XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Кара Т.С. МИКОЛА СИРОТЮК – ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ

Кара Тетяна Сергіївна,

аспірантка кафедри української літератури ьОдеського національного університету

імені І.І. Мечникова

МИКОЛА СИРОТЮК - ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ

         Микола Сиротюк - авторитетний представник вітчизняного літературознавства другої половини ХХ століття.

         Народився М. Сиротюк 9 липня 1915 року в селі Теклівка Крижопільського району Вінницької області. Закінчив історичний факультет Одеського університету (1941). Брав участь у Великій Вітчизняній війні, нагороджений медалями. У повоєнний період учителював, займався дослідницькою роботою. Був науковим співробітником Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, працював у київських вузах. Доктор філологічних наук, професор. Життєвий шлях науковця завершився 29 жовтня 1984 року.

         Літературознавчу спадщину М. Сиротюка складають праці «Микола Трублаїні» (1956), «Українська історична проза за 40 років» (1958), «Іван Микитенко» (1959), «Український радянський історичний роман» (1962), «Зінаїда Тулуб» (1968), «Живий перегук епох і народів» (1981).

         Серед названих праць найбільш вагомою і значимою є монографія «Український радянський історичний роман»: не випадково саме ця студія М. Сиротюка названа у двокнижній «Істрії української літератури ХХ століття» серед тих досліджень, авторам яких, незважаючи на «драконівські умови для виявлення власної думки» [1, с. 479], все ж «удавалося помітно зменшувати кількість ідеологічних міркувань на одиницю наукового тексту» [1, с. 480].

         Завдяки базовій історичній освіті, здобутій М. Сиротюком у довоєнну пору, судження науковця про історичну та художню правду у творах словесного мистецтва були, за небагатьма винятками, кваліфіковані і виважені. На жаль, внесок М. Сиротюка у вивчення української історичної прози і досі не проаналізований і належним чином не оцінений.

         Ми переконані, що далеко не всі праці вітчизняних літературознавців радянської доби слід перекреслювати і списувати в архів, а тому ставимо перед собою завдання розглянути ту частину наукової спадщини М. Сиротюка, яка стосується дослідження української історичної повісті.

         Твори цього жанрового різновиду, на відміну від романів не перебували в епіцентрі дослідницьких зацікавлень М. Сиротюка, але, незважаючи на це, чимало з них науковець докладно проаналізував і визначив їхнє місце у «загальній картині розвитку української прози на історичну тематику» [3, с. 4]. Про це свідчить, передовсім, монографія М. Сиротюка «Українська історична проза за 40 років» [3].

         До створення монографії автор приступив у середині 50-х років минулого століття - тоді, коли, за його словами, українська історична проза була «однією з найменш досліджених ділянок» [3, с. 4]. Праці М. Сиротюка судилося стати першим у вітчизняному літературознавстві дослідженням історичної прози, у якому було розглянуто такий значний за обсягом і різноманітним за жанрами художній матеріал.

         Автор не обмежив себе рамками сорокаріччя (1917-1957), заявленого у назві монографії. Праця М. Сиротюка відкривається розділом «Слово класики», де зроблено огляд, на жаль, неповний і побіжний, тих історичних творів, які з'явилися до 1917 року. Завершуючи огляд, автор підкреслив, що «навіть цей невеличкий екскурс незаперечно свідчить про те, що в усіх жанрах української дожовтневої літератури значне місце посіли твори на історичну тематику» [3, с. 34].

         З-поміж цих творів дослідник вирізнив три повісті - «Захар Беркут» І. Франка, «Облога Буші» М. Старицького, «Марко Проклятий» О. Стороженка. Творам І. Франка та М. Старицького літературознавець дав позитивні оцінки, а щодо повісті «Марко Проклятий» зазначив, що її автор «відступив від історичної правди» [3, с. 15].

         У межах основної теми монографії М. Сиротюк послідовно розглянув історичні твори 20-30-х і 40-50-х років ХХ століття.

         Вибір для аналізу повістей першого періоду був зумовлений часом написання монографії - відлигою, коли мала місце реабілітація, хай і вибіркова та неповна, творчої спадщини репресованих та несправедливо замовчуваних літераторів. У центрі уваги дослідника постали повісті Г. Бабенка «В тумані минулого» (1927), «Шляхом бурхливим» (1931), М. Горбаня «Козак і воївода» (1929), «Слово й діло государеве» (1930), В. Таля «Надзвичайні пригоди бурсаків» (1929).

         «Досить сказати, - зауважив М. Сиротюк, коментуючи об'єкт свого дослідження, - що в «Нарисі історії української радянської літератури» та другому томі «Історії української літератури» (1956) автори названих творів не згадані» [3, с. 47]. Отже, наукова новизна тієї частини монографії М. Сиротюка, яка присвячена аналізу історичних повістей 20-30-х років, очевидна. На підставі розгляду цих повістей дослідник зробив висновок, що «розвиток історичної прози в кінці 20-х і на початку 30-х років позначений тенденцією до заглиблення в минуле, підсиленням у ній духу історизму, історико-фактичних елементів» [3, с. 47]. Аналізовані повісті, на думку автора монографії, належать до кола тих творів, які «розширювали темарій нової української історичної прози, розробляли її ідейні та художні принципи. В цьому незаперечне позитивне значення цих творів в історії української літературі» [3, с. 47].

