий кур’єр, 2006, №195.
4. Кулаковська Л. П., Піча Ю. В. Організація і методика аудиту: Навч. посіб. – К.: Каравела, 2004. – 568 с.
5. Редько О. Вітчизняний аудит, вибір вектора розвитку. // Бухгалтерський облік і аудит. - 2007.
6. Редько О. Генезис аудиту в Україні - між вчора та сьогодні. // Бухгалтерський облік і аудит. - 2002р.
7. Петрик М.Г., Кузьмін В.А. Аудит: законодавче регламентування,
історичні аспекти та проблеми розвитку в Україні // Бухгалтерський
облік і аудит - №8-9 – 2007 р.
8. http://www.devisu.kiev.ua/histori.htm
9. http://www.ufin.com.ua/03_1/fru_Au2.htm

Есть что сказать?

Зіньківська І.О.
Асистент кафедри фінансів Британська Н.Н.
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Фінансова система України: сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку

Фінансова система є фундаментальною підвалиною цивілізації. Як і держава, ринок, гроші, власність, релігія вона – ефективне знаряддя здійснення державної політики, спрямованої на забезпечення життєдіяльності суспільства, і насамперед процесів розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту між різними верствами населення, окремими господарськими структурами й територіями, заохочення бізнесу, ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, підтримання рівня зайнятості, стабілізації економічного стану в державі.
Фінансова система є найважливішою ознакою незалежності держави. Тому вивчення витоків становлення і розвитку національних фінансів є особливо актуальним у період розвитку в економіці та суспільстві.
Фінансова система — це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян.
Фінансова система України пройшла досить складний шлях розвитку впродовж становлення незалежності держави. Отже, до основних факторів, які визначали розвиток фінансової системи в 1991 – 2006 роках можна віднести:
1. Перехід до ринкових механізмів в економіці держави;
2. Зменшення бюджетного фінансування і перехід до комерційного фінансування реконструкції економіки;
3. Запровадження масштабної приватизації і пов‘язані з нею:
• розміщення приватизаційних цінних паперів;
• запровадження практики фінансування дефіциту державного бюджету і поява облігацій внутрішньої державної позики.
Важливою особливістю цього періоду є те, що вдалося сформувати в державі систему органів по регулюванню ринків фінансових послуг:
 Національний банк України (створений у 1991 році);
 Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку ( 1995р.);
 Структурний підрозділ Міністерства фінансів по нагляду за ринком страхових послуг (створений у 1999 році, як окремий орган та реорганізований у підрозділ Міністерства фінансів України у 2000 році).
Структура фінансової системи України складається з таких елементів: державні фінанси, фінанси підприємницьких структур, централізовані та децентралізовані фонди фінансових структур, державний кредит, фінансовий ринок, страхові та резервні фонди, фінанси домогосподарств.
Сучасний фінансовий ринок в Україні ще недостатньо розвинутий. Разом з тим, він уже досяг того рівня розвитку, коли використання його можливостей може в значній мірі сприяти вирішенню ключових економічних проблем.
Проте на сучасному етапі становлення українська фінансова система має ряд проблем, що перешкоджають та гальмують її розвиток.
Низький ступінь капіталізація є основною проблемою фінансового ринку України. Недостатній рівень капіталізації банків України свідчить про їхню низьку конкурентноздатність з іноземними банками, число яких на українському фінансовому ринку поступово збільшується.
Набагато більше структурних і інституційних проблем існує в діяльності небанківських фінансових посередників і в функціонуванні фондового ринку. Найбільш розвинуті - страхові компанії, займають 7% від всього ринку фінансових послуг та 89% від небанківського ринку фінансових посередників.
Відсутність системного вирішення проблеми реєстрації, регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ протягом 1995-2006р. створює реальну загрозу повторення "фінансових пірамід", прикладом чого можуть слугувати випадки згубної діяльності деяких кредитних спілок.
Найскладніші проблеми України пов'язані із розвитком фінансового ринку. Українська фондова біржа має досить обмежені обороти. Нині більш-менш активно проводяться операції з державними цінними паперами. Дуже важливо створити насичений ринок, адже саме він може відіграти роль пускового механізму для всебічного розвитку фінансової системи України.
Для підвищення дієвості прогресивних змін, у системі необхідно терміново впроваджувати всі інші елементи фінансової і стабілізаційної політики, пріоритетними напрямками такої політики мають бути: оптимізація ефективності фінансування завдань, які належать до сфери компетенції держави та місцевої влади; розвиток страхових механізмів пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, страхових принципів фінансування отримання вищої та спеціальної освіти тощо; заохочення комерційного кредитування суб’єктів господарської діяльності; заохочення розвитку механізмів випуску корпоративних облігацій, розрахованих як на внутрішній, так і на зовнішній ринки; цілеспрямований розвиток інститутів та інструментів фондового ринку.
Функціонування кожної зі складових фінансової системи держави можливе лише за умов чіткого законодавчого урегулювання їхньої взаємодії та якщо вони доповнюють одна одну.
Література:
1. Батрименко Б.Б. Проблеми функціонування фінансової системи України // Наукові праці НДФІ, № 1-2, 2004р. – с.15-19
2. Кваша О.О. Парадигмальний підхід до становлення фінансової системи України // Наукові праці НДФІ, № 5, 2004р. – с.10-12
3. Куровский С.Н. Нові шляхи розвитку державних фінансів України // Наукові праці НДФІ, № 1-2, 2004р. – с.27-29
4. Розвиток ринку фінансових послуг в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи//Звіт міжнародної експертної групи, 2006р.

