XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Красніцька Г.М., Борецький В.В., Кривонос О.Ю. ВІННИЦЯ: МИНУЛЕ І СЬОГОДЕННЯ

Ст. викладач Красніцька Г.М., студенти Борецький В.В. Кривонос О. Ю.

Вінницький торгівельно-економічний інститут КНТЕУ

ВІННИЦЯ: МИНУЛЕ І СЬОГОДЕННЯ

Щедра земля і сприятливий клімат зумовили заселення людьми території нинішнього міста з давніх часів. З географічної точки зору це землі, що лежать у середній течії Південного Бугу. Чудові природні умови - м'яка зима, жарке, але не посушливе літо, повноводні ріки і колись густі, суцільні ліси - дали початок людському життю в цих місцях ще в епоху палеоліту. Археологічні знахідки свідчать про заселення краю з давніх часів, одних тільки городищ на Вінниччини нараховується понад п'ятдесят.

Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи неоліту, поховання бронзового століття, ранньослов'янські поселення, що відносяться до черняхівської культури.

Із середини X століття тут поселились племена уличів і тиверців, що входили до складу Київської Русі. Згодом цей край відійшов до Галицько-Волинського князівства. Більше ста років тут панувала Золота Орда. У літописні часи (X-XI ст.) «уличі та тиверці сиділи по Дністру». «Повість временних літ»  повідомляє, що київський князь Олег стягував данину і панував «над галявинами, і древлянами, жителями півночі, радимичами, а з уличами і тиверцями воював». Незабаром Середнє Побужжя ввійшло до складу Київської Русі, і вже в 907 році у відомий похід на Константинополь Олег взяв із собою «тиверців, відомих як товмачі».

У період феодальної роздробленості Київської Русі ці землі ввійшли до складу Галицько-Волинського князівства. У 1240 році під ударами орд Батия впав Київ, монголо-татарські завойовники рушили на захід і незабаром вторглись у Поділля. Не знайшовши в західних сусідів допомоги і підтримки в боротьбі з навалою, галицько-волинський князь Данило Романович змушений був визнати залежність від Золотої Орди. Татари брали з подолян данину, а самі кочували в Дикому полі - у степах південніше річок Синюха, Тясмин.

На багате, хоч і ослаблене безперестанними поборами монголо-татар Поділля, стали заздрісно споглядати угорські, польські, литовські феодали. У 1362 році великий князь литовський Ольгерд, зібравши значне військо, розбив у битві на ріці Синюсі орди братів Кутлубуга, Хачибея і Дмитра. Захоплені землі Ольгерд роздав своїм племінникам: Федорові, Юрієві, Олександру і Констянтину Коріатовичам.

Уздовж кордонів Дикого поля брати звели замки для захисту від набігів неспокійних південних сусідів. Подібний замок і став основою для росту Вінниці. Про це вперше згадується в документах 1363 року.  Започаткування літопису Вінниці з 1363 року пов'язане з намаганням Великого Литовського князівства утвердити своє володарювання на Поділлі після розгрому татаро-монголів.

Заснування Вінниці пов'язане з ім'ям племінника князя Ольгерда - Федора Коріатовича. У 1363 році він заклав дерев'яну фортецю на високій кручі, нижче впадання в Буг його лівої притоки - річки Віннички. Назва «Вінниця» зустрічається вже в документі, підписаному 13 червня 1385 року в Кракові королем Владиславом Ягело. З багатьох версій, що пояснюють назву міста, мабуть, найбільш ймовірні ті, котрі ґрунтуються на таких словах: «вінниця» - винокурня, де варилися винні пива, старослов'янське «въно» - посаг, придане і Вінничка - річка.

Історія міста невід'ємна від історії українського народу, який упродовж усього життя боровся за право бути володарем своєї землі. Після Кревської унії 1385 року, що об'єднала  Польщу і Литву, багато польських феодалів рушило в Україну. У 1434 році вони захопили подільські землі аж до ріки Мурафи, утворивши Подільське воєводство, і відправились на схід. Однак стійкий опір місцевого населення змусив їх відступити. Середнє Побужжя залишилося під владою Литви і називалося по головному місту Брацлавщиною.

