XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

канд. юрид. наук, Кременовська І. В. ПРОБЛЕМИ СУДОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА ПУБЛІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛІ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ (НА ПРИКЛАДІ ВІДНОСИН МІЖ ТЕРИТОРІАЛЬНИМИ ГРОМАДАМИ РАЙОНУ В МІСТІ Й РЕЛІГІЙНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ)

кандидат юридичних наук, Кременовська Ірина Володимирівна

старший науковий співробітник відділу економіко-правових проблем публічної власності Інституту економіко-правових досліджень НАН України

ПРОБЛЕМИ СУДОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА ПУБЛІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛІ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ (НА ПРИКЛАДІ ВІДНОСИН МІЖ ТЕРИТОРІАЛЬНИМИ ГРОМАДАМИ РАЙОНУ В МІСТІ Й РЕЛІГІЙНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ)

Більшість фахівців, якими здійснювалося дослідження суб'єктно-об'єктного складу відносин публічної власності, звертають увагу на наявність, поряд із проблемою ефективного використання тих чи інших об'єктів, також і проблеми захисту цього права - найбільш повно висновки вчених із цього питання репрезентовано у працях А.Г. Бобкової, Р.А. Джабраілова, В.К. Мамутова, Б.Г. Розовського та В.А. Устименка. Стосовно визначення меж публічної власності в системі суспільних інтересів О.П. Загнітко та В.А. Малига вказують на те, що питання формування, використання та захисту публічної власності неодноразово піднімалися як у зв'язку з конкретними справами щодо об'єктів такої власності, так і на теоретичному (науковому) рівні [1, с. 68].

Водночас, у наукових публікаціях наразі не достатньо детально проаналізовано особливості забезпечення й захисту права публічної власності на такі об'єкти, як землі рекреаційного призначення; відчутним є і брак взаємозв'язку висловлюваних пропозицій з практикою правозастосування. Йдеться, насамперед, про необхідність підкріплення теоретичних узагальнень практикою вирішення правових спорів, у яких зачіпається публічний інтерес, а учасниками є такі специфічні категорії суб'єктів, як територіальні громади, органи місцевого самоврядування й релігійні організації.

Як випливає зі змісту ст. 50 ЗК України, віднесення земель до таких, що мають рекреаційне призначення, ґрунтується на меті їх використання, а саме: а) для відпочинку населення; б) для туризму та в) для проведення спортивних заходів [2]. Більш детально склад земель рекреаційного призначення визначено у ст. 51 ЗК України, яким до цих категорій земель віднесено, зокрема, земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів (до них належать території, яким надано статус міських парків або скверів). За своїм призначенням і правовим статусом землі рекреаційного призначення цілком відповідають змістові об'єктного складу права публічної власності, яким охоплюються об'єкти права державної, комунальної власності, громадських організацій і створюваних ними соціальних підприємств [3, с. 99]. Щодо територіальних громад, є всі підстави вважати їх повноправними суб'єктами права публічної власності, в тому числі на такі її об'єкти, як землі рекреаційного призначення. На відміну від них, релігійні організації такими суб'єктами вважатися не можуть, оскільки в основі їх діяльності перебуває не публічний, а вузький релігійно-світоглядний інтерес окремої групи людей; крім того, вони не беруть участі ані у формуванні публічної власності, ані у здійсненні заходів щодо її збереження.

В аналітичних і звітних матеріалах з питань діяльності релігійних організацій, у частині оцінювання стану справ щодо протистояння на ґрунті майнових та земельних питань наводяться факти, що стосуються зміни конфесійної належності (юридичного підпорядкування) релігійними громадами, подальшого володіння частинами розділених громад колись спільних споруд і майна тощо, тоді як про порушення інтересів територіальних громад взагалі не згадується. Як підтверджують реалії сучасного етапу суспільного життя, одним із найбільш конфліктних залишається питання узгодження інтересів місцевого населення з інтересами окремих релігійних організацій у зв'язку з діяльністю останніх, що може бути доведено на прикладі одного з елементів власності загалом - користування відповідними об'єктами, до яких слід віднести землі рекреаційного призначення, котрі перебувають у комунальній власності.

