XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Кудрявцев М.Г. ПОВІСТІ ВАСИЛЯ БИКОВА “АЛЬПІЙСЬКА БАЛАДА” І БОРИСА ВАСИЛЬЕВА «У СПИСКАХ НЕ ЗНАЧИВСЯ» ЯК ГІМН КОХАННЮ ТА ЖЕРТОВНОСТІ

Кудрявцев Михайло Григорович,

доктор філологічних наук, професор

Кам'янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка

ПОВІСТІ ВАСИЛЯ БИКОВА "АЛЬПІЙСЬКА БАЛАДА" І БОРИСА ВАСИЛЬЕВА «У СПИСКАХ НЕ ЗНАЧИВСЯ» ЯК ГІМН КОХАННЮ ТА ЖЕРТОВНОСТІ

Загалом прозу В.Бикова поділяють на воєнну і побутову. Хоча справжній талант непересічного майстра проявився саме у повістях на воєнну тематику, поставивши твори письменника серед шедеврів антимілітаристичної психологічної прози про другу світову війну.

Саме любов, котра народжується і перемагає, перемагає і в смертоносному вирі, зачавши нове життя, є магістральною проблемою кращої повісті В.Бикова „Альпійська балада" (1963) - твору, що завоював велику популярність не тільки у республіках колишнього Союзу, але й за рубежем. „Альпійська балада" В. Бикова - твір про кохання, кохання велике і прекрасне, яке в умовах смерті народжує життя. Саме тому автор і назвав свою повість „баладою".

Сюжет твору не позбавлений пригодницького начала: в основі його - втеча з концентраційного табору, розташованого в австрійських Альпах. Волею випадку, відстоюючи власну гідність у конфлікті з есесівцем, Іван Терешко здійснює чергову втечу з фашистського  полону (усі попередні закінчувались невдало). Утікач виходить переможцем зі спущеними в погоню вовкодавами, хоча сам залишається з незагоєними від укусів ранами на нозі. Його супутницею випадково стає італійська дівчина Джулія, котра, скориставшись ситуацією, теж втікає з табору. Іван, що спочатку бажав усамітнитись від нав'язливої попутниці, стає ніби мимоволі опікуном беззахисної дівчини... Пригодницьке начало поступається далі лірико-романтичному і жертовно-героїчному: осмислюється традиційна вже, але невичерпна в художньо-філософських вимірах проблема „кохання і війна", витоки якої у древніх епосах, у багатьох шедеврах світової класики, у якій порушувалась чи то патріотична, чи то визвольна, чи то революційна тематика.

„Альпійська балада - це гімн коханню, що нерозривно поєднане із моральним стоїцизмом простої людини, радянського солдата, дух якого не зламали найжахливіші умови гітлерівського полону, зради і малодушність деяких своїх співвітчизників (коли герой ще на початку війни втікав з полону і переховувався в українській хаті, він знову попадає у руки фашистів через підлість кума господаря, через бажання пристосуванця-обивателя прислужитись окупантам), приниження, фізичні муки і сама смерть, що стала порятунком для дорогої тепер людини - ще зовсім недавно чужої і незнайомої іноземки. Були надії на звичайне людське щастя, яке можливе в умовах миру: війна, програна гітлерівцями на Сході, йшла поступово до свого завершального кінця.

Радянський полонений Іван Терешка, родом із Білорусії, разом з друзями розробляє план втечі із табору смерті. Для цього намагались підірвати бомбу, яку есесівці наказують розібрати. Ситуація загострюється. Іван, захищаючи свою людську гідність, кидається на охоронця, який фізично і морально знущається над в'язнем. Виснажені голодом і нелюдськими умовами дехто з полонених, користуючись сум'яттям, виривається у загадкову й загрозливу невідомість альпійських лісів і гір.

Це визначає першу колізію (власне сюжетну лінію) - боротьбу людини за свободу, протистояння фашистським переслідуванням. Саме тут і окреслюється духовно-моральна стійкість полоненого солдата, простого хлопця з білоруського села Терешки - маленької людини війни, котра у буденному подвигу підніметься до небуденної, сакральної величі.