Есть что сказать?

Кандидат економічних наук Серветник Микола Сергійович,
студентка III курсу спеціальність «Фінанси» Замрій Юлія Василівна
Вінницький торгово-економічний інститут

ІНВЕСТИЦІНА ДІЯЛЬНІСТЬ СТРАХОВИХ КОМПАНІЙ

Інвестиційна діяльність страхових компаній є важливим елементом соціально-економічного розвитку суспільства. Економічне значення інвестиційної діяльності страхових компаній обумовлене великими обсягами їхніх інвестиційних ресурсів.
У вітчизняній та зарубіжній літературі накопичено значний досвід дослідженню інвестиційної функції страхування. Свій внесок у вирішення цього питання зробили М. Александрова, яка при розгляді функцій страхування виокремлює інвестиційну функцію, що передбачає вкладення тимчасово вільних коштів страховика в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку [1]. Також Л. Орланюк-Маліцька при розгляді платоспроможності страхової організації зазначає, що в страховій справі інвестиційний прибуток відіграє і специфічну роль: він дає можливість страховику мати збиток за власне страховими операціями, що дає йому змогу забезпечувати свої позиції на ринку в умовах конкуренції [6]. Не можна не погодитися із твердженням О. Гвозденка, який зазначає, що основним джерелом отримання прибутку (дохідності) для страхової організації більшості цивілізованих країн є не збір страхових платежів, а інвестиційна діяльність, яка проводиться вкладанням частини тимчасово вільних коштів резервного страхового фонду в прибуткові науково-технічні проекти, комерційні угоди, цінні папери, державні короткострокові облігації, в депозити тощо [3].
Світовий досвід показує, що ресурси страхових компаній є важливим джерелом інвестиційного капіталу. По-перше. Це пов’язано з інверсією циклу, оскільки отримання страхової премії передує наданню страхової послуги, а, по-друге, із розподілом ризику в часі. Тому страховик протягом часу дії договору страхування тимчасово розпоряджається коштами страхувальника, які акумульовані у страхових резервах. Крім коштів страхових резервів, страховик має у своєму розпорядженні власні кошти у вигляді вкладів засновників, а також спеціальних фондів, які сформовані за рахунок прибутку та суми нерозподіленого прибутку [4].
Метою статті є дослідити інвестиційну діяльність таких інститутів фінансового ринку як страхові компанії, визначено перспективні напрями розвитку у цій сфері.
У розвинених країнах світу страхові компанії за обсягами інвестиційних вкладень перевищують загальновизнаних інституціональних інвесторів - банки й інвестиційні фонди. Не менш важливе значення має інвестиційна діяльність страховиків і на мікрорівні, виступаючи одним з головних факторів забезпечення ефективного функціонування страхової компанії.
По-перше, інвестиційна діяльність визначає можливість надання страхових послуг за рахунок формування достатніх обсягів страхових резервів.
По-друге, добре організована інвестиційна діяльність забезпечує в певній мірі якість страхових послуг і визначає ринкову позицію страховика.
По-третє, інвестиційна діяльність впливає на основні характеристики страхового продукту, насамперед на його вартість, і на фактичне виконання зобов’язань страховиком, обумовлене строками страхових виплат.
По-четверте, інвестування дає можливість власникам страхової компанії розвивати свій бізнес і самостійно управляти ним. За рахунок інвестування страхових резервів відбувається нагромадження коштів для збільшення власних ресурсів. Це положення є суттєвим у світлі тенденцій щодо поступового збільшення вимог до мінімальних розмірів статутного капіталу страхових організацій.
Сьогодні український страховий ринок демонструє швидкі й стійкі темпи росту (за І півріччя 2007 року розмір статутних фондів страховиків зріс на 11,4%), поліпшуються його якісні характеристики, збільшується частка страхових послуг у ВВП (2,5%). Аналізуючи динаміку розвитку страхової галузі, слід зазначити, що з 2004 року спостерігається активний ріст рівня виплат з 14,6%(в 2004р.) до 26,5%(в 2006р.) і розміру валових страхових виплат з 1,54 млрд. грн. (2004р.) до 2,6 млрд. грн.. (в 2006 р.) на тлі зниження валових страхових платежів з 19,43 млрд. грн.. (в 2004 р.) до 13,83 млрд. грн.. (2006 р.). Сьогодні активи страховиків складають понад 70% від загальної суми активів усіх небанківських фінансових установ. Загальний розмір активів складав у 2006 році 23,99 млрд. грн., що на 41,6 % більше ніж у 2005 році. Страхові резерви склали 6014 млн. грн., що на 20% більше ніж у 2005 році. Середній обсяг статутного фонду з розрахунку на одну компанію збільшився з 16,7 млн. грн. в 2005 році до 20,4 млн. грн. в 2006 роцi [10 ]