У межах дослідження, присвяченого питанням господарсько-правового забезпечення діяльності релігійних організацій, Н.О. Бардашевич, посилаючись на висновки інших фахівців, зокрема М.І. Черленяка, твердить про наявність деяких складнощів під час визначення підсудності спорів, які виникають у результаті порушення зобов'язань за договорами, в яких однією зі сторін є релігійна організація. Тому, на думку Н.О. Бардашевич, вбачається необхідним, під час визначення підсудності справи, враховувати природу порушеного інтересу: якщо йдеться про інтерес публічний, то навіть у випадку конфлікту на майновому ґрунті розглядати спори повинні господарські суди (але оспорювання адміністративного акту як правовстановлюючого документу є підвідомчим адміністративним судам) [4, с. 170 - 171]. Така пропозиція дослідниці може вважатися загалом обґрунтованою і такою, що заслуговує на увагу, однак на сьогодні практика розгляду судами спорів, у яких учасником або однією зі сторін є релігійна організація, характеризується наявністю суттєвих протиріч, і це може бути проілюстровано на прикладі конфлікту у відносинах релігійної організації з членами територіальної громади району в місті, а саме зіткнення інтересів релігійних організацій під час відправлення культу і місцевих мешканців щодо використання таких категорій земель рекреаційного призначення, як міські сквери.

Так, доволі поширеним явищем стала практика, коли релігійна організація на правах оренди наймає приміщення в будівлі, що закріплена за будь-яким суб'єктом господарювання, наприклад, господарським товариством (хоча його організаційно-правова форма в цьому сенсі не відіграє суттєвої ролі). Оскільки всі приміщення в будівлі, що є власністю підприємства, є колективною власністю учасників товариства, то за умов укладення договору оренди, товариство має право використовувати належні йому приміщення на власний розсуд, у тому числі й відводити їх під культові потреби. Однак у випадку, що аналізується, прилеглою до будівлі територією є ділянка землі, якій надано статус скверу. В одному з районів м. Донецька у 2012 р. мала місце ситуація, коли служителі культу збирали нібито віруючих осіб і проводили не в орендованому приміщенні, а на прилеглій території, просто неба, публічні богослужіння за участю священників, які здійснювали служби православного християнського обряду з використанням церковної атрибутики, співів, молитов тощо. Участь у цій службі брали до тридцяти людей різного віку, переважно літні люди здебільшого неадекватного психічного стану з підвищеними агресивними реакціями на зауваження і заперечення інших мешканців прилеглих будинків. В даному випадку особами, які відправляли свій релігійний культ, порушувалися наведені положення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [5], яким, згідно його ст.ст. 1, 2 мають керуватися релігійні організації, в які об'єднуються віруючі для задоволення своїх релігійних потреб, на що вони мають право за умов не порушення при цьому прав інших осіб (ст. 23 Конституції України). Відправлення культу відбувалося не в орендованому приміщенні і не в культовій будівлі, а просто неба і на території скверу, що є громадським місцем загального користування.

Заслуговує на увагу і той факт, що до прилеглої території, яка використовувалася релігійною організацією під культові потреби, орендатори не мали жодних цивільно-правових відношень. Враховуючи вищевказані обставини, місцевими мешканцями було подано колективний позов до місцевого суду загальної юрисдикції про відшкодування моральної шкоди, заподіяної їм внаслідок зловживання релігійною організацією своїми правами на сповідання своєї віри і відправлення свого культу, а також з вимогами припинити здійснення публічних богослужінь у громадському місці.

Проводячи свої богослужіння в публічному місці, вказана релігійна організація фактично нав'язує і залучає велику кількість громадян, у тому числі дітей, до пасивної участі через спостерігання в їх богослужінні, що порушує конституційний принцип свободи сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, зокрема вільно виражати свої атеїстичні переконання. Тому позовні вимоги громадян було обґрунтовано тим, що вони не сповідують жодної релігії та вважають таке публічне демонстрування релігійною організацією своїх обрядів психологічним тиском на них, а також порушенням рівності прав усіх громадян перед законом. Безперечно, такі дії релігійної організації можуть викликати в будь-кого лише почуття приниження гідності, й це обумовлює необхідність захисту себе від вказаного публічного психологічного тиску.

