XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Кушнір І.О. РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ІДЕАЛУ У ПРОГРЕСИВНОМУ РОЗВИТКУ НАЦІЇ (НА МАТЕРІАЛАХ РОБІТ І.Я. ФРАНКА)

Кушнір Ірина Олександрівна

Дніпропетровська державна фінансова академія

РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ІДЕАЛУ У ПРОГРЕСИВНОМУ РОЗВИТКУ НАЦІЇ (НА МАТЕРІАЛАХ РОБІТ І.Я. ФРАНКА)

І.Я. Франко по праву посідає чільне місце серед плеяди мислителів, які присвятили свої філософські розвідки дослідженню проблеми національного ідеалу, хоча дослідження, присвячені даній проблематиці, почали видаватись в Україні лише у останні десятиліття. У першу чергу відзначимо роботи О. Багана, П. Гнатенка, Я. Грицака, С. Єкельчика, М. Жулинського, В. Мазепи, А. Пашука, Б. Червака. У той же час ми не можемо стверджувати, що філософські погляди І. Франка на проблему національного ідеалу є у достатній мірі розкритими. У зв'язку з цим автор ставить перед собою завдання спробувати зробити комплексний аналіз різних аспектів національного ідеалу у поглядах І. Франка у їх єдності і взаємозалежності.

У першу чергу відзначимо, що І. Франко наголошував на особливому місці національного ідеалу у сфері суспільно-політичного життя. Він вказував, що на сучасному етапі синтезом «усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації»[9, 284].

Розглядаючи зміст поняття нації, І. Франко трактував її як «суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя, відпірний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися» [8, 404]. Таким чином, для того, щоб пізнати націю, необхідно дослідити усі аспекти буття людей, що її складають, «пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості, їхні інститути й економічне становище, їхні торговельні відносини й інтелектуальні зв'язки з іншими народами» [7, 254] тощо. Саме нація, на думку філософа, є формою спільності між людьми «одної народності, одної мови, одної віри, одного ступеня цивілізації» [15, 338] і лише така спільність є єдино можливою у сучасності та буде такою залишатись ще досить довгий час. І. Франко вказував, що все, що «йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації» [9, 284]. Філософ висловлював припущення, що колись може настати час для консолідації певних союзів з метою досягнення вищих міжнародних цілей, проте він зауважував, що це «може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу політичних споминів» [9, 284].

Чільне місце у визначенні та збереженні національної ідентичності, на глибоке переконання І. Франка, посідає мова, яка відіграє головну роль також і у самовизначенні, саморозвитку та самореалізації окремої людини. На думку філософа, існує глибока психологічна проблема, коріння якої сягає «малодосліджених доси тайників - зв'язку людської психіки з тими ніби-то конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою» [2, 233]. Тому І. Франко вважав соромом та надзвичайною шкодою русифікацію Польщі та Литви, заборону української мови.

І. Франко, відстоюючи право українців зватись самостійним народом, наголошував, що «рух українського народу до самопізнання і просвіти на рідній мові не є нічим нечуваним та неправим, але, противно, є зовсім натуральний і конечний» [11, 225]. У майбутніх перетвореннях збереження мовної ідентичності відігравало ключову роль, оскільки для успішної побудови національної державності «потрібні інституції національні і передусім національна мова, без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу». Ці питання були настільки пов'язані, що філософ вважав природним наявність національної державної мови і «разом зі втіленням нашого суспільного ідеалу та мета буде осягнута сама собою» [10, 462].

Не меншу увагу І. Франко приділяв проблемі релігії. Релігія як найбільш стійкий елемент, який формував світоглядні орієнтації людини у світі, часто залишалась тим останнім, що єднало в одне ціле народи, які не мали власної державності. Що стосується українців, то філософ вказував, що дуже часто у невеличких селах, де жила більша частина етнічних українців, сільський священик був чи не єдиною освіченою людиною, єдиним представником інтелігенції. Тому І. Франко великим соромом вважав, що донині «в Угорській Русі велика часть руських священиків так низько упала морально, що не вважає для себе ганьбою публічно в часописах стверджувати, хто і коли в руській церкві говорив мадярську проповідь, стверджувати свою зневагу до мови рідного народу» [3, 344], аби лише отримати грошову винагороду, незважаючи на те, що селяни нічого з їх проповідей не розуміють.