Першу колізію поглибить друга - головна, яка і визначить провідну ідею твору: любов і жертовність сильніші за смерть, вони відкривають людині справжній смисл життя, роблячи її могутньою і прекрасною, дають можливість пізнати щастя навіть серед перенесених страждань, серед жорстоких випробовувань, є важливими факторами в осмисленні краси і величі світу, котрий потребує порятунку від земного зла, від руйнівних сил мілітаристського безумства, молоху війни.

Почуття, стан душі, життєві цілі і мрії героїв у повісті метафорично асоціюються з природою, з краєвидами Альп, контрастними в своїй основі, несучих знаковий у художньому розумінні смисл.

Вершини гір, укриті снігом, ніби уособлюють холодний подих смерті. І багаті квітами й різнотрав'ям, життєдайними дарами природи розкішні неповторною красою альпійські луки.

Саме на них спізнають щастя кохання (до цього вони були просто втікаючими в'язнями з табору знищення) Іван та Джулія - представники різних народів і соціальних станів (юнак був простим колгоспним трактористом з далекої і загадкової Білорусі, дівчина - донька заможних італійців, антифашистка за переконанням). Серед цієї мальовничої екзотики зароджується і нове життя. Тепло і життєдайність лук з розкішними маками дарують блаженство і незвідану радість, ті найщасливіші життєві миті, котрих їм більше не доведеться пізнати: незабаром Іван загине, даючи можливість врятуватися Джулії,  котра ще й не могла знати, що у ній зародилось нове життя -  син, якого і назве в честь батька (тобто, італійський варіант найпопулярнішого у слов'янському світі імені - Джованні).

Італійка Джулія - дівчина з заможної сім'ї. Вона виросла в достатку, є значно освіченішою за хлопця з білоруського села Терешки. Однак дівчина з Італії глибоко співчуває Івану, схиляється перед його подвигами, ніжно цілуючи рани, нанесені війною: цим самим Джулія ніби демонструє вдячність перед представником тієї такої загадкової у життєвих випробовуваннях, стражданнях і жертвах цивілізації, на котрій лежала сакральна місія  порятунку світу од коричневої чуми.

Правда, італійська дівчина чула про голод, про беззаконня й репресії, що відбувались у свій час у загадковій і далекій країні, однак не було дано зрозуміти їй, чесній антифашистці, усіх складностей у протистоянні доброго і злого начал серед того народу, котрому в історії доводилось бути і мучеником, і переможцем. Про трагедію тридцятих їй розповідає довірливо сам Іван у той час, коли вони, голодні, ділять чергову порцію хліба: „Но он уверовал уже в ее ласковое расположение к нему, потянулся к ней сам, и потому в нем начала пробуждаться давно уже не испытываемая потребность в откровенности.

- Случается, когда неурожай. В тридцать третьем, например.

Траву ели...

- Вас траву?

- Какую траву? - он нагнулся и сорвал горсть травы. - Вот эту самую.

Без цветов, конечно. С голоду отец умер.

Джулия удивленно остановилась, строгое ее лицо помрачнело. Испытывающе-подозрительным виглядом она смотрела на Ивана и ничего не сказала, только выпустила его руку и почему-то сразу замкнулась. Он, опечаленный невеселым воспоминанием, тихонько зашагал дальше.

Да, голодали, и не только в тридцать третьем. Спасала, обычно, карточка, но и ее не всегда хватало до новой. После смерти отца в семье осталось четверо детей. Иван старший. Он вынужден растить с матерью ребят, кормить семью.

Ой, как нелегко это досталось ему" [1, 238].

Як бачимо, тут через життя конкретної людини окреслюється трагедія всього великого народу, на долю якого випали у ХХ столітті війни, революції, соціальні експерименти, що в свою чергу несли нові біди з голодом і злигоднями.

