XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

кандидат мистецтвознавства, Ліманська О.В. ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТАНЦЮВАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ СЛОБОЖАНЩИНИ

доцент, кандидат мистецтвознавства

Ліманська Ольга Вікторівна

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди

ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТАНЦЮВАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ СЛОБОЖАНЩИНИ

Останнім часом серед вітчизняних науковців значно підвищився інтерес до вивчення окремих регіональних танцювальних традицій, які в свою чергу тісно пов'язані з святково-обрядовою культурою. Свята народного календаря українців й пов'язані з ними вірування є одним з найдавніших компонентів традиційної землеробської культури. Вони органічно пов'язані з трудовою діяльністю людини, мають яскраво виражений аграрний характер, особливо у контексті стереотипів господарювання скотарів та хліборобів.

  З прадавніх часів найголовнішою працею слобожан було хліборобство. Хліборобством займались не тільки усюди по селах, а й по містах. Саме хліборобська основа святкового календаря слобожан зумовила формування жанрів та форм народної хореографії. Суттєве значення також має близьке географічне розташування Слобожанщини до пограничного регіону, що сприяло взаємопроникненню стильових та лексичних аспектів танцювальної традиції.

Питання пов'язані з процесом формування та розвитком танцювальної традиції означеного в дослідженні регіону є недостатньо вивченими. Найбільша кількість праць представлена фольклористичною течією (П. Чубинський, М. Сумцов, П. Іванов, та ін.). Сучасними дослідниками-фольклористами накопичено достатній фактичний матеріал, який потребує специфічного графічного запису (В. Осадча, Н. Плотник, Г. Лук'янець та ін.) Окремо слід відзначити праці, спрямовані на з'ясування сутності давньоруської духовної культури та її впливу на формування святкової та танцювальної традиції Слобожанщини (М. Бердута, О. Пенькова, М. Семенова, О. Титар, І. Щербіна та ін.).

Будь-яка етнічна культура має свої ключові поняття. У східних слов'ян вони асоціювалися з порядком, ладом (семантика „ладу" є досить широко: це і порядок, і злагода, і влада, і устрій). Останнім, за народними віруваннями, керують божества: Ладо з Ладою та Доля. Саме вони приводять у порядок строкате слов'янське суспільство, спонукаючи всіх підкорятися главі: молодших - старшим, дітей - батькам та ін. В основу ієрархічного підкорення покладено не силу, а пошану: старшого за віком та ієрархією поважали й нерідко ототожнювали з божеством.

Статус святинь та сакралізованих осіб географічно пов'язувався з почесними стороною світу й місцем тощо. У східних слов'ян особливо шанувався схід: там сходило сонце, звідти надходило тепло й життя. Схід асоціювався з найулюбленішим кольором наших пращурів - синім. Різноманітні заговори, заклинання й молитви виголошувалися так, щоб людські обличчя були звернені на схід; тільки по ходу сонця (посолонь) йшла молода запрошувати гостей на весілля; будуючи хату, слов'яни обов'язково розташовували її дверима на схід. Вважалося, що побачити перший промінь сонця - значить отримати боже благословіння [3].

Одним із найяскравіших звичаїв наших предків було закликання весни. У своїх легендах і казках український народ створив світлий образ Весни, символом якої виступала дівчина з вінком квітів на буйних косах, що „десь у садочку шиє сорочку", а інколи й молодиця, що вже має або повинна мати дочку. Час закликання весни залежав від регіону та від кліматичних умов року - ранньої чи пізньої весни.

М. Сумцов надає опис харківських веснянок: «В весняну добу дівчата беруться за руки і йдуть рядочками з села на поле, роблячи ворота з піднятих рук, під котрими по черзі проскакують наперед задні парні, співаючи [6].

