XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Олійник О.В. ПОНЯТТЯ «ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНСТВА» В ЮРИДИЧНІЙ НАУЦІ

Асистент кафедри політології та соціології
Олійник Олександр Васильович
Кам’янець-Подільський Національний університет ім. Івана Огієнка

ПОНЯТТЯ «ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНСТВА» В ЮРИДИЧНІЙ НАУЦІ

Новизну і недостатня вивченість інституту президентства в Україні викликає необхідність розгляду окремих теоретичних питань, що сприяють з'ясуванню суті поняття цього правового інституту. Для визначення поняття «інституту президентства» необхідно зробити аналіз більш широкого поняття – «соціального інституту», в межах якого виокремлюють інститути різних видів, у тому числі й правові. «Інститут президентства» - є один з них. Він є предметом дослідження різних галузей суспільних наук, в яких склалися різні підходи до самого поняття «президент», а отже й різні акценти в його змістовній характеристиці [1, c. 13].
Суть «інституту президентства» можна визначити як інтеграційний правовий інститут, мета якого полягає в узгодженні діяльності інститутів державної влади. В юридичній науці поняття «президент» проектується на поняття «інститут президентства», який визначається як сукупність державно-правових (конституційних) норм, що регулюють формування і функціонування президентської влади.
В політичній науці «інститут президентства» розглядається в першу чергу як владний інститут, тобто як сукупність владних повноважень президента у сфері державного управління, які в рівній мірі залежать як від конституційних норм, що регулюють функціонування президентської влади, так і від політичної діяльності самого президента. Саме поняття «президент» визначається як виборний глава держави. Тому поняття «глава держави» є родовим по відношенню до поняття «президент» і загальним для глав держав з республіканською формою правління. Видовими ознаками поняття «президент» є виборність і обмеженість у терміні повноважень.
Російський юрист Хутінаєв І.Д. запропонував свій підхід свій до аналізу понять «інститут президентства» і «правовий статус президента». Він відзначає первинність «інституту президентства» та його більший об'єм нормативного змісту в порівнянні з правовим статусом президента. На відміну від останнього, «інститут президентства» визначає не тільки функціонування, але й обрання президента. З цього випливає, що його правовий статус – це частина правового інституту, що визначає президентську діяльність [1, c. 19].
Важливим для розуміння суті «інституту президентства» є визначення основних рис, що характеризують даний інститут. Серед головних рис виділяють наступні:
– президент є виборним главою держави, який може очолювати виконавчу владу або бути арбітром в системі розподілу влади;
– в організаційному аспекті президент нікому не підлеглий і, взагалі, має високу ступінь незалежності від будь-яких інших державних органів, що не знімає з нього обов'язку діяти в межах правового поля держави;
– посада президента має яскраво виражений політичний характер. Йому належить важлива роль у формуванні політики держави, верховного
політичного керівництва державними справами [2, c. 25].
Не дивлячись на високу ступінь розробленості наукового апарату у сфері дослідження «інституту президентства», окремими пострадянськими науковцями допускається певна неточність, яка виражається у тому, що при характеристиці «інституту президентства» за кордоном використовується термін «інститут президентства», а коли йдеться про країни пострадянського простору – вживається термін «інститут президента».
На мою думку, використовування останнього терміну є не зовсім коректним, оскільки, по-перше, є відступом від загальноприйнятої наукової термінології, а по-друге, не повною мірою відображає суть даного інституту. Президентство включає в себе не тільки президента як вищу посадову особу в державі, але й конституційні норми, що регулюють функціонування президентської влади; прецеденти, що виникли в результаті
конституційної практики; реальний об'єм повноважень, що склався в
результаті співвідношення політичних сил в державі; структурні підрозділи (адміністрацію).
В конституціях зарубіжних країн для характеристики президентської влади найбільш широко вживаним є термін «глава держави» (Україна, Росія). Конституція Італії зазначає: «Президент Республіки є Главою Держави...». Аналогічним чином визначений статус президента і в Конституції Угорщини: «Главою держави Угорщина є Президент республіки...». У конституціях низки країн спеціально підкреслено, що президент є главою виконавчої гілки влади. Згідно Конституції США, «виконавча влада надається Президенту Сполучених Штатів Америки». У тому ж дусі сформульована Конституція Мексики: «Здійснення верховної виконавчої влади покладається на особу, що іменується «Президентом Мексиканських Сполучених Штатів». За Конституцією Франції, «президент... забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад». Аналогічну роль відводить главі держави і сучасна Конституція Румунії: «Президент... забезпечує дотримання Конституції і нормальне функціонування публічної влади». З цією метою президент діє як посередник між органами державної влади, а також між державою і суспільством, є «вищою посадовою особою» (Росія з 1991 по 1993 роки). Іноді президент має номінальне значення, виконуючи в основному церемоніальні обов’язки, і володіє незначними повноваженнями, що характерно для ФРН [3, c. 221].
