XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Мордвінцев В.М. ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА СТОЛИПІНА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА УКРАЇНУ

Мордвінцев В'ячеслав Михайлович

доктор історичних наук,

професор, завідувач кафедри історії Росії

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА СТОЛИПІНА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА УКРАЇНУ

Події революції 1905-1907 років  показали невдоволення селян щодо   вирішення земельного питання. Нагадаємо, що реформа 1861 р. не створила прошарок  власників, так званого середнього класу на селі. Общинна земля не могла відчужуватися, не підлягала купівлі-продажу. А землю, власником якої селянин не був, він мав викупити у поміщика. Викуп був обов'язковим. Якщо селянин відмовлявся викупи­ти землю, уряд примусово стягував платежі.

До 1881 р. 85 % селян перейшло на викуп добровільно, 15 % - примусово. До сплати викупних платежів селяни зобов'язані були вико­нувати повинності на користь поміщика як власника землі.

Права відмовитися від наділу селянин не мав. Це пояснювалося пра­гненням обмежити відхід селян, поставити перешкоди на шляху пролетаризації селянства. З цією ж метою влада не паспортизувала село, видача паспортів відбувалася лише за умови сплати всіх податків, хоч юридично селяни мали всі цивільні права.

Таким чином, селянська реформа 1861 р. не створила прошарку дрібних власників, а зміцнила общинну структуру, передавши общині власність на землю. Общині належало 4/5 всієї землі, селянам - 1/5 частина. Вийти з общини і стати власником своєї землі селянин не мав мо­жливості.  

Столипінська аграрна реформа 1906-1911 рр. передбачала створення нової землевпорядної системи, заснованої на хуторах і відрубах за типом капіталістичного фермерського господарства.

Головна причина необхідності здійснення чергової реформи в сільсько­му господарстві зумовлювалася глибокими об'єктивними змінами, що давно підготували передумови для радикальних перетворень у сфері со­ціально-економічних відносин.

По-перше, економіка Росії, особливо сільське господарство, наприкінці XIX -- на початку XX ст. опинилася в стані затяжної депресії, що поста­вило під загрозу існування самої держави;

по-друге, головні завдання, визначені царським урядом під час про­ведення аграрної реформи 1861 р., не було повною мірою реалізовано, що поглибило зубожіння значної частини населення, викликало могутній антипоміщицький, антимонархічний рух;

по-третє, економічне відставання Росії від західноєвропейських країн призводило до дедалі більшої залежності держави від іноземного капіта­лу, що створювало небезпеку втрати цілісності та національної незалеж­ності Російської імперії;

по-четверте, революційні події 1905-1907 рр. виявили відсутність у державі стабільної соціальної сили, здатної стати провідником урядової аграрної політики.

Голова уряду Петро Столипін, з чиїм іменем уособлювалась аграрна реформа, розумів, що основна маса селянства без ентузіазму зустріне запропоновані ним радикальні зміни (сам реформатор неодноразово і відверто заявляв, що його реформа - "не для слабких і немічних, кот­рих у Росії більшість, а для заможних і сильних господарів").

Стосовно поміщиків, то цей клас виявився помітно ослабленим і спиратися лише на нього було ризиковано.

Ненадійним союзником поставала й промислова буржуазія. По-пер­ше, вона була нечисленною, по-друге, інтереси її не завжди збігалися з інтересами поміщиків.

Отже, потрібно було шукати нову соціальну силу, зацікавлену в ра­дикальних перетвореннях. Така сила, щоправда, нечисленна й організа­ційно слабка, вже існувала, нею були вільні селяни-власники, найзаможніша їх верства, що сформувалась після скасування кріпосного права і вела новий, капіталістичний спосіб господарювання.

 

Столипін Петро Аркадійович (1862-1911) - російський державний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні - прем'єр-міністром.

З ім'ям Столипіна пов'язані активна протидія революції 1905- 1907 рр., розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення.

Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпоча­лася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокрема в Україні.

1 вересня 1911 р. під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на те­риторії Києво-Печерської лаври.

 

У 1905 р. в Україні налічувалось 496,4 тис. селянських господарств, які належали до категорії фермерських, себто були пов'язані з новими, буржуазними виробничими відносинами.