Дослідження показують, що основним джерелом одержання прибутку для страхової організації більшості цивілізованих країн є не збір страхових платежів, а інвестиційна діяльність, кошти від якої спрямовуються, як правило, на фінансування страхових операцій, на дотації збитковим видам страхування, розробку нових продуктів, підготовку кадрів й ін.
Незважаючи на стабільне зростання частки валових страхових платежів у ВВП, її розмір залишається недостатнім, щоб стверджувати про значну роль страхування у функціонуванні національної економіки. Страхові компанії не на повну потужність використовують власний потенціал, як фінансового інституту, який акумулює кошти населення та підприємницьких структур і розміщує їх у процесі інвестиційної діяльності, відіграючи таким чином вагому роль у перерозподілі ВВП. Невелика частка страхових платежів українських страховиків у ВВП вказує на недостатній рівень страхової культури і відповідних традицій та реальних доходів бізнесу і населення – головних споживачів страхового продукту.
Недостатній рівень капіталізації ринку, несприятливі умови для інвестування, відсутність надійних інвестиційних інструментів і державних гарантій під інвестиційні проекти, недосконалість податкового законодавства негативно впливають на інвестиційну привабливість страхового ринку України, а від так уповільнюють його розвиток. Загальний рівень інвестиційної привабливості вітчизняного страхового ринку визначається як середній.
Аналіз стану і тенденцій розвитку страхового ринку України дозволив виділити низку факторів, які стримують розвиток інвестиційної діяльності страхових компаній. Це політична та економічна нестабільність, обмежений перелік інвестиційних інструментів, зарегульованість ринку, високий ризик, корупція, відсутність фахівців, низька дохідність інвестицій, недостатність інформації для прийняття рішень, невисока ліквідність, законодавчі колізії.
Найсуттєвіше політична та економічна нестабільність впливає на інвестиційну діяльність. Підтвердженням цьому є загальна невизначеність місця та ролі страхування в українському суспільстві та неузгодженість регуляторної політики у сфері страхування, корупція у державних органах влади. Відсутнє чітке усвідомлення того, що розвинений страховий ринок не існує за умов фінансово та соціально-економічної нестабільності.
На Заході, де високий рівень конкуренції та збитковості страхових операцій, саме питання прибуткового і належного розміщення вільних коштів є для керівництва будь-якої компанії дуже важливим. Переважна більшість вітчизняних страховиків вважає за доцільне заробляти кошти безпосередньо на страхових операціях і задовольнятись низько дохідними інвестиційними інструментами, такими, як депозити – 82,4%.
Компаній зі страхування життя, на відміну від ризикових компаній, 64,3% яких стверджує у необхідності проведення страхової діяльності, а решта за 35,7% - страхової та інвестиційної.
75% компаній за участю іноземного та вітчизняного капіталу віддають перевагу страховій та інвестиційній діяльності, а решта - страховій. У той час як 58,4% компаній за участю вітчизняного капіталу віддають перевагу страховій, а решта – страховій та інвестиційній діяльності [2].
Іншою проблемою, пов’язаною з інвестиційними та страховими операціями, є питання співставлення їх ролі у страховому бізнесі. Існують різні точки зору. Одна грунтується на тому, що основним завданням страхової компанії є надання страхових послуг, а тому інвестиційна діяльність має вторинне значення. Інша - інвестиційна діяльність є головною, вона створює умови для виконання страхових зобов’язань перед клієнтами, особливо це стосується страхування життя.
Страхова та інвестиційна діяльність є рівнозначними частинами страхового бізнесу. Адже не можна реалізувати інвестиційну функцію страхування без попереднього накопичення грошових фондів, і навпаки, ефективне розміщення страхових резервів і власних коштів страхової компанії – це засіб досягнення фінансової стійкості. Це підтверджує і висловлювання Л.Рейтмана, який вважав, що страхові операції можуть приносити іноді досить значний прибуток, але його отримання не є орієнтиром для страхової організації. Значним джерелом прибутку є також інвестиційна діяльність [8].