Закликання весни поєднувалось із вигнанням зими - її смерті. Наші пращури раділи воскресінню Природи й вірили, що з ним пробуджуються, виходять „на цей світ", розважаються і бенкетують разом із живими душі померлих родичів. Птахи - провісники весни, нібито приносили її на своїх крилах з вирію - царства вічного літа, виступали втіленням душ померлих, посередниками між небом і землею, світом поцейбічним і потойбічним.      Вшановуючи божества весняного циклу, наші пращури не обділили увагою й зимові сакральні сили. Практикувався обряд поховання Зими - постаті „Мари" („Морени"), яка морила землю стужею, а людину хворобою та голодом. Солом'яне опудало Морени клалося у труну, яку з плачем несли до річки, кидали у воду й топили. У відповідності з слов'янським міфом, талі води несли Морену до русла сонячної Ра-річки, туди де земля межувала з небом. Там зустрічала Морена душі померлих, котрі також перепливали зазначену річку й втрапляли на небесні луки Сварога, захопивши із собою у вирій грудочку рідної землі [7].

Люди полегшено зітхали услід за Мореною, просвітлено дивилися з берега, як на річці „щука хвостом лід розбиває": її б руками піймати, але у цьому криється небезпека. Хто піймає, тому вже не рибалити - „не піде риба на руку", тікатиме. Про це знали від діда-прадіда, тому не чіпали щуку, тільки слухали, як розливається вода й зелень „шумить". Розливи води й зелений „шум" вважалися переконливо ознакою перемоги тепла. Весняне дійство - хороводи та ігрища при розпаленому багатті - тривали в давніх слов'ян Слобожанщини від березня до червня [5].

«Кривий танець» на Слобожанщині є символом приходу весни, його виконання було обов'язковим. Це різновид весняно-літнього хороводу, в якому приймають участь і дівчата, і хлопці. Символіка цього танцю пронизана почуттям кохання, статевого позиву, мотивами парування. Сплетені руки, в'юнкові рухи, зигзагоподібні малюнки танцю - все це свідчить про яскраво виражений любовно-шлюбний характер, органічно поєднаний з аграрною магією. Дівочі слобожанські кругові хороводи виконувались приблизно за однією схемою: при їх виконанні одна з дівчат показувала всередині кола все те, що співали інші дівчата, тримаючись за руки. Після закінчення пісні, дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. Так, у хороводі «Подоляночка» дівчина - подоляночка забігає в коло, робить те, про що співається у пісні [8].

У дохристиянський період історії народи Європи, вшановуючи свято зимового повороту сонця, приносили у жертву живі істоти, в тому числі й кабана (готи), оскільки ця тварина була присвячена у цих племен сонцю. Такий звичай був у наших предків, але відправляли вони його по-своєму. Свято Сонця святкувалося не взимку, а навесні - у день весняного рівнодення. Тому його ритуалістику було пристосовано до Великодня. Що ж до поросят, то їх пекли, - але не з тіста (як шведи, норвежці та ін.), а справжніх, а то й підсвинків, і ставили на стіл з хріном у зубах.

На Слобожанщині наречений дарував своїй судженій писанку як символ щасливого життя. На Полтавщині молоді матері одарювали писанками кумів, "викуповуючи" у них свою дитину після хрещення [1].

Старовинне свято Красної Гірки, або Красної Лелі, біоритмічно співпадало з розпусканням та цвітінням дерева ясеня. Останнє зростало на живописних („красних") горбах та узгір'ях, вважаючи й на те, що вони першими вкривалися весняною травою. За повір'ям, на Красній Горі ховалися духи чоловічої статі: упирі, перелісники, характерники, відьмаки, тоді як на Лисій горі, розкошувало демоницьке жіноцтво: мавки та русалки. Духи грілися біля вогнів „красних" дерев й справляли шабаші на Радуницю - Проводницю, Красну Гірку та Навин день.

Першого дня Трійці в Україні й донині справляють архаїчний обряд водіння Куста [6]; [9]. Молоду дівчину вбирають у зелень, прикрашають стрічками і з піснями водять селом, отримуючи гостинці від господарів осель. В окремих регіонах нашої держави обряд має й іншу назву - „водити тополю".

У троїцьких обрядах Слобожанщини активно репрезентований культ предків. Троїцькі обряди були зорієнтовані на зміцнення здоров'я людині й підвищення родючості поля, збереження домівки від усіляких напастей. З метою забезпечення належної продуктивності домашньої худоби корів прикрашали вінками (щоб добре доїлись). Гостинцями-подарунками заохочувались громадські пастухи [2].