Сам Іван Терешка, на долю якого, як і багатьох його співвітчизників, випали і репресивні дії, більшовицьких експериментаторів, і голод, і передвоєнні лихоліття, і надії на краще життя, і фронт, і поранення, і жахіття гітлерівських таборів, усвідомлює, що може втратити довіру у Джулії через гірку правду - ту правду в усіх її непростих осягненнях, котрої не дано зрозуміти навіть тій, що неждано стала для нього близькою і рідною: „Конечно, о голоде лучше бы промолчать, может, не надо было упоминать и о раскулачивании, хоть и неприятно это - скрывать правду, но теперь, по-видимому, надо было это сделать. Очень уж обидно было лишиться ее доверия именно сейчас, после всего совместно пережитого. В то же время Иван подсознательно чувствовал, что дело тут было не в нем: в душе обоих рождалось нечто великое и важное, перед которым всякая расчетливость казалась унизительной (тут і далі виділення моє - М.К.).

Вот жди теперь неизвестно чего! Можно было представить себе, как восприняла бы Джулия его правду, высказанную без обиняков, могла ли она понять всю сложность того, что происходило в его стране?  [1, 240].

В „Альпійській баладі" В. Бикова (письменника-фронтовика, котрому довелося бачити сувору війни - правду, яка не вписувалась у пропагандистські міфи) головними є моральні домінанти, змалювання передвоєнної і воєнної дійсності в усіх її суперечностях і складностях.

Так, наприклад, у головну, антимілітаристську тему органічно вплітається інша - тема репресій і беззаконь, які творились напередодні війни. Однак і в основі цієї проблеми лежить скоріше з точки зору письменника передусім морально-етичний фактор, поскільки людська підлота не залежить від ідеологічних орієнтацій - вона в основі гріховного начала.

Як розповідає Іван Джулії про трагічні події тридцятих, людей тоді рятували солідарність, милосердя, взаємодопомога, а нищили своїх ближніх заздрісники і недоброзичливці, часто просто так, для торжества підлості:

„На картошке жили. Так то одна тетка в деревне принесет чего, то другая. Сосед Опанас дрова привозил зимой. Пока я подрос. Жалели вдову. Хорошие ведь люди. Но были и сволочи. Нашлись такие: наговорили на учителя нашего Анатолия Евгеньевича, ну его и забрали. Честного человека. Умный такой был, хороший. Все с председателем колхоза  ругался из-за непорядка. За народ болел. Ну и какой-то сукин сын донес, что он якобы против власти шел. Тоже десять лет получил. По ошибке конечно"  [1, 248].

Високі почуття, що виникають між білоруським юнаком Іваном та італійською дівчиною Джулією в умовах тяжких випробувань, боротьби за виживання, ознаменовують торжество любові над посіяними фашизмом злом, мороком, смертю, ненавистю.   

Художня майстерність В. Бикова у висвітленні найкращих людських почуттів і настроїв, що контрастують темній руйнівній стихії смерті, уособлюючи життєдайне начало любові, є справді тут неординарною, еталоном поетичного мистецтва у прозових формах. Музика сердець двох виснажених табірними умовами, голодом і переслідуваннями людей, які протистоять молоху смерті, зливається зі співом життєдайної природи, з торжеством світла над мороком:

„И земные недра, и горы, и могучие гимны всех потоков земли согласно притихли, оставив в мире только их двоих" [1, 251].

Іван і Джулія з „Альпійської балади" В. Бикова, спізнавши кохання і ціну звичайного людського щастя на межі виживання, хочуть вірити тільки в краще і в страшній небезпеці для обох: їм у пориві ніжності, у світлі райдужних мрій не хотілось думати про те, що їх може чекати потім - власне те, що може перекреслити право на життя, на любов. Адже людину і в найгірших життєвих ситуаціях завжди не покидає надія:

„Почему человек не может иметь маленькой надежды на счастье, ради которого рождается на этот свет и к которому всю жизнь стремится? Почему бы и в самом деле не приехать ей в тихие его Терешки у двух голубых озер, если она хочет этого, если он любит ее, как, очевидно, не способен полюбить ни одну девушку в мире?" [1, 255].