Страховики повинні виступати основними провідниками інвестиційної діяльності й бути лідерами серед інституціональних інвесторів, як це відбувається у світі.
З огляду на це при інвестуванні таких коштів необхідно враховувати їх структуру, а також оптимальний термін інвестування. Потрібно виходити з того, що резерви є коштами страхувальників і в разі настання страхового випадку мають своєчасно повертатися їм у вигляді страхового відшкодування, яке може бути й більшим порівняно з внесками за надання страхової послуги. Активи страхової компанії мають бути розміщені з урахуванням безпечності, прибутковості, ліквідності, диверсифікованості. У цьому полягають основні вимоги до управління активами.
На жаль, страхові компанії зайняті нарощуванням обсягів продаж і збільшенням частки ринку, не приділяючи належної уваги управлінню активами й одержанню додаткового інвестиційного доходу.
Що стосується інструментів інвестування, то найбільш популярний серед страховиків інвестиційний продукт, що займає більше половини інвестиційного портфеля — банківський депозит (прибутковість11-13% у національній валюті й 7-9% в іноземній валюті) [10].
Прибутковість, що забезпечується по банківським депозитам сьогодні досить непогана, але потрібно розуміти, що у зв’язку з тенденціями по зниженню депозитних ставок у банківському секторі, такі пасивні вкладення будуть втрачати свою актуальність і не можуть розглядатися для довгострокових вкладень.
Наступний продукт – ринок банківських металів (в 2006 золото зросло на 24%). Прибутковість нерухомості становила 49%, а по окремих регіонах (Київ) цей продукт був найбільш популярним серед компаній. Прибутковість корпоративних облігацій склала 14%, середня прибутковість фондового ринку склала 40%, інститути спільного інвестування забезпечили середню прибутковість на рівні 38%. Прибутковість такого продукту як страхування життя становила 12- 14% річних у національній валюті. Як висновок, наобхідно сказати, що дана прибутковість залишає бажати кращого [7].
Якщо страхова компанія приймає рішення про інвестування своїх вільних коштів, то природно вона розраховує отримати максимальний прибуток, що на сьогодні можна одержати тільки на фондовому ринку України. Якщо говорити про динаміку фондового ринку, то слід зазначити, що початок активного росту припадає на початок 2004 року.
Розглядаючи структуру актів страхових компаній, необхідно відзначити, що понад 50% припадає на депозити й грошові кошти. Беручи до уваги низьку прибутковість даного інструменту, можна сказати, що невисокий інвестиційний доход забезпечується саме розміщенням вільних коштів на депозитах [7].
Що стосується вкладення страховиками своїх актів у цінні папери (20,1%), то непопулярність цього інструменту обумовлена питаннями роботи з ризиками при короткостроковому (ризикове страхування) або довгостроковому інвестуванні (страхування життя) – питання ризиків і інвестицій у той або інший продукт взаємозалежні. Крім того, експерти вважають неадекватною частку державних цінних паперів в активах страховика, тому що при правильному використанні цих облігацій ( прибутковість не більше 9%) разом з ризиковими облігаціями підприємств забезпечує більшу прибутковість (18-21%), ніж депозити. Тому з точки зору управління ризиками цей продукт є вигіднішим, ніж розміщення депозитів у банку, і його прибутковість перевищує стандартний банківський продукт. Якість цінних паперів у портфелях українських страховиків, характеризується такими данними: більшу частку становлять цінні папери, які не пройшли лістинг на ПФТС- 65,5%, акції ЗАТ- 20,7%, 3-й рівень лістингу-11,9%, 2-й рівень -0,5%, 1-й і 0-й рівні 1,3% і 0,02%.
Якщо говорити про частки акцій у портфелі страховиків (13-14%), то він не відповідає реальному темпу росту, який показує цей продукт [7].
На страховому ринку України існують обмеження по роботі на фондовому ринку:
- розміщення коштів страхових резервів по страхуванню життя акцій українських емітентів – не більше 30%, облігації українських емітентів – не більше 40% (разом не більше 50%);
- розміщення коштів страхових резервів по страхуванню довічної пенсії акцій українських емітентів – не більше 40%, облігації українських емітентів – не більше 40%;
- розміщення коштів страхових резервів по іншим видам страхування акції українських емітентів – не більше 30%, облігацій українських емітентів – не більше 30% (разом не більше 40%).