Таким чином, збереженні мови і батьківської релігії, на думку філософа, були першими умовами збереження національної ідентичності як сукупності набутків духовної культури, які виробилися протягом існування даної етнічної спільноти. У першу чергу це були певні звичаї, традиції, норми поведінки, народне мистецтво, усе те, що входило до поняття народності.

У той же час філософ наголошував, що жоден народ не сформувався зовсім відокремлено в повній ізоляції від зовнішніх впливів, що при усій специфічності буття кожного народу, «від незапам'ятних часів дуже важну роль грає також обміна, переношення однакових предметів, вірувань, обрядів і життєвих форм, витворів рук і духу з одного місця на друге, з одного краю в другий» [4, 8]. Справжній патріотизм, як вказував І. Франко, полягає у тому, щоб збагачувати власну культуру найкращими здобутками інших культур, тим самим даючи їй можливість до виживання і розвитку: «Молодіж, поки молода, повинна набиратися всякого знання теоретичного, повинна, як ті пчоли, літати по всіх нивах людської освіти і культури, збираючи все, що піднімає і окрилює людський ум і ублагороднює серце, тямлячи тільки одно, що практичне життя жде її серед рідного народу і що все, чим багата і сильна людськість, буде в данім часі придатне і пожиточне і для нашого народу» [5, 248].

Оскільки «національність так, як загалом усі речі вроджені, різнять, специфікують людей» [12, 82], прагнення до створення незалежної національної держави, на переконання філософа, є природною річчю. Тому, на думку І. Франка, підйом «різних національних сепаратизмів, племінних і расових шовінізмів» не є ознаками занепаду і деградації у суспільстві, вони є результатом «органічного росту новочасних суспільностей, свого роду Flegelijahre (хлоп'ячі роки (нім.) - Ред.)» [6, 291]. Тому засуджуючи загалом націоналізм як побудований на уявленні про вищить однієї нації над іншою, І. Франко вказував на його позитивний момент: «А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму» [6, 291].

Свій час І. Франко вважав винятковим, вказуючи, що настала «велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими» [8, 402]. Сам хід історичного процесу, на думку філософа, спонукав український народ починати боротьбу за здобуття власної державності, оскільки він не лише був позбавлений самостійного державного існування, але й був розірваних поміж кількома державними утвореннями. І. Франко називав найтяжчою раною, що обезкровлює галичан, роз'єднання українських земель і етнічних українців, цілковиту відірваність «від величезної маси братів наших за кордоном». Тому надзвичайно важливим завданням галичан філософ вважав необхідність навчитись відчувати себе «українцями без офіціальних кордонів» [8, 405].

В той же час, І. Франко не вважав досягнення державної незалежності кінцевою метою прогресивного розвитку будь-якої етнічної спільноти. Він наголошував, що «політична форма» корисна настільки, наскільки дозволяє прогресу у суспільстві рухатись уперед. Вважаючи надзвичайно важливим «поліпшення долі та усвідомлення людової маси», «політичні форми» він розглядав тільки як рамки, що дають «більш або менше вільного місця для такої праці». На основі цього твердження філософ робив відповідний висновок: «Найліпша політична форма буде та, що дасть найбільше можності для такої праці, а притім найбільше охоронить наш люд від визиску та утиску чужих і своїх паразитних елементів. Кожна політична форма, що зближає нас до того ідеалу, буде для нас усе пожадана в міру того, оскільки зближається до нього» [1, 460].

Доки у народних мас, які складають більшу частину нації, не буде надії на соціальну реформу, яка покращить його матеріальне становище, вони не почнуть цілеспрямовано та згуртовано боронити навіть здобуту політичну незалежність, оскільки для народу мало буде користі «з того, що наші податки замість росіянами чи пруссака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само як росіянин чи пруссак лише про самих себе, а не про благо народу» [16, 55]. І. Франко наголошував, що потрібно забезпечити народ «передусім хлібом і всіма плодами його праці», у такому випадку «жодна сила, жодна навала не запряже наш народ в ярмо неволі, не позбавить незалежності» [16, 55].