Заслугою П. Столипіна було те, що він одним із перших розгледів у цій верстві стабільного і перспективного союзника уряду. Саме ця вер­ства була найбільше зацікавленою у створенні економічних умов для вільного господарювання, здатною захистити свою земельну власність, та й увесь інститут приватної власності. В економічному відношенні вона була стабільнішою і перспективнішою за інші верстви сільського насе­лення. Тому стратегічний хід П. Столипіна - розширити приватновлас­ницький лад держави за рахунок збільшення чисельності заможних селян-власників - був не тільки всебічно обґрунтованим, а й вчасним.

Центральна ідея столипінської аграрної реформи полягала в тому, щоб:

по-перше, насильно зруйнувати селянську земельну общину і на її руїнах створити нову, хутірсько-відрубну систему землеволодіння;

по-друге, на основі утвердження приватної земельної власності сфор­мувати клас земельних власників із найзаможнішої частини селянства.

Слід зауважити, що столипінська реформа відповідала традиційним українським формам землеволодіння. Внаслідок історичних причин община тут була надзвичайно слабкою, у селах панувало переважно інди­відуальне землеволодіння, а частка середняцького й заможного селян­ства серед населення була однією з найвищих у європейській части­ні Росії.

1865 р. 96,5 % селянських господарств у Правобережній Україні, 82 % на Полтавщині та 68 % в українських районах Чернігівщини були при­ватними і передавались у спадок. Ці господарства по-своєму сприймали намагання уряду реформувати поземельні та виробничі відносини, їх насамперед цікавили можливості купівлі землі, одержання кредитів тощо.

Проведення реформи уряд П. Столипіна розпочав зі створення не­обхідних технічних передумов регулювання поземельних відносин.

4 березня 1906 р. спеціальним указом було започатковано створення системи землевпорядних комісій, які стали провідниками нового земель­ного законодавства і землевлаштування.

Водночас у столиці було створено Комітет у земельних справах, який виконував роль координаційного центру. Згідно з названим указом зем­левпорядні комісії мали розпочати діяльність насамперед у тих губерніях і повітах, де було найбільше безземельних селян.

На 1 січня 1907 р. в Україні було створено 42 повітові землевпорядні комісії. Цього ж року передбачалось додати до них ще 96 комісій. Щодо губернських землевпорядних комісій, очолюваних губернаторами або губернськими предводителями дворянства, то вони почали працювати в основному з 1907 р.

Водночас уряд П.Столипіна підготував низку правових заходів, які сприяли проведенню аграрної реформи.

Першим актом аграрного законодавства став указ від 9 листопада 1906 р., згідно з яким:

по-перше, у тих селах, де протягом тривалого періоду не було загаль­них переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідова­ним, і селяни переходили до подвірного землекористування;

по-друге, кожен домогосподар, котрий володів землею на основі об­щинного права, міг у будь-який час вимагати закріплення за собою в приватну власність належної йому частини землі;

по-третє, домогосподар мав право вимагати натомість закріплених за ним черезсмужних ділянок, виділення "відрубу" або "хутора", себто зведення всіх окремих наділів в одне місце ("відруб") і перенесення туди садиби ("хутора"), що забезпечувало створення незалежних від общин­них порядків, ізольованих міцних селянських господарств;

по-четверте, обмежувався принцип сімейної власності: відтепер влас­ником землі, закріпленої за двором, ставав одноособово "домогоспо­дар", себто глава сім'ї, а не двір загалом, як це було раніше.

Зауважимо, що уряд П.Столипіна не мав юридичного права видава­ти подібні законодавчі акти без схвалення їх Державною думою. Однак він виявив виняткову рішучість і наполегливість, опублікувавши їх у вигляді тимчасових указів, які стали легітимними через певний час, коли в основному вже були реалізовані.

Закон про землевлаштування, схвалений третьою Державною думою, було прийнято 29 травня 1911 р. У ньому, зокрема, підкреслювалось, що кожен селянин мав право вийти з общини і розпочати господарювання на

компактній частині колишньої колективної власності, зведеній до окре­мої ділянки, навіть за умови, що проти цього виступить сільський сход.