Цей короткий експрес-аналіз показує, що портфель розміщення активів страховиків має потребу в оптимізації, а потенціал фондового ринку використовується менше ніж на 45% [7].
Однак на сьогодні страховий бізнес ще не напрацював ані достатнього досвіду, ані належної нормативної бази для ефективного управління інвестиціями. Переважна частина коштів страхових компаній, що розміщена у фінансові інструменти вкладена в банківські депозити (до 70%). Які наразі відзначаються достатньою надійністю та прийнятною доходністю. Однак так буде не завжди. По мірі зниження рівня інфляції та розвитку бінківської системи доходність депозитів впаде до рівня, що вже не забезпечуватиме безтурботного життя страховикам. Не випадково, у світовій практиці активи інституційних інвесторів лише на 4-7% формуються за рахунок банківських інструментів, тоді к основна частина коштів інвестується в акції (до 60%) та боргові цінні папери (до 25%). І саме досвіду роботи з цими інструментами бракує страховому бізнесу. Не випадково у 2006 році рівень отриманого страховиками інвестиційного доходу знаходиться в межах 6-14% річних, тоді як подібні за інвестиційними стратегіями інститути спільного інвестування забезпечили своїм учасникам інвестиційний прибуток (до оподаткування) на рівні 60% річних і більше [5].
Водночас, Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» передбачає можливість страховим компаніям співпрацювати з компаніями з управління активами (КУА).
КУА можуть здійснювати управління активами, спільні проекти, вкладення в цінні папери ІСІ. Крім цього, КУА виступає однією з сторін у складних фінансових схемах, у яких задіяні банки, страхові компанії, лізингові компанії, кредитні союзи т інші фінансові заклади і установи.
Переваги КУА: зниження ризиків за рахунок професіоналізму КУА, мінімізацію витрат на утримання власних аналітиків і управляючих, одержання максимального прибутку від вкладення резервів — набагато більше, ніж від банківських депозитів, залучення інвестицій у страхову компанію.
Аналізуючи можливості співробітництва й перешкоди між страховиками й інститутами спільного інвестування можна відзначити, що проблема існує одна: ICI й страховики майже не працюють один з одним. Співробітництву заважає слабке розуміння страховиками можливостей роботи з ІСІ й недовіра до існуючих схем роботи страховиків, особливо дуже сильна зв’язаність з банками. Крім цього існують і законодавчі бар’єри, а саме положення, що регулює розміщення страхових резервів, куди внесені цінні папери ІСІ..
Що стосується вкладень у цінні папери ІСІ, то сертифікати ПІФів і акцій КІФів можуть стати найбільш вигідним інструментом для вкладення частини резервів. Так як середня прибутковість по банківських депозитах у гривні з 2005 по 2006 рік знизилась з 15% до 12%, у той час як прибутковість невенчурних ІСІ в 2006 році становила від 15% до 37%, а венчурних 40,4%. Крім цього, законодавство України не регламентує й не забороняє вкладення резервів страховиків в цінні папери ІСІ [7].
Сьогодні інвестиційна складова в страхових резервах українських компаній може опинитися в критичному стані, якщо врахувати високу частку неліквідних акцій у портфелях і прибутковість по депозитних ставках, яка постійно знижується. Тому, страховим компаніям потрібно переглянути свою інвестиційну політику і використовувати більш ефективні фінансові інструменти.
Література:
1. Александрова М.М. Страхування: Навч.-метод. посібник. -.К,2002.-208с.
2. Василенко А. Інвестиційна діяльність страхових компаній: стратегія та пріоритети // Страхова справа.- 2006.-№3.- С.39-47.
3. Гвозденко А. А. Основы страхования: Учебник. – М.. 1995. – 228 с.
4. Крейдич М.І. Інвестиційна діяльність страхових компаній // Фондовый рынок.- 2007. -№48.- С.18-21.
5. Оксанич С. Професійне управління активами страхових компаній: проблеми та перспективи // Страхова справа.- 2007.-№2.- С.67-69.
6. Орланюк-Малицкая Л. А. Платежеспособность страховой организации. – М., 1994. – 151 с.
7. Паращак О. Стратегічних інвесторів на всіх не вистачить // Страхова справа.- 2007.-№2.- С.37-66.
8. Страховое дело: Учебник / под ред. Л.И. Рейтмана. – М., 1992. – 520 с.
9. Ткаченко Н. В. Місце інвестиційної діяльності у страховому бізнесі // Економіка, фінанси, право. – 2003.- №10. – С.8.
10. http://www.dfp.gov.ua/

