XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Мосорко М. КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЄ ТА РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ СТАНИСЛАВОВА В РОКИ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941 – 1944 РР.)

Мар'яна Мосорко

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЄ ТА РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ СТАНИСЛАВОВА В РОКИ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941 - 1944 РР.)

Характерною рисою вітчизняної історичної науки на сучасному етапі є активізація дослідження проблематики повсякденності, зокрема освітньо-наукового та культурного життя як його складової частини. Особливий інтерес у цьому плані становить територія Західної України, оскільки тут в період Другої світової війни спостерігаються динамічні зміни повсякденного життя населення в умовах панування радянського та німецького режимів.

Актуалізована нами проблема вперше привернула увагу польських істориків. Зокрема, варто відзначити значний вклад у її розробку Г. Мазура, об'єктом дослідження якого стала територія Покутського регіону в умовах як радянської, так і гітлерівської окупації. Частково згадана проблематика знайшла своє відображення також у працях В. Бонусяка.  Що ж стосується української історіографії, то повсякденність як окремий розділ історичної науки на сьогоднішній день розробляється менш активно. Цим і обумовлена актуальність досліджуваної нами проблеми.

Мета дослідження полягає у об'єктивному і всебічному аналізі умов культурно-освітнього та релігійного життя польського населення міста Станиславова (сучасного Івано-Франківська) в період 1941 - 1944 рр.

Німецький окупаційний режим передбачав встановлення тотального контролю не лише в політичній, а й освітньо-науковій сфері. Освіта окупаційними властями розглядалася як засіб безпосереднього впливу на населення. Тому вона, як і інші сфери суспільного життя, уже з перших днів війни потрапила під тотальний контроль. Діяльність влади в галузі шкільництва була спрямована на: закриття середніх загальноосвітніх та професійних шкіл; введення змін у програмах; матеріальний визиск; репресії польської інтелігенції.

Найперше німці вдалися до закриття польських навчальних закладів. Варто зазначити, що у міжвоєнний період Станиславів був досить потужним центром польської середньої освіти. В місті нараховувалося 12 шкіл. Діяло 4 ліцеї: І державна гімназія і ліцей ім. М. Романовського, ІІ державна гімназія і ліцей ім. Й. Пілсудського, ІІІ державна гімназія і ліцей ім. С. Сташица, ІV державна жіноча гімназія і ліцей ім. Ф. Скарбовського [15]. Функціонували також купецька гімназія, приватна жіноча торгова школа та школа деревного промислу [22]. Діяли два педагогічних ліцеї - жіночий та чоловічий [15]. Крім того ще з 1911 р. в Станіславові існувала гімназія сестер Урсулянок на вул. Каменського. В період німецької окупації вона припинила своє існування [16].

З приходом гітлерівців всі названі навчальні заклади масово закривалися. На 20 тис. польського населення міста залишилося тільки три школи: дві семирічні (жіноча та чоловіча) і одна чотирирічна (чоловіча) [22, с. 372]. У січні 1942 р. відбулася шкільна конференція щодо збільшення чисельності польських шкіл, курсів професійного шкільництва, створення посади інспектора для польських навчальних закладів, формування нового списку польських дітей шкільного віку тощо. До всіх цих вимог німецькі владні структури начебто  поставилися прихильно, однак жодної з них не реалізували на практиці [9, арк. 9]. Такий стан речей спричинився до того, що польські діти змушені були відвідувати українські навчальні заклади. Так в Станиславівському повіті в україномовних школах навчалося 3752 польських учні (50% польських дітей шкільного віку) [18, с. 82]. 

Навчальні заклади міста перейшли у державну власність. У розпорядженні Відділу Науки і навчання констатувалося, що: "Всі школи в Дистрикті Галичина є державні, при чому школи... мають характер публічних шкіл" [3, с. 4]. Різноманітні курси можна було організовувати й проводити лише на базі будь-якої державної фахової школи. Дозвіл на це давав окружний або міський староста. 

Приватні заклади освіти, а також фахові курси без спеціального на то дозволу заборонялися. Про це йшлося у розпорядженні від 1 травня 1942 р.: "... приватне навчання поодиноких осіб, наприклад, лекції німецької, української, польської мов, писання на машині, стенографії, музика, наука кравецтва і т. п. вимагають урядового дозволу" [3, с. 4]. Його видавав міський шкільний радник терміном на один навчальний рік. Відповідно до даного розпорядження заборонялося проводити приватне навчання особам без належного рівня кваліфікації [3, с. 4]. 