Далі, як було з'ясовано самими громадянами, на проведення богослужінь надавався дозвіл виконавчого комітету районної в місті ради на підставі прохання релігійної організації. Виходячи з положень чинного законодавства,  слід зауважити, що в цій ситуації дії виконавчого комітету суперечили припису ч. 5 ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [5] за ознакою відсутності у цього органу повноважень на вчинення дій по наданню дозволу. Тобто фактично надання виконавчим комітетом районної в місті ради дозволу означало порушення ним вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України. Виходячи з цього, членами територіальної громади до місцевого суду як адміністративного було подано одночасно й адміністративний позов, у якому предметом оскарження були рішення та дії органу місцевого самоврядування, які громадяни вважали незаконними і протиправними.

У поданому адміністративному позові незаконність дій цілком логічно було обґрунтовано тим, що надання дозволу на проведення публічних богослужінь не належить до компетенції виконавчого комітету районної в місті ради - такі рішення може приймати міська рада. Протиправність можна вбачати в тому, що завдяки цим незаконним діям і рішенню (дозволу) релігійною громадою систематично порушувалися права членів територіальної громади на вільне використання зони відпочинку в екологічно чистих обставинах (зелені насадження скверу) в режимі його призначення тощо, що стало предметом окремого позову до релігійної організації.

На цій підставі можна твердити, що своїми незаконними діями - рішенням про надання дозволу виконавчий комітет районної в місті ради порушив принцип законності, до якого його зобов'язує положення ч. 1 абз. 2 ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [6], що призвело до формально обґрунтованих, але незаконних дій релігійної організації, яка, отримавши таким чином незаконний дозвіл, могла вважати свої дії законними, порушуючи права громадян на уявно законній основі. Таким чином, виконавчий комітет районної в місті ради виступив своїми діями і рішенням як першоджерело незаконності і протиправності щодо членів відповідної  територіальної громади, що для органу самоврядування є неприпустимим.

Як підсумок, судом було відмовлено у прийнятті позову про відшкодування моральної шкоди і адміністративного позову на підставах, які формально вважаються законними. Зокрема, судом було вказано на необхідність «усунення позивачами недоліків поданої позовної заяви» та встановлено відповідний термін. На виконання зазначеної вимоги судді, громадянами-позивачами було передано до суду такі документи, як фотографії подій у сквері, на яких було відображено проведення богослужінь з усією атрибутикою, а також копію відповіді виконкому міської ради, з якої йшлося, що жодних дозволів на проведення релігійною організацією цих заходів у громадському місці не надавалося. Щодо останнього документа слід зазначити, що його офіційне одержання стало можливе лише завдяки сприянню помічника-консультанта народного депутата України, на запит якого і було надано цю відповідь - самим громадянам одержати її навряд чи є можливим. Однак і після цього судом було відмовлено у прийнятті позову. Наведене, однак, не означає загалом безперспективність судового засобу захисту публічного інтересу: навпаки, сам факт звернення громадян, їх об'єднань або ж суб'єктів управління об'єктами публічної власності з позовом (можливо, завідомо «програшним») до релігійної організації здатний зупинити незаконні дії останньої. Це, в кінцевому підсумку, може стати дієвим засобом запобігання порушенням права публічної власності та недопущення узурпації повноважень щодо користування її об'єктами будь-якими іншими особами, а також церквою чи окремими її представниками.  

Дотепер в Україні немає судових прецедентів вирішення подібних спорів на користь громадян, а не релігійних організацій, особливо традиційної православної спрямованості. Цілком імовірно, що така ситуація може мати й інше пояснення. Щодо впливу ідей православ'я на правову свідомість українців,  І. Луцький наголошує на необхідності «...спиратися на них як на етнічно апробований інструментарій» [7, с. 260], - отже стає зрозумілим, чому в судових та інших державних органах, окремі працівники яких вважають себе віруючими, не досягнуто розуміння пріоритету прав і свобод людини та громадянина перед інтересами будь-яких суспільних утворень, передусім, церкви.