Есть что сказать?

Британська Наталя Натанівна, Кримець Ольга Анатоліївна
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ
м.Вінниця

ПРОБЛЕМИ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Загальновідомо, що стан розвитку фінансової системи будь-якої держави є передумовою не лише її соціально-економічного розвитку в цілому, але і економічного розвитку її регіонів зокрема. У період становлення України як країни з розвинутою ринковою економікою, проблема збалансування існуючої фінансової системи є першочерговою, оскільки від її вирішення залежить темпи розширення сектору малих і середніх підприємств, а отже в кінцевому результаті – і темпи економічного розвитку країни. Оскільки сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною і неоднозначною, проблема пошуку шляхів її стабілізації залишається напрочуд актуальною.
Чимало науковців присвятили свою увагу даній проблематиці. Серед них варто виділити А.С. Криклія, А.І. Даниленко, А. Крилову, Карпінського Б.А., Герасименко О.В. та інших. Вищезгадані автори зосереджували свою увагу на основах збалансованості фінансової системи держави, на проблемах фінансової політики України й розвитку фінансово-монетарних важелів її реалізації, на фінансовій системі України в умовах глобалізації тощо. Досліджувався фінансовий сектор України сьогодні та висвітлювались перспективи його розвитку на майбутнє.
Перш ніж зосередити свою увагу на проблемі розбалансованості фінансової системи України, варто визначити, що таке фінансова система загалом.
У найбільш загальному вигляді визначення фінансової системи наступне – це сукупність різноманітних фондів фінансових ресурсів, які створюються і використовуються в місцях їх акумулювання з певними намірами економічного і соціального розвитку. Таким чином, фінансова система, як і будь-яка система, являє собою перш за все комплекс взаємопов’язаних елементів, що мають однорідні характеристики.
Фактично уся фінансова система представляє собою сукупність усіх сфер і ланок, де є неминучим потік фінансових ресурсів. Тобто це і фінанси суб’єктів господарювання, і державні фінанси, міжнародні фінансові відносини, страхування, фінансовий ринок тощо. Від ступеня розвитку і збалансованості кожної з цієї галузі зокрема, залежить рівень розвитку і збалансованості усієї фінансової системи України загалом.
Сьогодні ніхто не заперечуватиме, що країни з розвиненішими фінансовими системами мають вищі темпи економічного зростання, оскільки між рівнем їх розвитку та інтенсивністю економічного розвитку країн є тісний зв'язок. Фінансові системи допомагають мобілізувати заощадження, розподіляють інвестиційні ресурси, забезпечують страхування, розподіл та диверсифікацію ризиків, сприяють посиленню корпоративного контролю в країні. Через фінансові системи збирають і обробляють інформацію про інвесторів, інвестиційні проекти. Це дає змогу ефективно розподіляти кошти, здійснювати нагляд і корпоративний контроль за розподіленими коштами
[1, с.36].
Звичайно, за роки свого існування, фінансова система України зазнала значних перетворень. Наразі в Україні діють чимало фінансових установ і інститутів, поступово розвивається валютний ринок та ринок цінних паперів, що, безперечно, є наслідком певного позитивного економічного зрушення в економіці держави. Крім того, постійно зростає роль банківських структур в ході підприємницької діяльності, зростає значення страхових послуг, як реальної можливості застрахувати себе і свою діяльність від небажаних ризиків.
Незважаючи на усі ці приємні зміни, стан розвитку фінансової системи України продовжує бажати кращого, оскільки, на жаль, вона не відповідає усім вимогам економіки країни. Це проявляється в тому, що існуюча фінансова система не завжди дозволяє ефективно та повною мірою акумулювати фінансові ресурси, а в кінцевому результаті - перерозподілити їх між різними її сферами. В результаті цього, гальмуються процеси припливу інвестицій, що так необхідні для економічного зростання, знижується конкурентоспроможність реального сектору економіки.