Німецька влада приділяла велику увагу професійній освіті, але тільки на такому рівні, який дозволяв би виховати кваліфікованого працівника. Такі заходи диктувалися дефіцитом освіченої робочої сили. Остання мала стати гарантом налагодження роботи промислових підприємств, а, отже, забезпечити їх експлуатацію. З метою виховання такого робітника на теренах міста відкривалися різні фахові, професійні та сільськогосподарські школи. Існували навчальні заклади кількох типів. По-перше, мова йде про обов'язкові професійні школи для практикантів. Термін навчання становив три роки. У них здійснювали підготовку молоді, котра працювала на фабриках, кооперативах, бюрах та хліборобських господарствах. Існували також підготовчі професійні школи (передбачали навчання молоді віком від 14-ти років, тобто, після закінчення народної школи). Термін навчання тривав від двох до трьох років.  Мали місце і професійні фахові школи (надавали спеціалізовану освіту молоді віком від 18 років, тобто, після закінчення повної польської гімназії). Термін навчання тривав від одного до двох років. Залежно від спеціалізації такі заклади поділялися на: ремісничі школи для хлопців (слюсарі, механіки, столярі і т.п.); ремісничі школи для дівчат (кравчині, швачки, домашні господині); хліборобські, молочарські школи тощо [8, с. 6].

На території Станиславова станом на жовтень 1942 р. діяло 11 фахових шкіл. Зокрема, 24 березня 1942 р. розпочався набір до Державної школи з будівництва. Працювала також кравецька та технічна школи. Крім того, було налагоджено діяльність музичної школи, а згодом - школи народного мистецтва. Однак, всі вони закладами з українською мовою навчання. Якщо ж говорити про польські фахові заклади освіти, то в Станиславові існувала тільки дворічна торгова школа (220 учнів) [18, с. 81].

Змін зазнали і шкільні програми. 30 липня 1943 р. вчителі отримали розпорядження, яке запроваджувало новий шкільний устрій, плани та програми навчання. Воно мало увійти в дію з 1 вересня 1943 р. Обов'язковою стала семирічна школа, в якій виділяли три організаційні ступені. Цікавим є також той факт, що чим нижчий ступінь організації школи, тим більшою була кількість годин для окремих класів. Так, наприклад, в семирічній школі перший клас мав щотижня 18 годин, а у дворічній той самий клас нараховував 30 годин науки. У порівнянні з міжвоєнним періодом значно зменшено сітку годин для шкіл. Так на польську мову було виділено 50 годин [11, с. 103].

Заклади освіти перебували в складній матеріальній ситуації. Значна частина навчальних приміщень використовувалася німцями для власних потреб. Школи часто перетворювалися на казарми, лікарні, склади, а іноді - на різного роду службові приміщення (для поліції, німецьких адміністративних установ тощо). Про такий стан речей повідомляв Департамент Освіти і культури: "будинки шкільні, забрані окупаційними владними структурами, не ремонтувалися, часто знищувалися спеціально, перебудовувались,...цінні прилади варварськи нищилися"  [19, с.  42].

Проте, навіть в таких важких матеріальних умовах навчання продовжувалося. На початку липня 1941 р. Відділу Народної Освіти  Станиславова видав розпорядження, відповідно до якого "всі директори, а в разі відсутності їхні заступники, залишаються на місцях в школах аж до дальшого розпорядження. Накладається на них обов'язок під особисту відповідальність забезпечити майно школи при допомозі технічного персоналу, а саме: кабінети, устаткування, документація, паливо тощо. Всі шкільні подвір'я, кімнати, хідники і дороги біля шкіл мають бути приведені до порядку і удержуватися в зразковій чистоті" [5, с. 4].

Уже в перші дні німецької окупації поряд із ліквідацією всіх вищих навчальних закладів, шкіл та осередків культури, розпочато репресії проти польської інтелігенції [14, с. 134]. Жертвами німецького терору стало 120 польських вчителів Станиславова (60% педагогічного колективу складу). Серед померлих фігурувало 10 учительських сімей. Крім того, працівникам освіти довелося зіткнутися з багатьма проблемами повсякдення: важким матеріальним становищем, постійним страхом повторення терору. Однак, навіть в таких умовах вони намагалися допомогти Польському Комітету Опіки, проводячи таємне навчання для польських дітей на середнім рівні [22, с. 379].