З питання судової практики в подібних категоріях справ у наукових публікаціях висловлювалися суперечливі позиції фахівців щодо шляхів розв'язання проблеми - наприклад, Н.О. Бардашевич вважає доцільним створення окремих «судових палат, які спеціалізуються на релігійних спорах, що цілком відповідає принципу диференціації (спеціалізації) судової системи» [4, с. 171]. Однак у запропонованому способі вдосконалення судової системи не простежується зв'язку з основною метою будь-якої форми судочинства, що полягає у встановленні істини та відновленні законності, й не враховано необхідність дотримання принципу незалежності суддів і підкорення їх виключно закону (безперечно, закону матеріальному і встановленому державою, а не «вищими силами»).  Крім того, створення спеціалізованих судових палат з релігійних спорів не може вважатися прогресивним зрушенням на шляху утвердження засад громадянського суспільства як невід'ємного атрибуту демократії - це може лише негативно позначитися на стані захисту основних прав і свобод людини та громадянина, постаючи засобом повернення на багато століть у минуле - в середньовіччя й часи інквізиції. Замість цього, вбачається цілком логічним під час визначення підсудності подібних спорів передбачити можливість їх розгляду господарськими судами на тих підставах, що, по-перше, переважна більшість конфліктів релігійних організацій виникає у відносинах з різними суб'єктами управління об'єктами права публічної власності - державними органами, органами місцевого самоврядування та самоорганізації населення тощо; по-друге, слід об'єктивно і з усією неупередженістю визнати, що підґрунтям для виникнення таких спорів найчастіше стають суто комерційні або вузько корпоративні інтереси окремих релігійних організацій, їх громад, центрів або інших утворень.   

Література:

1. Загнітко О.П. Межі публічної власності в системі суспільних інтересів / О.П. Загнітко, В.А. Малига // Роль публичной собственности в обеспечении социально-экономического развития Украины : материалы Междунар. науч.-практ. конф. (г. Донецк, 18 сентября 2012 г.) / НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований ; редкол. Мамутов В.К. (науч. ред.) и др. - Донецк: Юго-Восток, 2012. - 224 с.

2. Земельний кодекс України: прийнятий 25.10.2001 р. за № 2768-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 3. - Ст. 27.

3. Мамутов В.К. Правовое обеспечение экономического суверенитета в условиях международной интеграции / В.К. Мамутов // Раздел к докладу по исследовательскому проекту «Национальный суверенитет Украины в условиях глобализации». - Донецк: ИЭПИ НАН Украины, 2011. - 105 с. 

4. Бардашевич Н.А. Хозяйственно-правовое обеспечение деятельности религиозных организаций: дис... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Хозяйственное право; хозяйственное процессуальное право» / Бардашевич Наталья Александровна; НАН Украины, Институт экономико-правовых исследований. - Донецк, 2011. - 252 с.

5. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23.04.1991 р. за № 987-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 25. - Ст. 283.

6. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 р. за № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

7. Луцький І. Вплив християнства на правову свідомість українців у досвіді першої Української держави (Київська Русь) / І. Луцький // Право України. - 2009. - № 10. - С. 254 - 260.


Один комментарий к “канд. юрид. наук, Кременовська І. В. ПРОБЛЕМИ СУДОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВА ПУБЛІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛІ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ (НА ПРИКЛАДІ ВІДНОСИН МІЖ ТЕРИТОРІАЛЬНИМИ ГРОМАДАМИ РАЙОНУ В МІСТІ Й РЕЛІГІЙНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ)”

  1. Sergey:

    замечательный МАТЕРИАЛ. В перечне фамилий специалистов в данной теме есть Устименко - это не председатель депутатского совета по правам граждан при гор совете Донецка?


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>