Цікаво, що в аналогічній ситуації - на межі життя і смерті - опиняються герої роману Бориса Васильєва „У списках не значився" („В списках не значился" - 1974) - твору, сюжетна канва якого певною мірою є авторським вимислом, однак писаного на основі дійсних трагічних подій 1941-го - героїчної оборони Брестської фортеці.

Їх двоє, юний лейтенант Коля Плужников і єврейська дівчина Мірра зі скаліченою з дитинства ногою (власне, тому і вважала, що не має права на щастя), потрапляють, як і Іван та Джулія з биковської повісті, у смертельну пастку війни: вони опиняються у відрізаних від життя казематах фортеці без променів живого світу з невеликими запасами консервів, питної води, зі зброєю і патронами.

Як і Іван Джулію, так і Коля Плужников опікує свою, здавалось би випадкову, співмешканку, поступово розуміючи, наскільки близькою і рідною вона стає йому.

Серед мороку смерті, серед затхлих від крові, донесеного чаду снарядів і вогню, трупів полеглих, наповнених щурами казематів, іскріє, розгоряючись, промінь любові - промінь життя.

Лейтенант Плужников міг би врятуватись, зробивши нічну вилазку із фортеці, котра, власне, стекла кров'ю, обороняючись більше місяця. Однак юнак не може залишити напризволяще безпомічну Мірру, яка не стільки боялась смертельної небезпеки, скільки помилитися в тому, кого покохала вперше в житті. Він виявився гідним любові дівчини:

„- Я боялась, я так боялась.

- Что уйду с ними?

- Нет, не это самое страшное.

Я боялась услышать, что ты не такой.

- Какой - не такой.

- Не тот, кого я люблю..." [2,162].

Життєдайна сила любові протистоїть (як і в „Альпійській баладі" В. Бикова) загрозливій оргії смерті, що гуляє навколо:

„А наверху - война. А я такая счастливая, такая счастливая, что у меня сердце сейчас разорвется" [2, 163].

Як Іван та Джулія, лейтенант Коля Плужников та Мірра - теж представники різних національностей та і, по суті, різних соціальних систем, заснованих на відмінних, не зрозумілих одне одному ідейно-політичних факторах (Мірра проживала у Бресті, який до 1939-го року - протягом двох десятків літ - входив до складу Польщі). Навіть у безвиході, по суті в приреченості на загибель у героїв „Альпійської балади" В. Бикова і „У списках не значився" Б. Васильєва іскоркою жевріє надія на можливість порятунку і звичайного людського щастя. Джулія мріє про сина, котрий скрасить їх з Іваном життя у далекій і невідомій Білорусії:

„Иванио! Иванио, карало - филие!

Син! Маленька син!" [1, 254]

Мірра у могильних підвалах Брестської фортеці відчула, що стане матір'ю, що в ній жевріє нове життя, яке вона будь-що мусить врятувати:

„Каждой женщине бог дает немножечко счастья и очень много долга. А я была счастлива. Я была так счастлива, как не может быть счастлитва никакая другая женщина во всем мире, потому что это счастье дал мне ты, ты один и только мне одной. Дал вопреки войне, вопреки немцам, вопреки моей судьбе, вопреки всему на свете! Я знаю, что тебе тяжелее, чем мне: ты остаешься один, а я уношу с собой кусочек твоего будущего. Я знаю, что сейчас идут самые страшные часы нашей жизни, но мы должны, мы обязаны пережить их, чтобы жил он, наш маленький" [2, 181].

Жити ціною життя! Така проблема (проблема жертовності в ім'я майбутніх життів) проходить лейтмотивом через повісті і В. Бикова („Альпійська балада", „Дожити до світанку", „Вовча зграя" тощо),і Б. Васильєва („А зорі тут тихі", „У списках не значився"), через романи Ю. Бондарєва „Берег", О. Гончара „Прапороносці", „Людина і зброя", „Циклон" тощо.