Нелегко жилося нашим предкам і під час міжусобних війн у Литовському князівстві, 30 спустошливих нападів татар зазнала Вінниця з 1400 до 1569 року. Але й за цих важких умов місто розвивалось як економічний і культурний осередок. Найдавніша згадка про вінничанина, студента Краківського університету відома з 1469 року, а про першого ремісника - з 1508 року.

В другій половині XV століття Вінниця вже користувалася магдебурзьким правом. Самоврядування здійснювалося виборним магістратом, куди входила рада з восьми чоловік на чолі з бургомістром, лава - суд з п'яти лавників на чолі з війтом і гміна з дванадцяти чоловік. Ремісники об'єднувалися в цехи. Швидкому економічному зростанню міста сприяв також торговельний шлях із Молдови в Москву. В часи Івана III між двома державами зав'язалися активні торговельні зв'язки. У XVI сторіччі почастішали набіги кримчан на подільські землі, і вінницький замок часом уже не вміщав усіх бажаючих в ньому сховатися. У 1541 році татари особливо жорстоко спустошили околиці Вінниці і захопили багато бранців, яких, щоправда, удалося відбити.

У 1545 році у Вінниці налічувалось 273 будинки, через сім років - 429. Зі спорудженням у 1558 році нової фортеці на острові Кемпа виникло «Нове місто» на правому березі Південного Бугу і продовжувало розвиватись «Старе місто» на лівому.

Але фортеця теж була дерев'яна, і в 1580 році її спалили татари. У вогні загинули всі надані місту грамоти. Життя селянства, що закріпачувалось, ставало все важчим. До того ж потрібно було безперестанку відбивати грабіжницькі напади ординців, що повторювалися майже щорічно. Про розміри нещасть можна судити по 1575 рокові, коли на Поділлі, Волині й у Галичині було узято в полон 55340 чоловік, викрадено 150 тисяч коней, 500 тисяч голів великої рогатої худоби, 200 тисяч овець. І так продовжувалося аж до кінця XVIII століття. Будівництво майже стихло, тому що прибульці через Дике поле усе змітали на своєму шляху.

За Люблінською унією Вінниця входила до складу Польщі і з 1598 року була центром Брацлавського воєводства.

Важливі процеси протікали і у духовному житті її мешканців. Католики у 1617 та 1624 р.р. завершили будівництво двох монастирів, у 1642 р. відкрили єзуїтський колегіум. Серед православних віруючих наростала популярність вінницького братства Кузьми й Дем'яна, яке з останньої чверті XVI століття утримувало українську братську школу. Завдяки зусиллям відомого діяча культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у 1632 році відкрито православний колегіум.

У 1640 році король Владислав IV дав місту грамоту відповідно до якої відновлювалося право магдебурзького суду, детально викладався порядок виборів посадових осіб, їхні відносини до старост. Однак королівські привілеї стосувалися в першу чергу поляків і католиків узагалі. Тому, коли в 1648 році спалахнула національно-визвольна війна, Вінниця зайняла в ній значне місце. Сьомого липня 1648 року повстанці на чолі з полковником Максимом Кривоносом звільнили Вінницю від шляхетських військ. У листопаді 1649 року в місті зупинявся сам Хмельницький, що повертався з полками з-під Зборова після укладення перемир'я, за яким Вінниця включалася в число міст, де гетьман тримав свій гарнізон.

Після приєднання Правобережної України до Росії і утворення Подільської губернії у 1797 р. місто стає центром Вінницького повіту, а на початку 1798 року у ньому запроваджено «Городовое положение», а по всій території Росії воно впроваджувалось лише після 1801 року. З цих часів помітне поступове зростання міста, і в 1860 році у ньому вже налічувалось 10 тис. жителів, 5 шкіл, лікарня, 190 крамниць. Працював театр.

Важливим стимулом подальшого розвитку міста стало будівництво Києво- Балтської залізниці та відкриття залізничного сполучення Козятин - Здолбунів, завдяки чому відкрились можливості безпосередніх зв'язків з Києвом, Одесою, Москвою, Петербургом, а також Польщею. За останні 40 років XIX століття Вінниця зросла майже у три з половиною рази. Росли нові, правильно розплановані квартали на лівобережжі, у так званому Заваллі (за валами) або Замості, Забужжі - між рікою і залізницею.