Купальські хороводи - це дівочі хороводи біля води на знак очищення від всякої нечисті, від хвороб. Серед міфологічних уявлень свята Купала яскраво виступає віра в магічну, очищувальну силу вогню і води, причому в пластиці рухів виконавців втілений перехід від буквального до символічного очищення.

В дохристиянський період давньоруської культури ствердилась цілісна система традиційних календарних свят, основна їх структура, атрибутика, символіка, комплекс художніх засобів, що визначалась належністю до зимового чи літнього циклу та регіональними особливостями. Танець був органічно включений у систему ритуальних дій, він відповідав певному часово-просторовому відтинку й наповнював подію сакралізованим змістом. Разом із втратою сакральності обрядової дії, танець виокремився у самостійний вид народної творчості, збагатившись побутовими та сюжетними формами танцювання.

За свідченням П. Іванова, в Куп'янському повіті Харківської губернії, -  «самий розповсюджений танець - козачок, його танцюють діти, дорослі й старі, дівчата й парубки: це їх найулюбленіший танець; його танцюють парами й по одному» [4, с. 81].

В працях дослідника В. Іванова зустрічаємо ствердження, що слобожани, - «танцюють здебільшого козачка та метелицю...», а в пограничних з російськими селах «...танцюють наступні танці: раскомаринского, козачка, польки, дудочки, баринькі та чижика» [5; с. 58].

Отже, танцювальна традиція Слобожанського регіону має глибокі давньоруські корені, свідченням чого є побутування хороводів (карагодів), які приурочені до святкового календаря слобожанина-землероба: весняні, троїцькі, купальські, обжинкові. За способом танцювання розрізняють кругові («Подоляночка», «Перепілочка», «Король», «Метелиця» та ін.) та ключові («Кривий танець», «А ми просо сіяли», «Ой на горі жито» та ін.). Окрему групу становлять хороводні ігри: «Ящур», «Ходить Йванко», «Ой гук, гречки», «Верба б'є» та ін. З рухливих хороводів - ігор взяли свій початок побутові форми народної хореографії: польки, метелиці, козачки, трепаки, та ін. Близьке пограничне розташування регіону зумовило вплив російської танцювальної традиції й побутування у слобожан таких танців, як: «раскомаринский», «бариня», «трепак», «третяк», «задок», «карапет» та ін.

Література:

•1.     Бердута М. З. Особливості обрядів та звичаїв Слобожанщини (XVIII - XIX ст.) / М.З. Бердута // Зб. наук. праць ХІСП. - 2001. - Вип. 6. - С. 19-25.

•2.     Бондаренко Г. Б. Гілки зелені в храмах ваших / Г.Б. Бондаренко // Людина і світ.- 1991.- № 5. - С. 32-34.

•3.     Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. Космогонічні українські народні погляди та вірування / Булашев Г. - К.: Фірма "Довіра". - 1993. - 414 с.

•4.     Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии / Очерки по этнографии края. Под ред. В.В. Иванова. - Х., Т.1, 1898. - 1012 с.

•5.     Иванов П.В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии / Иванов П.В. - Х.: Типография «Печатное дело», 1907. - 216 с.

•6.     Сумцов Н.Ф. Очерки народного быта: (Из этнографической экскурсии 1901 г. по Ахтырскому уезду Харьковской губернии) / Сумцов Н.Ф. - Х.: Типо-литогр. «Печатное дело», 1902. - 57 с.

•7.     Ткач М., Данилевська Н. Клечальний міст: джерела української міфології / М. Ткач, Н. Данилевська. - К.: Снива, 1995. - 128 с.

•8.     Традиційна народна культура Дворічанського району Харківської області / Упор. М.О. Семенова. - Х.: Регіон - інформ, 2001. - 160 с.

•9.     Труды этнографическо-статистической экспедиции въ западнорусскій край снаряженной императорским русским географическим обществомъ. Юго-западный отделъ: Материалы исследованія собранные д.ч. П.П. Чубинским. / Томъ седьмой (ч. 1-3). - 670 с.

e-mail: olgadens@mail.ru


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>