З 2 900 446 селянських дворів України майже половина їх власників у роки столипінської аграрної реформи звернулися до комісій з прохан­ням про землевпорядкування, в результаті було утворено 434 736 одно­осібних господарств (14,4 % всіх господарств України).

Поряд із люмпенізованими селянами, котрих влаштовували общинні порядки з круговою порукою, гарантованими мінімальними можливос­тями матеріального достатку, було чимало селян, причому не обов'язко­во найзаможніших, які розуміли необхідність реформування поземель­них відносин і підтримували намагання уряду створити в селі клас еко­номічно незалежних селян.

Губернські та повітові землевпорядні комісії тримали під контролем вихід селянських господарств з общини, купівлю ними додаткових зе­мельних наділів, проводили обстеження їх економічного становища.

Уряд П. Столипіна турбувався не тільки про технічну, а й про фінан­сову сторону реалізації аграрної реформи.

Головним важелем її здійснення був Селянський поземельний банк, заснований ще 1882 р. 12 серпня 1906 р. цей банк розпочав продаж селянам значної частини удільних земель, причому на досить вигідних для них умовах. Було визначено такі терміни погашення позички: 13, 18, 28, 41 і 55,5 років.

Виплата процентів залежала від терміну, на який бралася позичка. Якщо до 1906 р. ці проценти коливалися від 11,5 (при мінімальному терміні) до 6 (при максимальному), то за столипінським законодавством - відповідно від 9,5 до 4,5 %.

Згідно зі звітом Селянського банку за 1910 р. у п'яти губерніях України (Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській і Харківській) на землях, куплених з допомогою банківських кредитів, було створено 2597 ху­торів. Причому 97,5 % позичок, одержаних цією категорією селян, було виділено на максимальний термін - 55,5 років.

За роки здійснення столипінської аграрної реформи значно зміцніла позиція великого селянського землеволодіння. Якщо в 1882-1889 рр. в Україні було 19 030 господарств з 9-15 десятинами посіву, то у 1916 р. їх стало 22 970 (більше на 20,7 %).

Кількість господарств з посівною площею 25-50 десятин - зросла з 1819 до 3000 (на 64,9 %), а з посівною площею 50 і більше десятин - з 298 до 660 (на 121 %). При цьому земельна площа хуторів і відрубів сягнула 3 817 838 десятин. Переважну більшість із них (80 %) було створено на землях сільських громад. Селянські господарства засівали 16,3 млн десятин землі, тоді як поміщицькі - 3,7 млн десятин.

Загальна земельна площа хуторів і відрубів на 1 січня 1916 р. була найбільшою в Таврійській, (374 тис. десятин), Катеринославській (642 тис. десятин), Волинській (626 тис. десятин), Херсонській (614 тис. десятин) і Подільській (303 тис. десятин) губерніях.

Складовою Столипінської аграрної реформи була також переселен­ська політика. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії.

В Україні, де панувало аграрне перенаселення, цей рух помітно по­силився після 1906 р.; протягом 1906-1912 рр. з України виїхало майже 1 млн осіб. Щоправда, багато селян поверталося, не знайшовши відпо­відних умов для життя.

Отже, на початку XX ст. селянське господарство України не тільки вистояло, а й перемогло у важкій конкуренції з поміщицьким господар­ством. Воно могло б ще більше його потіснити, якби столипінська аг­рарна реформа була радикальнішою і не проголошувала недоторканним дворянське землеволодіння.

Несприятливим був і час, коли проводилась реформа: країна не мог­ла винести подвійного тягаря - фінансування глибоких соціально-еко­номічних перетворень і відшкодування воєнних витрат.

"Нового власника" було залишено практично без допомоги держа­ви, бо хіба можна вважати ефективною допомогу в 32 млн крб, запропо­новану як позичку для хуторян, порівняно з 8,5 млрд крб, викачаних із землеробства державою та поміщиками?

І все ж столипінська аграрна реформа, незважаючи на її непослі­довність і незавершеність), була одним із найрішучіших кроків лібера­лізму в усій російській історії. Вона сприяла перетворенню середньовіч­ної колективістської системи праці селян на індивідуальну, формуванню господарств фермерського типу. Уже в той історичний період ці госпо­дарства виявили свої великі потенційні можливості.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>