Серед основних проблем, з якими стикається держава є і розвиток тіньової економіки, що приховує справжній фінансовий стан багатьох підприємств, сюди слід віднести незахищеність прав інвесторів на ринку фінансових послуг, повільні темпи ринкових перетворень реального сектору. Крім того, для України характерна невизначеність моделі розвитку фінансової системи, недостатній рівень капіталізації інститутів фінансової системи, низька якість і конкурентоспроможність фінансових послуг, відсутність консолідованого нагляду за фінансовими установами [1, с.39].
З метою стабілізації фінансової системи, незаперечним фактом є провадження ефективної фінансової політики всередині держави. Хронічна незбалансованість системи державних фінансів в наш час зумовлені не лише систематичними помилками в процесі провадження бюджетної політики, її суто фіскальною спрямованістю, але й проблемами в провадженні податкової політики. Основною перешкодою в сфері провадження бюджетної політики є такий рівень видатків, що абсолютно не відповідає дохідній частині бюджету, а отже результатом цього є хронічний дефіцит фінансових ресурсів. З метою підвищення доходності державного бюджету постійно зростає податкове навантаження, що не завжди має обґрунтований і раціональний характер та не завжди відповідає принципу соціальної справедливості. Країна характеризується нераціональною структурою витрат і неефективним витрачанням бюджетних коштів. Для сфери фінансів реального сектору характерний низький рівень забезпеченості суб’єктів господарювання власними оборотними коштами, що масово поширює значну кредиторську заборгованість.
Збалансованість фінансової системи держави – це оптимальне поєднання регульованих важелів впливу держави на забезпечення виконання програмних фінансових надходжень до державного бюджету й дотримання видаткової частини у межах, які не перевищують припустимих [2, с.78].
Здійснюючи фінансову політику, не слід забувати, що розвинута та збалансована фінансова система країни завжди створює сприятливі умови для розвитку підприємств усіх секторів економіки, адже вона забезпечує приплив інвестицій та різноманітних капіталовкладень в дані сфери, а отже підвищує їх здатність ефективно функціонувати на ринку в сьогоднішніх умовах.
Таким чином, для подолання проблем фінансової політики, та фінансової системи загалом, варто сприяти збільшенню обсягу фінансових ресурсів країни, проводити контроль за ефективністю використання наявних фінансових ресурсів та їх цільовою направленістю. Немалу роль слід приділити моменту удосконалення існуючої законодавчої бази, яка, на жаль, є фрагментарною і неповною. В плані податкової політики значну увагу слід приділити порядку вдосконалення системи податків, поліпшенню законодавчої бази з питань пільг та привілеїв, та, безумовно, з питань уникнення подвійного оподаткування. В плані державних фінансів варто зрівняти державні зобов’язання з реальною можливістю їх фінансування. Для того, щоб фінансова система України розвивалась збалансованою, варто спершу визначити модель, за якою вона розвиватиметься, удосконалити систему ризик-менеджменту, шляхом постійного вивчення можливих ризиків, запровадити нагляд за діяльністю фінансових інституцій, забезпечити захист прав інвесторів.
Література:
1. Крилова Анна Фінансовий сектор України: сьогодні й завтра // Вісник НБУ. – грудень 2007. – с.36-39
2. Карпінський Б.А., Герасименко О.В. Основи збалансованості фінансової системи держави // Фінанси України. – 2003. – №1. – с.78