Відчутно змінювалось місто на початку XX століття. У 1911 році побудовано першу чергу водогону, встановлено електроосвітлення. У 1912 році відкрито трамвайне сполучення Замостя з центром міста, завершено будівництво суперфосфатного заводу.

З 1914 року Вінниця стає адміністративним центром Подільської губернії.

Бурхливі події відбувались у місті протягом 1917-1918 рр. Владу утримували революційні комітети робітничих та солдатських депутатів, ставленики австро-угорських військ, денікінської армії. Між тим у готелі "Савой" у центрі міста тимчасово перебував уряд Української Народної Республіки.

У 1923 році місто стає центром округу, а з 1932 року і до нинішнього часу - адміністративним центром утвореної Вінницької області.

Непоправних втрат зазнало місто у роки репресій комуністичного режиму. Та найбільш спустошливої шкоди йому завдали німецькі окупанти, які встановили у Вінниці особливий режим у зв'язку з розміщенням неподалік ставки «Вервольф». Під час війни 1941-1945 рр. кількість жителів із 100 тисяч скоротилась до 27 тис., із 50 -ти промислових підприємств вціліли лише 10, повністю було зруйновано 1880 житлових будинків. Героїчними зусиллями вінничан та посланців інших регіонів країни наприкінці 1948 року майже повністю була відбудована промисловість міста, а у подальші роки в обласному центрі потужно розвивались електронна, радіотехнічна,  металообробна та інші галузі.

У 1972 році у місті утворено три райони.

З Вінницею пов'язав понад 20 останніх років життя вчений, хірург, основоположник польової хірургії, засновник Російського Червоного Хреста, автор 4-томного видання "Топографічної анатомії"  М.І. Пирогов, котрий у свій час врятував від гангрени знаменитого італійця Джузеппе Гарібальді. Музей-садиба Пирогова М.І. з церквою-некрополем завжди викликають велику зацікавленість з боку гостей та місцевих жителів.

Вінничани пишаються тим, що у нашому місті розпочав творчий шлях Український академічний театр ім. І. Франка, відкривав невмирущу красу української пісні славетний М.Д. Леонтович. Під патронатом ЮНЕСКО у місцевому краєзнавчому музеї зберігається найбільша колекція Подільської ікони. Далеко за межами України відомі своєю виконавською майстерністю муніципальний хор і танцювальний колектив "Барвінок".

На лівому березі розташований скромний одноповерховий будиночок, будиночок, що не відноситься до пам'ятників архітектури. Але ім'я людини, що народилася тут у 1864 році, відомо усьому світові. Двір перед будинком потопає в квітах, у центрі клумби - велика агава, що «цвіте, щоб умерти, і вмирає, щоб цвісти». Ці слова належать М.М.Коцюбинському, великому Сонцепоклонникові, що народився і жив тут тридцять три роки. Зараз в цьому будинку створено  літературно-меморіальний музей класика української літератури.

Вінничани з великою повагою згадують міського війта Яцька Палагенка, страченого польською шляхтою за відстоювання незалежності міста, гайдамацького ватажка Гриву, селянського філософа Семена Олійничука, відомого художника Натана Альтмана, знавця Поділля Йосипа-Антонія Роллета, дослідника історії м. Вінниці Валентина Отамановського, письменника Михайла Стельмаха та багатьох інших, котрі вписали багато славних сторінок в історію міста.

Нині Вінниця розкинулась впродовж 12 кілометрів на обох мальовничих берегах Південного Бугу. Вона постійно зростає, стає охайнішою, набуває європейських рис.

У нових економічних, соціальних та інших нинішніх умовах Вінниця продовжує поступово розвиватись як промисловий та адміністративний центр області, органічно пов'язаний з іншими регіонами держави.

Література:

1. Гнатюк Н. «Вінничина» - Київ: Чорлі, 2000. - 175с.

2. Козюк В. Царенко С. «Вінниця: погляд у минуле» - В.: 2008 - 162с.

e-mail: warhound70@mail.ru


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>