XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

канд. юрид. наук, Омельчук О.М. ОСОБЛИВОСТІ ПОЄДНАННЯ ВОЛІ І РОЗУМУ У КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ПОВЕДІНКИ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Кандидат юридичних наук, доцент Омельчук Олег Миколайович

Ректор Хмельницького університету управління та права

ОСОБЛИВОСТІ ПОЄДНАННЯ ВОЛІ І РОЗУМУ У КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ПОВЕДІНКИ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Система права Середньовіччя утворилась внаслідок поєднання римського права і положень Священного Письма. Природне право отримало теократичний характер, а тому його вважали обов'язковим та вищим від будь-якого законодавство. На місце моральному закону, який відстоювала філософія стоїків, християнство визнавало джерелом морального закону мудрість і Божу Волю. Тому слід погодитись, що в цей час право розглядалось як відображення Божої справедливості [7, C.83,84]. Поряд з цим, використовуючи досягнення стоїків і римських правників, католицька церква відірвала природне право від його зв'язку із земним порядком і поєднала з духовною єдністю неба і землі, що ґрунтується на Божій благодаті. Церква розмежовувала природні закони як такі, що діють в Божественній сфері, і природне право, що надане людині Святим Письмом. Твердження, згідно з яким природний закон є Божим розумом, і є Волею Бога, що встановлює природний порядок речей і не дозволяє його порушувати, призвело до протиставлення природного права, основаного на Божому розумі і природного права, основаного на Божій волі [4, С.301].

З іншого боку, середньовічні юристи створили схоластичне право, а їх мислення зосередилось на формуванні принципів, які могли бути основою для впорядкування явищ.  Схоластичний метод передбачав, що в тексті можуть бути порожнини і суперечності, тому він мав за основну мету сумування тексту, закривання прогалин і суперечностей всередині нього. Правове схоластичне мислення виступило у формі аналізу і синтезу великої кількості доктрин, взятих у святих авторитетів та з кодексу Юстиніана, що часто суперечили одна одній. Для грецької філософії діалектика була мистецтвом відкриттів, прийомом виведення правильних філософських висновків (античне мислення давало відповідь на питання: що є суще?) із встановлення посилань. Римські філософи переробили діалектику із мистецтва відкриттів в мистецтво суджень та обмежили її. Західноєвропейські юристи доби середньовіччя довели грецьку діалектику до значно вищого рівня абстракції, спробували систематизувати норми поведінки так, щоб отримати єдине ціле. [1, с. 142]

У той час домінуючою стала патристика, під якою розуміють сукупність навчань батьків християнської церкви II-VII ст. Поняття "батько церкви" формувалася протягом кількох століть. Спочатку це був духовний наставник, що володів визнаним вчительським авторитетом. Далі розвиток християнської догматики і доктринальні суперечки спонукали уточнити це поняття. Лише у V ст. були остаточно встановлені чотири змістовні характеристики "батька церкви": святість життя, старовина, ортодоксальність вчення і офіційне визнання церкви. Всі інші християнські автори називалися "церковними письменниками" як, наприклад, Тертулліан або Оріген, вчення яких не відповідали вимогам ортодоксальності. Потрібно враховувати до того ж, що західні авторитети не завжди визнавалися у православній традиції, наприклад Августин [8].

Оріген намагався поєднати елементи християнства з платонізмом, він був першим християнським теологом, який обґрунтовував нематеріальність Бога, досконалість, нескінченність та вічність якого, на його думку, з необхідністю вимагають саме такого уявлення. При цьому вічність Бога передбачає і вічність процесів творіння, який щоразу створює світ, обмежений у просторі і цей процес не має кінця, бо процес творення має трансцендентальну суть. У світі божественний Логос постає в образі людини  - істоти, котра здатна обирати варіант своєї поведінки, творити добро і зло. Цим Бог проявив свою функцію Спасителя, оскільки надав людині можливість, через контроль своєї поведінки стати необмеженою простором і часом сутністю [9, 72].

Суперечки щодо правильного розуміння християнських догматів зумовлювали виникнення і розвиток релігійної філософії, однією з центральних проблем якої стає співвідношення віри та розуму, а відповідно їх реалізації у поведінці людини. Вирішуючи її, частина богословів наголошувала на принциповій несумісності віри і розуму. Так, Тертуліан (155/165 - 220/240), апологет християнства римської епохи, сформулював кредо: «вірю, бо абсурдно», протиставляючи ірраціональну природу вихідних постулатів віри, зафіксованих в одкровеннях філософів античності. Інші середньовічні теологи, такі як Петро Даміані (1007 - 1072), Бернар Клервоський (1091 - 1153) виступали проти спроб раціонально осягнути волю бога, вбачаючи в них джерело сумнівів та єресі. «Але відмова від філософського осмислення постулатів віри обеззброювала релігійних діячів і прирікала їх на неминучу поразку в ідеологічній боротьбі з опонентами, які, переконуючи суспільство в своїй правоті, зверталися і до ірраціональних релігійних почуттів, і до розуму. Тому найбільш далекоглядні захисники християнського віроучення не просто відкидали філософію, а прагнули підпорядкувати її інтелектуальну енергію релігії. Рухаючись у цьому напрямку, вони наближались, зокрема, до освоєння природи проектувальних потенцій свідомості через призму теоцентризму, релігійно-філософського пізнання закономірностей творчої активності Божественного розуму» [2].

