Ковач А.В. СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Ковач Артем Вікторович
молодший науковий співробітник Науково-дослідного інституту правового забезпечення інноваційного розвитку Національної академії правових наук України
СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Інноваційні процеси в економіці перебувають останнім часом в полі зору посиленої уваги з боку як закордонних, так і вітчизняних фахівців. Про це свідчить значна кількість наукових праць з даного питання. Деякі загальні риси інноваційних процесів в кінці XX ст. виділені Н. Івановою, значний вклад в дослідження сутності інноваційного процесу та шляхів його прискорення в Україні внесли А. Поручник, Л. Антонюк, В.Савчук та ін. [1; 4], окремі аспекти зарубіжного досвіду стимулювання інноваційної діяльності досліджено П. Папенчуком, В. Івановим, С Ропером С. [2; 3; 6]. Однак ці дослідження стосуються окремих методів державної підтримки інноваційної діяльності в основному в США та деяких країнах Європи.
Невирішеною проблемою є узагальнення і систематизація методів державного стимулювання інноваційної діяльності в розвинених країнах, що дозволить відібрати ті з них, які будуть суттєвими для прискорення інноваційних процесів в Україні.
Особливістю інноваційного процесу, який став однією з головних тенденцій світового розвитку починаючи з 70-х pp. XX ст. і продовжується й зараз, є те, що основним творцем та розробником науково-технічної продукції стають малі науково-технічні фірми, які ще називають венчурними фірмами [6], очевидно маючи на увазі їхню ризиковість. До того часу основними центрами створення науково-технічних розробок були дослідницькі центри та різноманітні лабораторії в структурі великих корпорацій.
Іншою помітною тенденцією слід вважати симбіоз академічної науки і промисловості та виникнення на його основі широкої мережі технопаркових структур. Якщо до 70-х pp. минулого століття географія технопарків обмежувалася США, через деякий час структури такого типу поширилися в Європі і відтоді почався їх бурхливий розвиток по всьому світу. На кінець тисячоліття технопарки мали всі розвинені країни і чимало країн з тих, що розвиваються. Зараз загальне число технопарків у світі становить кілька тисяч. У США діє 140 технопарків, в Європі - 260 [5].
Третьою тенденцією розвитку світової економічної системи є посилення державної підтримки тим суб'єктам, які займаються інноваційною діяльністю.
В Україні ситуація є протилежною. Попри гучні декларативні заяви про підтримку і розвиток інноваційного процесу в Україні реальна ситуація свідчить про зовсім інше.
В Україні не лише питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю є в 20-30 разів меншою, ніж у розвинених країнах, але, крім того, даний показник проявляє тенденцію до зменшення. Причому зменшується не лише питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, а й їхня кількість у абсолютному вираженні. Це вказує на те, що інноваційною діяльністю в Україні продовжують займатися великі підприємства, кількість і частка яких природно не може бути великою. Таким чином, за тенденціями розвитку інноваційної діяльності Україна перебуває на рівні 70-х pp. XX століття. Така ситуація терміново потребує виправлення, при цьому суттєву допомогу може надати врахування світового досвіду організації інноваційного процесу, в тому числі й за участю держави.
Основні моделі державної політики підтримки інноваційної діяльності. На сьогодні серед розвинених країн нема такої, де держава тими чи іншими методами не прагнула б сприяти інноваційному процесу. Аналізуючи державну політику розвинених країн у сфері підтримки інновацій за ступенем державного регулювання можна виділити два полюси. На одному виступають США та Велика Британія, де держава найменше втручається в економіку, в тому числі й в інноваційну діяльність, на іншому - Франція та Японія, в яких держава найбільш активно підтримує інноваційний процес всіма можливими методами.
Перший полюс, який умовно можна назвати англо-американською моделлю інноваційної політики, характеризується найбільш повною автономією підприємництва в інноваційній сфері. За такої моделі вважається, що ринкові механізми самі сприяють прискоренню інноваційного процесу, тому держава основні зусилля спрямовує на підтримку розвитку ринкового середовища.
Другий (франко-японський) полюс інноваційної політики характеризується досить значним впливом держави на розвиток інноваційного процесу, в тому числі і неринковими методами, шляхом прямих дотацій і субсидій підприємствам і організаціям, які здійснюють інноваційну діяльність.
За обох моделей державна політика в інноваційній сфері включає методи прямого і непрямого стимулювання, які використовуються більше чи менше в кожній країні, залежно від того, до якого полюсу тяжіє національна інноваційна політика. Англо-американська модель передбачає в основному непрямі методи стимулювання інноваційної діяльності, тоді як франко-японська - характеризується широким застосуванням сукупності методів прямого стимулювання інноваційного процесу.
До прямих методів належать [3]:
- надання кредитів на пільгових умовах підприємствам і організаціям, що ведуть наукові розробки;
- безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств;
- створення наукової інфраструктури в регіонах;
- у рамках більшості урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу;
- державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення науково-дослідних розробок забезпечують початковий попит на багато нововведень, що потім знаходять широке застосування в економіці країни;
- створення науково-технічних зон зі спеціальним режимом інноваційно-інвестиційної діяльності.
До непрямих належать:
- податкові пільги на інвестиції, що здійснюються в інноваційну сферу;
- розвиток науки та системи вищої освіти;
- законодавчі норми, які стимулюють науково-дослідну активність.
Проте обидві зазначені вище моделі в чистому вигляді не зустрічаються в жодній з країн світу. Уряди всіх без винятку розвинутих країн впливають на інноваційний процес у своїх країнах комбіновано, застосовуючи методи як прямого, так і непрямого стимулювання.
Література:
1. Антонюк Л.Л., Поручник А. М., Савчук В. С Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації. - К.: КНЕУ, 2003.
2. Иванов В. В. Национальные инновационные системы: опыт формирования и перспективы развития // Инновации. - 2002. - №4. - С. 14-18.
3. Иванова Н. Инновационная сфера: Итоги столетия // Мировая экономика и международные отношения. - 2001.- №8. - С. 22-34.
4. Міжнародна інвестиційна діяльність/Д. Г. Лук'яненко (ред.). - К.: КНЕУ, 2003.
5. Морозов Т. Наукоемкие технологии и технопарки - высший этап реформирования экономики государства и регионов// Підприємництво, господарство і право. - 2001.- №11. - С. 105-106.
6. Папенчук П. Підтримка інноваційної діяльності. Досвід економічно розвинутих держав та України // Юридичний журнал.- 2003,- №12. - С. 64.
E-mail: artemije.k@gmail.com