Саме тому, на думку філософа, соціалізм як лад, який знищує «всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск» [13, 371], відповідає інтересам розбудови нації. Він вказував, що прагнучи до «свободи і знищення усякого гніту» [10, 456], соціалізм не може бути байдужими щодо національного пригноблення, оскільки національна нерівність, яка дає змогу одним народам «панувати над другими народами, відбирати їм їх мову, звичаї, їх народність» [14, 161], є справою багатих верств, які змушують «тисячі здорових і сильних людей різатись і мордуватись за які-небудь примхи і пусті сварки панів, купців та царів» [14, 161].

На глибоке переконання І. Франка, лише на основі здобуття незалежності як запоруки вільного розвитку кожної нації, можлива їх справжня дружба і співпраця. Він наголошував, що прагнення до вироблення окремих «національних індивідуальностей» є виявом природного розвитку суспільства, і в той же час, таким же природним є прагнення до вироблення і зміцнення рис, спільним «усім тим індивідуальностям». Лише тоді, коли національні потреби будуть задоволені, «національний голод буде насичений», вільні нації зможуть відкинути «шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить» [6, 291]. Філософ проголошував, що тоді, коли кожен народ буде успішно розвиватись в умовах окремого державного існування і цілковитої свободи, «зникатимуть національні заздрощі, зростатиме солідарність вільних народів і загальнолюдське почуття» [10, 460].

Таким чином, ми можемо зробити висновок про те, що, на думку І. Франка, складовими компонентами національного ідеалу виступають розвиток народності, здобуття незалежності та побудова соціалізму, заснованого на загальнолюдських гуманістичних цінностях. Нація при цьому виступає культурним організмом, який об'єднує усі верстви та стани, здатний до самостійного культурного і політичного життя, який поряд зі збереженням власної культури, здатен до швидкого засвоєння загальнолюдських культурних здобутків. Збереження національної ідентичності для українського народу у першу чергу можливе через збереження мови, православної віри та народної культури.

Література:

•1.     Франко І. Відрубність Галичини. // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - Т. 46/1, 1986. - С. 460.

•2.     Франко І. Двоязичність і дволичність. // Літературно-науковий вісник. - Львів: НТШ, 1905, Т. ХХХ, Кн. VІ- С. 233.             С. 231-244.

•3.     Франко І. І ми в Європі // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - Т. 46, Кн. 2, 1986. - С. 344-351.

•4.     Франко І. Історія української літератури. // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - Т. 40, 1983. - С. 8.   С.7-47.

•5.     Франко І. Кому за се сором? // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - Т. 45, 1986. - С. 248.

•6.     Франко І. На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком. // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка - Т. 45, 1986. - С. 291.

•7.     Франко І. Найновіші напрямки в народознавстві // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - Т. 45, 1986. - С. 254.

•8.     Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі. //Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка - Т. 45, 1986. - С. 404.

•9.     Франко І. Поза межами можливого. // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка - Т. 45, 1986 - С. 284.

•10. Франко І. Програма галицьких соціалістів. // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - Т. 45, 1986. - С. 462.

•11. Франко І. [Промова на ювілеї М.П. Драгоманова]. // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка - Т. 46/2, 1986 - С. 225.

•12. Франко І. Реалісти чи кар'єристи. // Життя і слово. - Львів, 1896 - Т. V, Кн. ІІ. - С. 82.     С.73-92.

•13. Франко І. Соціалізм і соціал-демократизм. // Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах./ Упорядники З.Т. Франко, М.Г. Василенко - Львів: Каменяр, 2002 - С. 371.

•14. Франко І. Чого хоче галицька робітницька громада? // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - Т. 45, 1986. - С. 161.

•15. Франко І. Що таке поступ? // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - Т. 45, 1986. - С. 338.

•16. Франко І. [Що таке соціалізм?] // Повне зібрання творів. - К.: Наукова думка. - Т. 45, 1986. - С. 55.

 


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>