В значно кращій ситуації перебувало українське шкільництво. Так, на території Галичини було зорганізовано кваліфікаційні курси для близько трьохсот українських вчителів. Навчання велося виключно українською мовою. Контроль за ним здійснював Відділ науки та виховання ГГ. Починаючи з осені 1941 р. студентам надавалася грошова допомога у розмірі 100 марок [14, с. 135]

Аналогічну політику німецькі окупаційні власті проводили по відношенню до польської культури. Характерною її рисою на території Галичини були яскраво виражені дискримінаційні тенденції. На думку польського історика Г. Мазуром, мало місце "фаворитизування" українцям. Про це свідчила хоча б тогочасна преса. На території міста не видавалася жодна польськомовна газета, навіть так звана "gadzinowa". Щоправда доходила зі Львова "Gazeta Lwowska" [18, 81]. В той же час українськомовних газет було багато. В Станиславові з липня 1941 р. почала виходити щоденна газета "Самостійна Україна". Згодом за наказом угорської комендатури міста замість неї раз на два дні почало видаватися "Українське слово" [6, с. 3]. Загалом в межах Станиславівського округу виходили наступні газети: "Рогатинське слово", "Воля Покуття", "Калуський голос", "Останні вісти". Можна було передплатити також і інші видання, зокрема: "Українські щоденні вісти" - Орган Управи м. Львова; "Вільне слово" - Орган Української Національної Ради Дрогобиччини; "Краківські Вісті"; "Жовківські Вісті" тощо [4, с. 3].

Що ж стосується видавничої справи, то у Станиславові вона не проводилася. Єдине в цілому дистрикті польське видавництво "Міхал Ковальські" існувало у Львові. Створення його датується приблизно початком 1943 р. Найпопулярнішим товаром того часу були словники, розмовники, мапи міста, журнали моди. Протягом 33 місяців існування видавництва вдалося опублікувати 24 книги, серед яких переважно різного роду порадники у сфері повсякденного життя, господарки та техніки [21, с. 203].

Відновили свою роботу також музеї та бібліотеки. Зокрема, продовжував працювати український Історико-Краєзнавчий музей на чолі з директором Я. Легінем. Знаходився він на вул. Карпінського та вміщував фонди і колекції Покутського музею з Коломиї, гуцульського музею з Жаб'єго, а також магістратського та єпископського музеїв зі Станиславова [18, с. 81]. Варто звернути увагу на той факт, що зміна влади спричинилася до створення нових музейних колекцій. Так, вже 10 липня 1941 р. на сторінках газети "Самостійна Україна" повідомлялося про пошук Станиславським Історико-Краєзнавчим Музеєм "...документів, що висвітлюють панування більшовицької влади. Передусім слід звертати увагу на такі матеріали: судові акти, знимки в'язнів, знимки НКВД, знаряддя тортур, печатки, урядову кореспонденцію, летючки, оголошення і відозви, відзнаки, медалі, транспаранти, знимки розстріляних жертв та знищених приміщень" [2, с. 4]. Як бачимо, підбір музейних експонатів диктувався вимогами часу та правлячими органами влади.

 Значна увага приділялася роботі бібліотек. 24 лютого 1942 р. в приміщенні на вул. Голуховського була відкрита обласна Бібліотека ім. Т. Шевченка. Вона нараховувала близько 8 тис. белетристики (2 тис. українською мовою), 8,5 тис. наукових праць (4 тис. німецькою мовою). Газета "Краківські вісті" інформувала, що на початку грудня серед її відвідувачів було 294 українців і тільки 55 поляків [18, с. 82]. За даними окружної газети, міська та дитяча бібліотеки Станиславова тимчасово припинили свою роботу. Наголошувалося на необхідності повернення випозичених із них книг до Обласної бібліотеки. Зробити це можна було кожного дня від  17 до 19 за нім. часом [1, с. 3].

Функціонували театри та кінотеатри. Вони були елементом німецької пропаганди для місцевого населення. В місті продовжували свою діяльність Український Державний Театр ім. І. Франка та два кінотеатри: ім. І. Франка та ім. Т. Шевченка. До перегляду пропонувалися україномовні вистави та фільми. Вартість квитків становила від 2 до 6 крб. [1, с. 4].

Мала місце спеціальна регламентація щодо роботи закладів культури. Зокрема, існували окремі дні для відвідування театру у кожної з національностей. Наприклад, субота і середа - німці, неділя і вівторок - українці, понеділок і п'ятниця - поляки. Демонстрація вистави чи фільму, проведення концерту вимагали спеціального дозволу міських органів влади. З метою його отримання у поданні до Управи міста треба було вказати автора і назву твору, який має бути відіграний, повний текст промов, пісень тощо [7, с. 6].

Свій відбиток окупаційна політика залишила і на релігійному житті. Після встановлення німецької влади мала місце тенденція до відкриття костелів на території Західної України. Знову розпочали свою діяльність ті з них, які уціліли після дворічного перебування під радянською владою. Часто постає питання, звідки брали ризи та церковний інвентар. Дзвонковські звертає увагу на те, що ще до вибуху радянсько-німецької війни люди, передбачаючи можливість закриття храму,  ховали церковний інвентар. Ховали також дзвони, щоб уберегти їх від конфіскації [13, с. 159-160].

