XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Кара Т.С. ПОЛЕМІЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Кара Тетяна Сергіївна,

аспірантка кафедри української літератури

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

ПОЛЕМІЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Перші п'ять десятиліть ХХ віку - це період найбільш інтенсивного, порівняно як з попередніми, так і з наступними десятиліттями, творення в українській літературі історичної повісті. Ужинок прозаїків у цьому жанровому різновиді нараховує, за нашими даними, понад шістдесят творів. У своїй сукупності вони становлять собою художню «панораму століть»  (М. Ільницький), при розгляді якої не можна не завважити її тематичної, проблемної, концептуальної новизни, іншими словами - її полемічної спрямованості.

Виявом цього слід вважати, на нашу думку, вже сам факт появи такої значної кількості історичних повістей. (Для порівняння: протягом усього ХІХ століття видруковано менше десятка творів даного жанрового різновиду). Інтенсивне художнє відображення минулого покликане було протистояти історичному безпам'ятству, яке насаджувалося на українські землі тими, хто прагнув заволодіти нею навічно.

Показовою, з огляду на це, є, зокрема, творча практика Андрія Чайковського - одного із найталановитіших історичних повістярів означеного періоду. У передмові до видання першої частини повісті «Олексій Корнієнко» А. Чайковський розповів про свої почуття, викликані прочитанням у «Галичанинові» - літературному додатку до львівського «Слова» - «Історії Руси», «либонь, - чи не Іловайського. Там, - згадував прозаїк, правопис якого при цитуванні зберігаємо, якраз знайшов я частину її про повстання Богдана Хмельницького.

Моя хлопяча уява линула на Україну, над Дніпро-Славутицю, над його пороги, на Січ запоріжську. Я спочував недолі українського народу під польсько-панською кормигою, припадав серцем до тих героїв-козаків, що не жаліли свого життя за волю, за свою церкву і благочестиву віру.

У мене не було спання. Я читав і читав, а деякі місця перечитував вдруге. Та я дочитався лише до Зборівських пунктів. Дальшої части «Галичанина» я не міг, на превеликий мій жаль, добути.

І добре, що я тоді не дочитав далі і не заморозив своєї молодої душі зневірою у невдачі замислів гетьмана. А так, то я став на вершку гетьманських діл і довго з того вершка не сходив, а за той час впевнився, що ми мусимо побідити, що велике діло славного гетьмана перепинилось, але не скінчилось та що та ідея відживатиме ще не раз, аж поки український народ буде паном на своїй великій батьківській землі.

Ця тверда віра не покидає мене до нині, до сивої голови. А крайугольним камінем у тій будівлі моєї твердої віри була і є наша історія» [1, с. IV].

Знання історії, позначеної боротьбою за волю, А. Чайковський вважав запорукою «сповнення наших самостійницьких ідеалів» [1, с. V], у майбутньому. Звідси - усвідомлення необхідності подавати співвітчизникам «історію в найприступнішій формі, а такою формою є безперечно історична повість. Вона оживляє народню традицію, подає зразкові моменти, зразкові одиниці і заохочує до наслідування. Тому то я поклав собі за ціль мого життя цю прогалину заповняти по моїх силах. За моїм приміром пішли другі письменники, і я радію з того, що наша молодь має вже що читати» [1, с. V].

Головну мету своєї творчої діяльності А. Чайковський підкреслив і у відповідях на анкету газети «Новий час». «Я, - зазначив письменник, - поклав за ціль мого життя переповісти в белетристичній формі здебільшого нашу історію з козацького періоду і тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався» [2, с. 556].

Остання фраза із відповіді А. Чайковського дає підставу вести мову і про «цехову», тобто внутрішньолітературну, полемічну спрямованість історичного повістярства.

Досягненню головної мети свого життя А. Чайковський підпорядкував написання цілого ряду повістей на матеріалі історії козаччини: «Козацька помста» (1910), «Віддячився» (1913), «За сестрою» (1914), «На уходах» (1921), «З татарської неволі» (1921), «Олексій Корнієнко» (1926-1929), «Сонце заходить» (1930), «Богданко» (1934), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Украдений син» (1939).