Есть что сказать?

Бойчук Роман Іванович
студент 31 групи економічного факультету
Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

Правове регулювання фондової біржі

Актуальною проблемою в Україні – є регулювання діяльності фондової біржі. У більшості країн світу існують спеціальні органи центральної виконавчої влади, які узагальнено називаються комісіями з цінних паперів. Деякі з функцій, які звичайно виконуються такими комісіями, в Україні здійснює Міністерство фінансів. Проблемою є те, що регулювання біржі в Україні здійснюється поверхнево, але жодний з регулюючих органів не здійснюють прямого впливу на діяльність фондової біржі.
Біржа відіграє важливу воль в економіці країни тому, що на ній відбуваються регулювання випусків акцій та облігацій підприємств, реєстрації інформації про відкритий випуск акцій, надання дозволу на здійснення посередницької діяльності з цінними паперами, завдяки біржі підприємства можуть залучати додатковий капітал за рахунок продажі акцій і облігацій.
Фондова біржа являє собою організаційно-оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами, що можуть вільно продаватися і купуватися. Правову основу діяльності фондової біржі становить Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1991 p., інші акти законодавства України, статут та правила фондової біржі.
Фондова біржа створюється у формі акціонерного товариства (закритого або відкритого) не менш як 20 засновниками - торговцями цінними паперами. Реєструються фондові біржі відповідно до Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, затвердженого наказом Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 15 січня 1997 р. [ 1 ]
Правове регулювання фондової біржі України полягає у впорядкуванні взаємодії та захисті інтересів його учасників шляхом встановлення певних правил, критеріїв і стандартів стосовно відносин з приводу цінних паперів. Під цінними паперами тут розуміються як грошові документи, визначені в Законі України "Про цінні папери і фондову біржу", так і похідні від них - опціонні та інші термінові контракти.
Укладення угоди купівлі-продажу цінних паперів, послуг щодо посередницької діяльності тощо, як і у всіх без винятку країнах світу, вимагає стрункої системи правового регулювання дій учасників ринку. Останнє може здійснюватися державними органами (державно-правове регулювання) та окремими інститутами (інституційно-правове регулювання
Як правило, загальнообов'язкове правове регулювання здійснюється органами держави, тобто правила, критерії та стандарти фондової біржі встановлюються державними органами, і вони є обов'язковими для всіх індивідуальних або інституційних учасників. Більше того, вони також є обов'язковими і для самих державних органів.
Що стосується інституційно-правового регулювання, то правила, критерії і стандарти, визначені інститутами-регуляторами, є обов'язкові лише для певних (конкретних) учасників фондової біржі.
Державно-правове та інституційно-правове регулювання фондового ринку є не тільки видами правового регулювання, а і його двома складовими частинами. Державно-правове регулювання фондової біржі в Україні здійснюється низкою державних органів, які складають систему державних органів регулювання в цій сфері. Між зазначеними органами існує певний ієрархічний та галузевий поділ.
В сучасну систему органів державно-правового регулювання фондової біржі України входять, зокрема, такі: орган законодавчої влади - Верховна Рада України; органи центральної виконавчої влади - Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Міністерство економіки України та деякі інші. Крім того, важливу роль у цій системі відіграють інститути, які не є органами законодавчої або виконавчої влади, але підзвітні Верховній Раді України, наприклад Національний банк України, Фонд державного майна України тощо; а також місцеві органи державної влади, головним чином місцеві державні адміністрації (до їхньої компетенції належать питання реєстрації юридичних осіб або реєстрації іноземних інвестицій тощо) і органи судової влади.
Практично жодний з названих органів системи державно-правового регулювання не здійснює упорядкування відносин винятково на фондовій біржі України. Всі вони регулюють або окремі аспекти взаємодії на цьому ринку, або упорядковують відносини в цій сфері економіки поряд з іншими її сферами.
А. І. Берлач, Н. А. Берлач, Ю. В. Ілларіонов вважають, що особливістю державно-правового регулювання є те, що воно виконується державними органами і здійснюється головним чином на основі застосування принципу субординації та примусовості. [ 2 ]
Мозговий О. М. вважає : «Зрозуміло, що державні органи вдаються до регулюючих і контролюючих засобів лише тоді, коли це необхідно для підтримки прийнятого в принципі всіма учасниками фондового ринку порядку ведення операцій».[ 3 ]
Слова міністра економіки України А. Яценюка : “Якщо фондовий ринок розвивається дуже активно й виривається вперед, то у разі виникнення в країні якоїсь нестабільності він першим потрапляє під прес і тягне все за собою”. [ 4 ]
Воєводін вважав: «Сьогодні більшість країн має своє законодавство з біржової торгівлі, як правило, воно містить положення, які регулюють діяльність бірж. Розробка правової основи регулювання біржової діяльності в Україні базуєься на законах, постановах, положеннях і указах, які забезпечували перехід від командно-адміністративної системи управління економікою до ринкової». [ 5 ]
Проблема створення органу, який буде виконувати функції комісії з цінних паперів, актуальна і для України. Зрозуміло, що в країнах з перехідною економікою система регулювання та обігу цінних паперів має бути жорсткою, бо в таких країнах спостерігається значно більше спроб порушення законодавства. На мою думку в Україні існує необхідність в створені комісій з цінних паперів - це забезпечить більший контроль і регулювання діяльності фондової біржі, що в свою чергу підвищить економічний розвиток країни.
Список джерел
1. Господарський кодекс України
2. http://buklib.net/component/option,com
3. http://www.lib.ua-ru.net/diss/vved/129798.html
4. http://www.in1.com.ua/book/13702/12493/index.html
5. http://www.usmdi.org/magister/stock_market.php

Есть что сказать?

Страницы (6): 1 2 3 4 [5] 6