Місто належало до Станиславівського деканату Львівської Архидецизії. Католицька парафія Станиславова нараховувала 14 990 осіб [20, с. 166]. У місті було кілька костелів. Серед них найвідоміші костел парафіяльний Святої Марії, споруджений  XVII ст.; костел Єзуїтів на вул. Петра Скарги. Однак, сьогодні єдиним осередком польськості на території міста залишився  костел Христа. Він являв собою споруду міжвоєнного періоду, зведена коштами польських залізничників.

В Станиславові діяла також вірменська парафія на чолі зі священиком Л. Ісаковичем. Він в період німецької окупації допомагав євреям, роблячи для них вірменські метрики. 5 травня 1944 р. останнім парафію очолив К. Філіпяк [17]. Саме Вірменський костел на вул. Липовій належить до найбільш відомих архітектурних пам'яток міста, пов'язаних із життям польського населення. Він споруджений Станіславом Потоцьким у 1762 р. В середині знаходилася ікона Матері Божої, яка вважалася хранителькою міста. Після Другої світової війни її перевезли до Гданська [10, с. 58].

Священики міста займалися суспільною опікою. Велику увагу вони приділяли допомозі ув'язненим. Так, ксьондз К. Барташевіч зі Станиславова організував відправлення для останніх ліків, одягу, їжі і навіть листів зі словами потіхи [23, с. 124-126].

Згодом влада заборонила надсилання пакетів. Як виняток, було дозволено відправлення восьмикілограмових пачок із Коршова біля Коломиї. Ще деякий час можна було відправляти книги. Упаковка мусіла бути така. Щоб одразу можна помітити, що це книга. Люди часто із товстих книг вибирали сторінки, залишаючи тільки оправу. Із книги робили своєрідну коробку, в яку можна було покласти тільки якийсь невеликий за розмірами та сухий провіант (наприклад, чай. Солодощі, ліки тощо). Однак, згодом і такі посилки були заборонені, оскільки поштові виявили реальний вміст пачок. Тому згодом пачки треба було надавати тільки з Коршова. Проблема полягала також в тому, що люди ставали все біднішими. Це впливало на вміст пачок [23, с. 126].

Іншою формою діяльності церкви у сфері суспільної опіки було відкриття дитячих будинків та домів для літніх людей. Ще у 1939 р. було організовано міський притулок для жінок та дітей. В ньому опікою займалося вісім сестер-альбертинок. У закладі перебувало 40 бідних та 25 дітей. Згодом їх перевели у світський заклад, а сестер з наказом  одягнути світський одяг вивезли до Маріямполя. До Станиславова вони повернулися вже в період німецької окупації. Двоє із них організували народну кухню. Остання діяла до 20 березня 1944 р. і видавала щоденно до двохсот обідів. Пізніше завдяки греко-католицькому єпископу Г. Хомишину сестри - альбертинки отримали власний будинок. Однак, у зв'язку з організацією гетта заклад перенесено в інше місце, а будинок переформували спочатку на епідеміологічну лікарню, а згодом на тюрму [23, с. 133].

У церковному середовищі теж не обійшлося без арештів. Вони охопили  духовенство ще під час відступу більшовиків. З цього приводу греко-католицький єпископ Станиславова Г. Хомишин в листі до нунція в Будапешті А. Ротти писав: "Не можна оповісти словами, ким є більшовики...Я і мій помічник кожної ночі очікували на арешт та депортації. Оскільки, комуністи не насмілилися нас ув'язнити чи депортувати, по вибуху війни перед своїм відходом вирішили нас отруїти з допомогою сильно діючої отрути, яку дали моєму слузі, наказуючи змішати її з їжею" [12, с. 247].

Аналогічна ситуація мала місце і в період німецької окупації. Жертвами гітлерівського терору стали кілька священиків. Восени 1941 р. був страчений місцевий канонік Л. Токарські. В липні 1942 р. у станиславівській тюрмі помер Й. Смачняк, священник з Надвірної [23, с. 124]. 10 жовтня 1942 р. в цій же в'язниці помер Е. Табачковські з Тлумача, а 26 лютого 1943 р. - Р. Хлопецькі з Коломиї [10, с. 71].