Суголосними намірами - дати читачам знання національної історії, змалювати образи провідних діячів, виховати національну свідомість - керувалися у свої творчій діяльності й інші історичні повістярі: В. Бірчак,         В. Будзиновський, М. Горбань, Катря Гриневичева, А. Кащенко, Наталена Королева, Ю. Косач, Б. Лепкий, О. Маковей, О. Назарук, Ю. Опільський,           І. Филипчак, Г. Хоткевич.

Важливо зазначити, що ці наміри об'єднували письменників, які жили не тільки в різних частинах України - Східній і Західній, але й у різних суспільно-економічних формаціях. Визначальним, консолідуючим для переважної більшості історичних повістярів став чинник національний, завдяки чому набув чіткості ще один вектор полемічної сутності української історичної повісті першої половини ХХ століття. Твори цього періоду, у яких минуле побачене «очима української душі», протистояли тенденційному тлумаченню життєдіяльності чільних представників нашої історії, яке мало місце в інонаціональних літературах. Стосувалося це передовсім зображення постатей двох гетьманів: Богдана Хмельницького у польській літературі та Івана Мазепи - у літературі російській.

«Який же був Богдан Хмельницький? - запитав А. Чайковський у вже згадуваній нами передмові до повісті «Олексій Корнієнко» і, сам же й відповідаючи на поставлене питання, зазначив: - Польські історики й письменники шовіністичної школи представляють його самим «чортом». Переворотний, зрадливий, несловний, хитрий. Він для особистої справи зрадив короля, свого пана, зрадив Польщу, свою матку, і привів її над беріг пропасти. То злий демон Польщі. Чи справді так?» [1, с. VI].

Згадавши коротко основні віхи життєдіяльності гетьмана, український письменник наголосив: «Коли польські історики отрясуться з шовінізму, то будуть мусіти признати Хмельницького найкращим польським патріотом» [1, с. VII]. Обґрунтовуючи це, як на перший погляд, парадоксальне твердження, А. Чайковський далі зазначив: «Коли б Хмельницький був міг перевести в життя свою думку з першого періоду повстання, то Польща поруч з Україною була б нині своєю могутністю вела перед в Европі. Хмельницький не хотів зразу відриватися від Польщі, бажав собі лише зломити і знищити все те, що вже вело Польщу в пропасть: знищити магнацьку олігархію, покорити короленят під сильну руку одного короля самодержця. ...Дивна річ, що польські історики, які приписують упадок Польщі олігархії магнатів і нетолєранції релігійній, так страшно ремствують на Хмельницького, котрий саме намагався те розкладове гніздо знищити до коріння» [1, с. VII].

Якщо і визнати Богдана Хмельницького «демоном», то він, на переконання А. Чайковського, «був для України демоном добрим» [1, с. VIII], бо протягом короткого періоду «зробив Україну правоправною державою» [1, с. VIII].

У такому розумінні ролі гетьмана у вітчизняній історії - витоки полемічної спрямованості повістей про Хмельниччину, які належать перу не лише А. Чайковського, а й інших українських прозаїків першої половини ХХ століття.

Могутній полемічний заряд притаманний і тим творам повістевого жанру, у яких замальовувалась постать Івана Мазепи. Тут слід назвати передовсім повісті Б. Лепкого, які склали пенталогію «Мазепа» і які протистояли «літературній анафемі», створеній у самодержавній Росії.

Таким чином, творці української історичної повісті першої половини ХХ століття основну свою мету вбачали у ліквідації історичного безпам'ятства, у поширенні знань про вітчизняну минувшину, у збереженні історичної пам'яті як запоруки національної самоідентифікації, у відстоюванні патріотичної концепції української історії. Така мета й зумовила полемічну спрямованість творів повістевого жанру і їхню значимість в українській літературі першої половини ХХ століття.

Література:

•1.  Чайковський А. Передмова // Чайковський А. Олексій Корнієнко: Історична повість з XVII віку. - США: Говерля, 1955. - С. IV-VIII.

•2.  Яременко В. Андрій Чайковський і його історичний роман «Сагайдачний» // Чайковський А. Сагайдачний. - К.: Дніпро, 1990. - С. 548-571.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>