Іван Терешка з „Альпійської балади", усвідомлюючи наближення смерті, яка наближалася в образі спущених фашистами вовкодавів, спихає Джулію з обрива у сніг. Врятувавши кохану дівчину, гине сам („Он только понял, что самому с больной ногой так прыгнуть не удастся" - 1,273). Розірваний вівчарками вмить, герой так ніколи й не дізнається, що Джулія врятувалась, що у них народиться син,  який разом з матір'ю берегтиме пам'ять про  батька („истинно русского по доброте и достойного восхищения по своему мужеству" - 1,275), і про загадкову країну й людей, що народжують таких героїв.

У персонажів повісті „У списках не значився"  дитя так і не появилось на світ. Мірра при спробі вийти з фортеці, приєднавшись до вигнаних на роботу жінок, гине трагічно. Її впізнає німець - саме той, кому вона випросила життя у Колі: той так і не наважився розстріляти беззахисного полоненого. А це виявиться для дівчини-єврейки, дівчини-інваліда фатальним.

„Она еще ползла, когда ее дважды проткнули штыком, и эта двойная пронзительная боль была первой и последней болью, которую она почувствовала своим хрупким и таким еще теплым телом. Яркий свет полыхнул перед ее крепко зажмуренными глазами, и в этом беспощадном свете она увидела вдруг, что у нее уже никогда не будет ни маленького, ни мужа, ни самой жизни"  [ 2, 185].

Для Колі Плужникові так назавжди і залишиться невідомою доля Мірри і їхнього ненародженого дитяти: він сам ще проживе декілька місяців у казематах фортеці і помре нескореним.

Жертовною смертю, віддавши життя „за други своя", помре Іван Терешка з биковської „Альпійської балади". Йому не дано було спізнати щастя з Джулією, не дано знати про народження сина Джованні, який вивчить російську мову і буде нерозривно пов'язаний сакральними узами з народом і країною свого батька.

Іван Терешко не буде овіяний славою і нагородами: простий солдат, що потрапив у полон і при втечі з нього здійснив непомітний, але по-своєму великий своєю жертовністю і благородством подвиг, так і залишиться невідомим, як і більшість його мужніх співвітчизників. Його чисто людська краса, краса вірності і честі великого народу, що вистояв і переміг страшне зло у світовій війні, оцінюється у листі Джулії в далеке білоруське село Терешка - у листі, що служить епілогом до повісті:

„Одни, уходя из жизни, принимали смерть как благословенное освобождение от мук, уготованных им фашизмом, - это давало им силы достойно встретить финал и не погрешить перед своей совестью. Другие же в героическом единоборстве ставили смерть на колени, являя человечеству высокий образец мужества, и погибали, удивляя даже врагов, которые, побеждая, не чувствовали удовлетворения - столь относительной была эта победа. Таким человеком был и ваш соотечественник Иван Терешка, с которым воля провидения свела меня на трудних путях победной борьбы и огромных утрат" [1, 274].

Характерно, що невідомим героєм залишатиметься назавжди для співвітчизників двадцятирічний лейтенант Коля Плужников з повісті Б. Васильєва „У списках не значився" - художній прообраз реального, безіменного і останнього захисника Брестської фортеці, якого, немічного від ран і голоду, але нескореного гітлерівці взяли лише у квітні 1942 року. Йому, неподоланому і в смерті, віддали військові почесті навіть вороги:

„И вдруг немецкий лейтенант звонко и напряженно, как на параде, выкрикнул команду, и солдаты, щелкнув каблуками, четко вскинули оружие „на караул". И немецкий генерал, чуть помедлив, поднес руку к фуражне. А он, качаясь, медленно шел сквозь строй врагов, отдававших ему сейчас высшие воинские почести. Но он не видел этих почестей, а если бы видел, ему было бы уже все равно. Он был выше всех мыслимых почестей, выше славы, выше жизни и выше смерти (тут і далі виділення моє - М.К.).