Аналізуючи проблематику правової поведінки через призму християнства, слід особливо зупинитися на суб'єктивній стороні такої поведінки, а саме на психічному ставленні особи до своєї поведінки, її мотивах і цілях. Це великою мірою знайшло своє відображення в ідеї любові до ближнього, яку проповідувало християнство. Абсолютна любов вбачалася у святому самозреченні, в максимумі самовідданої любові Христа до грішної земної людини, любові-жертви заради спасіння людства. Така любов як максимальне самозречення і найвище виправдання і прощення, стала смисловим центром християнської етики, сутністю її морально-етичного вчення. Любов лише там, де немає думки про користь та вигоду, де повне самозаперечення, самозречення, де немає місця розуму та емоціям. Юродство вважалося за необхідну прикмету послідовного втілення християнства, тлумачилося  як загальнохристиянський обов'язок. Таким чином Христос був юродивим не в церковно-історичному значенні, а для світу та пересічних християн, котрим Його заповіді ("не вбий", "не суди", "дай тому, хто просить", "не збирай скарбів на землі", "люби ворогів своїх") видавалися такими, що суперечать здоровому глузду. Втім, "життєва мудрість не є мудрість божа й оцінки світових явищ, навіть людських здібностей, суттєво відрізняються для тих, хто перебуває в християнській світоглядній парадигмі, й для тих, хто стоїть поза нею; настільки відрізняються, що християнин може й повинен здаватися божевільним в очах світу", ненормальним з точки зору життєвої мудрості, але не мудрості небесної, адже сказано: "Боже й немудре - розумніше воно від людей, а Боже немічне - сильніше воно від людей!". [3]

Тома Аквінський (Аквінат) (1226-1274) вважав, що вищим джерелом права слід визнавати право божественної волі, якому повинні підкорятись і звичайна людина, і правитель; це право доводиться до людей від Бога через одкровення. [6, 38] Згідно Томи Аквінського свобода людини витікає з раціональності, котра притаманна їй за природою. Розуму філософ віддає перевагу перед волею. Передумовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі. Що стосується чеснот, то вчений, відтворюючи чотири традиційні грецькі чесноти: мудрість, відвагу, помірність і справедливість, додає ще три християнські: віру, надію і любов. Конструкція томістського вчення про чесноти заснована на передумові, що людським єством є розум: хто проти розуму, той і проти людини. Розум підноситься над волею і може нею керувати, кінцева мета людини криється у пізнанні, спогляданні й любові до Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального порядку, який виражає божественний закон. Розум показує людині, якою повинна бути її поведінка, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. [5]

Таким чином, середньовічна філософська думка впевнена у відкритості істини, в одкровенні Святого Письма. Вважалося, що людина породжена в істині, тому й зобов'язана осягнути її не заради себе, але заради самої істини, тому що нею є Бог. При цьому Бог створив світ не заради людини, але заради Слова, втіленням якої на землі був Христос у єдності Божественної й людської природи. Розум людина був містично орієнтованим, оскільки спрямовувався на виявлення сутності створеного світу, що зумовлювало і напрям поведінки людини.

Ідея суб'єктності перебувала у тісному зв'язку зі змістом втіленого Слова, що припускало внутрішні таємничі відносини людини і Бога та відповідним чином пояснювала внутрішні і зовнішні причини і мотиви поведінки людини. Вважалося, що  істинне знання належить Богу, а на рівні людини роль необхідного знання повинна виконувати етика, метою якої було встановлення регуляторів поведінки людини для реалізації ідеї спасіння. Шлях до досягнення спасіння лежав через самопізнання, яке розумілося як богопізнання. Людина вперше розглядалась як особистість, поведінка якої заснована на свободі волі, оскільки вона створена за образом та подобою Бога і їй дарована здатність розумного пізнання Бога. Зміст свободи волі пов'язувався не з підпорядкуванням необхідності, а з детермінацією поведінки людини її сумлінням та вільним вибором варіанту поведінки.

Література:

•1.     Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. - М.: Норма, 1998. М. - 623 с.

•2.     Бутченко Т.І. Становлення соціально-політичного проектування в добу середньовіччя [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Niz/2010_11/bytchenko.htm

•3.     Грищенко В.Л.Сенс любові: християнська етика В.Екземплярського// Наукові записки. Том 18. Етика та релігієзнавство   [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/naukma/%20Filos/2000_18/07_gryshchenko_vl.pdf

•4.     Гурвич Г.Д. Философия и социология права: Избранные сочинения / Пер. М.В. Антонова, Л.В. Ворониной. - СПб.: Изд. дом СПбГУ, 2004. - 848 с.

•5.     История философии в кратком изложении [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000196/index.shtml

•6.     Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов. - М.: Издательство Норма, 2002. - 480с.

•7.     Сливка С.С. Природне та надприродне право: У 3-х ч. - Ч. 1: Природне право: історико-філософський погляд / С.С. Сливка - К.: Атіка, 2005. - 224 с.

•8.     Столяров А.А. Патристика.Понятие о патристике и ее основные особенности./История философии. Запад-Россия-Восток. Книга первая. Философия древности и средневековья [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000004/st081.shtml

•9.     Філософія: навч. посібник для студентів і курсантів вищих навчальних закладів МВС України / авт. кол.; за ред. М.П. Гетьманчука. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2010. - 344 с.

 

e-mail: info@univer.km.ua


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>