Отже, окупаційна політика по відношенню до польської освіти та культури носила яскраво виражений дискримінаційний характер. Він проявлявся у швидкому зменшенні чисельності навчальних закладів, змінах у шкільних програмах та масовому винищенні інтелігенції. Мала місце сувора регламентація усіх сфер культурно-мистецького життя. Як наслідок, постійний контроль та тиск з боку влади сіяли серед населення почуття страху та недовіри.

Література:

•1.            До бувших читачів станиславівських бібліотек // Українське слово. - 24 липня 1941 р. - С. 3.

•2.             До відома громадян м. Станислава // Самостійна Україна. - 10 липня 1941. - С. 4.

•3.            На приватне навчання треба мати дозвіл // Воля Покуття. - 1942. - 7 червня. - С. 4.

•4.            Наші часописи // Рогатинське слово. - 30 липня 1941. - С. 3.

•5.            Оголошення Відділу Народної Освіти // Самостійна Україна. - 10 липня 1941. - С. 4.

•6.            "Українське слово" // Рогатинське слово. - 2 серпня 1941. - С. 3.

•7.            Примус легітимуватися // Воля Покуття. - 1942. - 18 січня. - С. 6.

•8.            Фахові, професійні і сільськогосподарські школи в Дистрикті Галичина // Воля Покуття. - 1941. - 30 листопада. - С. 6.

•9.            Archiwum Akt Nowych, zesp. 125: Rada Główna Opiekuncza, sуgn. 419: Miesięcne sprawozdania z działalności i protokóły z posiedzeń Pol. K. O. Stanisławów - Okręg Galacja. - K. 9.

•10.        Bonusiak W. Małopolska Wschodnia pod rządami Trzeciej Rzeszy / W. Bonusiak. - Rzeszόw: Wydawnictwo Wyższej Szkoly Pedagogicznej w Rzeszowie, 1990. - 262 s.

•11.        Chrobaczyński J. Nauczyciele małopolscy: portret zbiorowy 1939-1945 / J. Chrobaczyński, W. Kruczek. - Kraków: Wydaw. Naukowe Akademii Pedagogicznej, 2004. - 353 s.

•12.        Dzwonkowski R. Religia i Kościół katolicki w ZSRS oraz w krajach i na ziemiach okupowanych 1917-1991: kronika / R. Dzwonkowski. - Lublin: Towarzystwo Naukowe Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego Jana Pawła II, 2010. - 608 s.

•13.        Dzwonkowski R. Za wschodnią granicą 1917-1993: o Polakach i Kościele w dawnym ZSRR / / R. Dzwonkowski. - Warszawa: Wydawnictwo "Wspólnota Polska": "Apostolicum", 1995. - 471 s.

•14.        Gralak B. Szkolnictwo wyższe i nauka polska pod okupacją niemiecką i radziecką 1939-1945 /  B. Gralak. - Warszawa, 2010. - 520 s.

•15.        Harajda R.  Szkoły średnie w Stanisławowie / R. Harajda // http://stanislawow.net/historia/szkoly.htm.

•16.        Jasielska - Harajdowa H. Liceum i Gimnazjum Sióstr Urszulanek / H. Jasielska - Harajdowa // http://stanislawow.net/historia/urszulanki.htm.

•17.        Isakowicz - Zaleski T. Parafia ormiańska w Stanisławowie / Т. Isakowicz - Zaleski // http://stanislawow. net/historia/parafia.htm.

•18.        Маzur G. Pokucie w latach Drugiej wojny światowej. Położenie ludności, polityka okupantόw, działalność podziemia / G. Маzur. - Krakόw: Nakładem Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1994. - 206 s.

•19.        Walczak M. Straty materialne i szkody moralne szkolnictwa polskiego w okresie okupacji 1939-1945 / M. Walczak. - Warszawa: Polskie Towarzystwo Pedagogiczne; Radom: Wydawnictwo i Zakład Poligrafii Instytutu Technologii Eksploatacji, 2001. - 108 s.

•20.        Wołoszczuk S. Pokucie - legenda i rzeczywistość / S. Wołoszczuk. - Wrocław, 2000. - 183 s.

•21.        Woźniakowski K. W kręgu jawnego piśmiennictwa literackiego Generalnego Gubernatorstwa (1939-1945) / K. Woźniakowski. - Kraków: Wydaw. Naukowe WSP, 1997. - 474 s.

•22.        Zieliński J. Szkola polska w Stanisławowie w czasie II wojny światowej / J.  Zieliński // Przegląd Historyczno-Oświatowy. - 1961. - № 3. - S. 371-380.

•23.        Życie religijne w Polsce pod okupacją 1939-1945. Metropolie wileńska i lwowska, zakony / praca zbiorowa pod red. Z. Zielińskiego. - Katowice, 1992. - 537 s.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>