XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

кандидат юридичних наук, Снігур І.Й. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ РОЗМЕЖУВАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ ПАРЛАМЕНТА ТА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

кандидат юридичних наук Снігур Ірина Йосипівна

Національна академія державного управління при Президентові України

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ РОЗМЕЖУВАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ

ПАРЛАМЕНТА ТА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

На сьогоднішній день у теорії та практиці як вітчизняного, так і зарубіжного конституціоналізму питання розмежування компетенції вищих органів державної влади (зокрема, глави держави та парламенту) залишається предметом дискусій. У нашій державі такий стан справ обумовлений, передусім, особливостями національної конституційної моделі взаємовідносин між Президентом України та Верховною Радою України, а також взаємними спробами їх втручання у компетенцію один одного.

Одним із усталених підходів до розуміння поняття «компетенція» державного органу є його визначення через сукупність функцій та повноважень, необхідних для виконання цих функцій. Якщо повноваження складаються з конкретних прав та обов'язків державного органу, то функції визначають основні види діяльності відповідних державних органів, кінцевим результатом реалізації яких є досягнення конкретної мети.

Наприклад, нормативний припис ст. 75 Конституції України визначає Верховну Раду України «єдиним органом законодавчої влади» [1], тим самим визначаючи її основну функцію. Крім законодавчої, Український парламент виконує також представницьку, контрольну, установчу та інші функції. Наведені функції реалізуються через конкретні повноваження Верховної Ради України, які містяться у ст. 85 Конституції України та інших конституційних нормах.

Основним (а відносно Верховної Ради України та Президента України - єдиним) засобом нормативно-правового закріплення компетенції вищих органів державної влади є Конституція України. Це означає, що жоден із цих органів не може брати на себе вирішення питань, які не віднесені до його повноважень Конституцією України.

Такий характер повноважень парламенту відображений у ч. 2 ст. 85 Конституції України, за змістом якої Верховна Рада України крім повноважень, визначених частиною першою цієї статті, здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання. Аналогічний характер конституційного статусу Президента України випливає зі змісту п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України, відповідно до якого Президент України здійснює інші повноваження (крім тих, про які йдеться у цій статті), визначені Конституцією України [1]. Отже, перелік повноважень Верховної Ради України та Президента України вичерпно визначений у Конституції України. Звичайними законами ані на главу держави, ані на парламент не можуть покладатись додаткові повноваження, не передбачені Основним Законом України.

Крім того, такий характер діяльності Верховної Ради України та Президента України випливає зі змісту ч. 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до яких органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [1].

Доцільно звернутися до засадничих положень теорії компетенції державних органів, одним із представників якої вважається німецький конституціоналіст Г. Еллінек. Однією з ключових позицій цієї теорії є теза про те, що саме компетенція є стрижневою і якісною характеристикою державного органу. На практиці можливі колізії (конфлікти) компетенцій і компетенційні спори різних державних органів. Спори між ними - це спори в «середовищі представників одного і того ж суб'єкта права» - держави, спори не про права, а про компетенцію. Такі спори можуть вирішуватися у формі судового процесу. Це завжди спори про об'єктивне, а не суб'єктивне право [2, с. 412-413].

Як зазначає А. Селіванов, в українській практиці при вирішенні взаємовідносин органів публічної влади стало традиційним звертатися до суб'єкта конституційної юрисдикції - Конституційного Суду України, який у порядку конституційного правосуддя перевіряє конституційні повноваження сторін і з'ясовує обставини спору та діяльність суб'єктів влади з реалізації встановлених приписів. При цьому виникнення спорів про компетенцію Верховної Ради України, Президента України за своєю природою свідчать про виникнення в механізмі реалізації конституційних норм явних прогалин, усунення чи заповнення яких має забезпечуватися як через правові позиції Конституційного Суду України, так і парламентську практику законотворення [3, с. 8, 9].

Статус Конституційного Суду України як своєрідного «арбітра» між вищими органами державної влади, який уповноважений здійснювати офіційне тлумачення Конституції України, підтверджує його правова позиція, вміщена у п. 2 мотивувальної частини рішення № 2-рп/99 від 2 березня 1999 року. В останній йдеться про те, що законами України можуть регулюватися питання, «вирішення яких відповідно до Конституції України не належить до повноважень інших органів державної влади або органів місцевого самоврядування» [4].

Підсумовуючи наведене, акцентуємо увагу на кількох важливих аспектах: по-перше, Верховна Рада України і Президент України є вищими органами держави, компетенція яких закріплена виключно Конституцією України, тому вони не можуть брати на себе вирішення питань, які не віднесені до їх повноважень Основним Законом України; по-друге, звичайні закони не можуть містити приписи, якими корелюються (доповнюються, розширюються, звужуються) конституційні повноваження цих органів. Спроба прийняти Верховною Радою України закон у тій сфері, яка може бути врегульована лише нормативно-правовими актами підзаконного характеру, прийняття яких віднесено до сфери відання Президента України, матиме ознаки втручання парламенту у конституційну компетенцію глави держави. У свою чергу істотним порушенням принципу поділу державної влади є втручання глави держави у компетенцію законодавчого органу: зокрема, прийняття президентом указів з питань, які повинні регулюватися законом. Натомість обидва наведені варіанти у правовій державі повинні сприйматися як відхилення від норми, які порушують режим законності та не мають нічого спільного з демократією.

Література:

•1.   Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Офіційний вісник України. - 2010. - № 72/1. - Ст. 2598.

•2. Еллинек Г. Общее учение о государстве. - СПб., 1908.

•3. Питання парламентського права в актах конституційного суду України / За заг.ред. А.П. Яценюка. - К.: Парламентське вид-во, 2007. - 472 с.

•4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України» (справа про комунальні послуги) вiд 02.03.1999 р. № 2-рп/99 // Офіційний вісник України. - 26.03.1999. - № 10. - Стор. 61.

e-mail: i_snigur@mail.ru

 


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>