Страшно, вголос, как по покойнику, закричали, завыли бабы. Одна за другой они падали на колени в холодную грязь. Рыдая, протягивали руки и кланялись до земли ему, последнему защитнику так и не покорившейся крепости.

...Он упал на спину, навзничь, широко раскинув руки, подставив солнцу невидящие, широко открытые глаза. Упал свободным и после жизни, смертию смерть поправ" [2,206].

Слушним тут може бути запитання і про інших жертв світової війни - солдатів та офіцерів вермахту, яких аж ніяк не дорікнеш у відсутності військової доблесті та мужності.

З цього приводу наводить на роздуми цікава збірка оповідань „Подорожній, якщо ти повернеш у Спа..." Г. Бьолля - німецького письменника, лауреата Нобелівської премії,  автора антифашистських та антивоєнних романів „Де ти був, Адаме?", „Він не сказав ні єдиного слова", „Дім без господаря" та ін.

В оповіданнях вказаної збірки йдеться мова про трагедію морально й фізично знівеченого фашизмом молодого покоління, покликаного вбивати.  Вчорашні школярі не усвідомлюють, чому вбивають і гинуть самі. Живуть вони у світі вчорашніх шкільних ілюзій.

Так, наприклад, юний льотчик з оповідання „Мітли би тобі в'язати" в останні, передсмертні хвилини життя чує голос шкільного вчителя і стук крейди по дошці. Фрагменти шкільного життя і пояснюють суть проблеми: все було ще в школі підпорядковано мілітарній меті  - сформувати з хлопчиків воїнів-загарбників.

Саме ідеологія гітлеризму була заснована  на окультному підґрунті, на теорії створення надлюдини. У той же час теоретики інтернаціональної ідеократії з експансіоністськими намірами світової революції, з класовими пріоритетами формування спільнот без роду і племені не змогли витравити духовно-етичні традиції на території, що колись звалась Світою Руссю: сакральні цінності, попри всякі чистки і випробовування народ зберіг. Суть цієї проблеми слушно трактує сучасний православний історик і публіцист, наголошуючи на тому, що тевтонське неоязичництво, заковане в метал лукавими лихварями світової закуліси, розраховували лише на зустріч з атеїстичною масою, прикрашеною кумачевими атрибутами.Однак загарбникам „предстояла встреча с иными духовними реалиями. Этим мистикам было невдомек, что у каждого престола даже разрушенного православного храма незримо стоит Ангел, и идет служба. Что миллионы умерших и живых православных христиан молятся о России" (тут і далі виділення моє - М.К.) [3, 130].

Характерно, що тяжкі випробовування у найбільш кровопролитній  війні за всю світову історію зміцнили національно-патріотичні пріоритети, поставивши їх над інтернаціональними постулатами формування людини без роду і племені.

Сакрально-містичний смисл великих жертв і перемог випливав із цікавих спостережень-висновків: „Да, после беды к нам пришла победа. (Миллионами трупов будут усеяны российские поля. Те, кто хоронил их, обращали внимание: наши лежат лицом к небу; немцы - ничком. Как Фауст в гробу). А раненый змей, меж тем, злобно шипя, уполз доедать Европу [3, 131].

Про перевагу духовно-етичних факторів над ідеократичними в роки найтяжчих випробовуваннях і свідчать кращі воєнні повісті Василя Бикова, що гідно увійшов у світовий контекст антимілітаристичної літератури ХХ століття.

Література:

1. Быков Василь Повести / Василь Быков; [Пер. с белорус. Г. Петровской]. - К.: Молодь, 1989. - 416 с.

2. Васильев Борис. В списках не значился: Роман / Борис Васильев. - Харьков: Прапор, 1990. - 208 с.

3. Воробьевский Ю. Шаг змеи: Дьявол в истории последнего тысячелетия / Ю. Воробьевский. - Спасо-Преображенский Мгарский монастырь, 2003. - 525 с.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>