         Дане твердження, якому притаманний узагальнюючий характер, а також конкретні оцінки конкретних повістей засвідчують посутню відзнаку монографії М. Сиротюка - полемічність.

         Меншою мірою, але все ж виявилась полемічна спрямованість дослідження М. Сиротюка і при розгляді історичних повістей 40-50-х років - «Кармелюк» (1940) В. Кучера, «Іван Богун» (1941) Я. Качури, «Битва на Кодимі» (1945) Ф. Бурлаки, «Олекса Довбуш» (1945) І. Єрофєєва, «Семен Палій» (1954) Ю. Мушкетика. Автор монографії захищає повістярів від несправедливих звинувачень критики, але при цьому не вдається до безпідставного захвалювання. Керуючись критеріями художності, дослідник відзначає як творчі досягнення, так і прорахунки авторів. «Показовим, - наголошує М. Сиротюк, - є такий факт: повісті В. Кучера «Кармелюк» (1940) і Ю. Мушкетика «Семен Палій» (1954) мають багато вразливих місць: поверховість розкриття епохи, невиразність ряду персонажів, сухість викладу. І це пояснюється не лише письменницькою невправністю, але й складністю тем, авторських задумів: адже В. Кучер і Ю. Мушкетик поставили перед собою завдання зобразити на широкому історичному фоні діяльність Устима Кармелюка та Семена Палія протягом двох десятиріч, до того ж густо насичених визначними подіями в політичному, господарському, культурному житті українського народу. А виконати це завдання не так легко. Не випадково В. Кучеру довелось ще двічі після першої редакції повертатися до свого твору для того, щоб зробити його повноцінним художнім полотном» [3, с. 212].

         Слушність критичного висновку М. Сиротюка дещо пізніше - в 70-і роки - засвідчила поява другої редакції і повісті Ю. Мушкетика «Семен Палій».

         Проблемам розвитку вітчизняної історичної повісті М. Сиротюк приділив увагу і в монографії «Український радянський історичний роман». Зокрема, тут потверджені оцінки тих повістей, які були розглянуті науковцем у книзі «Українська історична проза за 40 років».

         Крім того, М. Сиротюк висловив свої судження про твори, які не стали об'єктом дослідження у попередній його праці. Це твори, які належать перу А. Кащенка, О. Островського, С. Божка - письменників, творча спадщина яких була перекреслена соцреалістичної критикою. На жаль, М. Сиротюк повторив безпідставні присуди попередників, обмежившись твердженням про те, що «твори О. Островського та А. Кащенка в художньому відношенні були зовсім безпорадними» [4, с. 61].Щодо повісті С. Божка «Над колискою Запоріжжя» М. Сиротюк зазначив, що в ній відчутні «вульгарно-соціологічні тенденції» [4, с. 72].

         Таким чином, внесок М. Сиротюка у дослідження української історичної повісті не може бути розцінений однозначно. Очевидним є, з одного боку, прагнення дослідника повернути в історію літератури несправедливо вилучені із неї твори, а з іншого - його некритичне ставлення до ідеологічних вироків, винесених окремим творам і їх авторам у 30-і роки минулого століття.

         Отже, літературно-критична спадщина М. Сиротюка засвідчує наявність складних проблем, пов'язаних не лише з розвитком української історичної повісті, а і з її дослідженням.

Література:

•1.     Історія української літератури ХХ століття: У двох книгах. - Книга друга. Частина друга (1960-1990-ті роки). - К.: Либідь, 1995. - 512 с.

•2.     Микола Сиротюк // Письменники Радянської України 1917-1987: Бібліографічний довідник. - К.: Радянський письменник, 1988. - С. 543.

•3.     Сиротюк М. Й. Українська історична проза за 40 років. - К.: Радянський письменник, 1958. - 335 с.

•4.     Сиротюк М. Й. Український історичний роман: Проблема історичної та художньої правди. - К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1962. - 396 с.

 


Комментариев: 2 к “Кара Т.С. МИКОЛА СИРОТЮК – ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ”

  1. andrew:

    Дуже цікава публікція! Працюючи над власною темою, нещодавно натрапив на рецензію до згаданої монографії М. Сиротюка, точніше на дисертаційне дослідження з такою ж назвою.

  2. Олексій Волович:

    Шановна пані Тетяно, Ваша робота - важлива і потрібна. Мені здається українська художня література протягом останніх 20-30 років переживає кризу. Дуже мало справді високої, а головне патріотичної художньої літератури, яка б показала великий перелом 1991 року і його наслідки та надихала молодь на боротьбу за Україну. Де великі українські письменники сучасності? Чи я помиляюсь?
    З повагою, Олексій Волович


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>