У конституціях США і Мексики прямо не визначено, що президенти цих країн є одночасно і керівниками урядів, і главами держав. Такий дуалізм статусу президента в даних президентських республіках - явище саме собою зрозуміле. Ні Конституція США, ні Конституція Мексики не передбачають окремої посади керівника уряду, а в тих країнах, де разом з посадою президента існує посада керівника уряду, проблема конституційного розмежування їх повноважень розв'язується по-різному. Так, Конституція Італії є однією з тих сучасних Конституцій, де достатньо чітко проведене розділення повноважень між президентом і главою уряду. Якщо президент - глава держави, то, Голова Ради Міністрів керує загальною політикою уряду і несе за неї відповідальність. Таким чином, конституційне право Італії наділяє виконавчою владою перш за все керівника уряду, а не главу держави - президента.
Приблизно так само розв'язується проблема розмежування повноважень президента і глави уряду в Конституції ФРН. В конституційному праві Федеральної Республіки Німеччина немає норми про те, що президент - це глава держави; про його статус сказано, що Федеральний президент представляє Федерацію в міжнародно-правових відносинах. В той же час в Конституції ФРН чітко визначено конституційний статус глави уряду – канцлера. Федеральний уряд складається з Федерального канцлера і федеральних міністрів. Ця правова норма прямо вказує на те, що президент не є главою виконавчої влади і таким чином не виникає ніякої правової невизначеності в розмежуванні повноважень між главою держави і керівником уряду.
У конституціях деяких інших країн світу ця проблема формально не є повністю розв’язаною. У Фінляндії президент наділений вищою виконавчою владою, він може навіть проігнорувати рішення, що було одностайно прийняте членами Державної ради [3, c. 275]. Дещо інша за формою правова конструкція міститься в Конституції Австрії. Там в ст. 19.1 вказано: «Найвищими органами виконавчої влади є Федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель». Це визначення не містить розмежувань між повноваженнями глави держави - Федерального президента і глави уряду - Федерального канцлера. Подібне розмежування досягається в Конституції Австрії за рахунок достатньо детального переліку прерогатив Федерального президента, з якого випливає, що він є лише номінальним главою виконавчої влади.
Подібна невідповідність формального статусу президента його реальному місцю в політичній системі характерна і для Індії. За Конституцією Індії формально найбільш широкі повноваження належать Президенту Республіки. Зокрема, згідно ст. 53.1 «виконавча влада в Республіці належить Президенту і здійснюється ним або безпосередньо, або через посадовців, що підлеглі йому». У реальності більшість своїх повноважень президент здійснює тільки з відома глави уряду – прем'єр-міністра, який і є посадовцем в структурі найвищих виконавчих органів країни, наділеним найбільшими владними повноваженнями [4, c. 268].
В тих країнах, де існують посади президента і прем'єр-міністра, неминуче виникають проблеми розмежування їх повноважень. Навіть в такій демократичній та правовій державі, як Франція, вони далеко не однозначно вирішені на рівні конституційного права. Конституційна модель V Республіки спочатку заклала основи для потенційного конфлікту між президентом і головою Ради міністрів. На відміну від, скажімо, Конституції Італії або Угорщини, в Конституції V Республіки немає окремого положення, що прямо визначає президента як главу держави. Це випливає з духу Конституції, але спеціальна правова норма як така відсутня. У ст. 9 вказано: «Президент головує в Раді Міністрів» і в той же час в ст. 21 зазначено: «Прем’єр-міністр керує діяльністю Уряду». Такий очевидний дуалізм конструкції французької вищої виконавчої влади в Конституції дає юридичні підстави і президенту, і прем'єр-міністру претендувати на керівництво урядом» [5, c. 56]. Ступінь взаємодії між президентом і прем'єром в керівництві французьким урядом залежить від цілої низки партійно-політичних чинників, а між главою держави і прем'єр-міністром можливі політичні розбіжності.
В країнах Європи, а також в США, Мексиці і країнах Латинської Америки функції глави держави здійснює одна особа, а його статус в цій якості не викликає жодних сумнівів. В той же час в деяких країнах, що відносяться до «третього світу», президент формально є одноосібним главою держави, але, крім нього, існує ще найвищий колегіальний орган. У Сирії X. Асад очолює найвищий державний орган - Раду Революційного командування, а вже потім він - президент країни. У Туреччині президент є главою держави, але в той же час він є членом Ради національної безпеки. Цьому колегіальному органу, згідно Конституції країни, належить право давати висновки законам, що приймаються парламентом. Подібні колегіальні органи можуть істотно обмежити одноосібний статус глави держави.
В уряді азіатських та африканських країн вся повнота влади фактично належить керівному органу правлячої партії, який визначає кандидатуру на посаду президента країни, і надалі спрямовує його дії. Подібна ситуація була характерна і для низки колишніх соціалістичних країн Східної Європи, що ввели в себе посаду президента. Всі принципові рішення з питань внутрішньої і зовнішньої політики ухвалювалися в цих країнах на засіданнях найвищих органів правлячих комуністичних партій. На чолі партійних органів стояв Генеральний секретар, який до того ж був президентом країни. Очевидно, що за такої моделі партійно-державної влади рішення, що оформлялися як такі. що витікають від президента, заздалегідь обговорювалися в колі партійного керівництва [4, c. 63].
Література:
1. Хутинаев И. Д. Институт президентства и проблемы формы государства. – М.: Юридическая Литература, 1994.
2. Чибридзе Б. Н., Елисеев Б. П. Конституционное право современной России. – М.: БЕК, 2001.
3. Дербишайр Д., Дербишайр Я. Политические системы мира: В 2 т. – М., 2004.
4. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. - Под ред. Б. А. Страшун. – М.: БЕК, 1996.
5. Давид Р. К. Основные правовые системы современности / Пер. с фр. В. А. Туманов. – М.: Международные отношения, 1998.
e-mail: a62002@ukr.net


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>