XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Рудецька Н.М. ДО ПИТАННЯ РОЗВИТКУ ЖАНРІВ В УКРАЇНСЬКІЙ РЕАЛІСТИЧНІЙ ПРОЗІ 60-70-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

Рудецька Наталя Михайлівна

Харківський національний педагогічний університет  імені Г. С. Сковороди

ДО ПИТАННЯ РОЗВИТКУ ЖАНРІВ В УКРАЇНСЬКІЙ РЕАЛІСТИЧНІЙ ПРОЗІ 60-70-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

За висловленням деяких літературознавців, даний етап літературної творчості характеризується поверненням до реалістичного творчого напряму. По-перше, це відбувається тому, що багатьом читачам  «наскучив» постмодернізм і вони шукають в літературі об'єктивного розгляду необхідних питань сучасного життя, бажають почути відповіді письменників щодо рішення нагальних проблем сьогодення. По-друге,  реалізм завжди був, так би мовити, «опозиційним»  знаряддям бідноти і середнього класу, критикуючи непомірне розшарування суспільства за економічними, соціальними і політичними показниками. Тому так важливо з вершин сучасності кинути погляд  у минуле, пригадати, в якому ракурсі працювали українські художники слова в період розквіту реалізму, тим більше, що не дивлячись на велику кількість наукових праць, які торкалися історії і теорії літературного реалізму,  реалістичної творчості українських письменників другої половини ХІХ століття, є ще багато прогалин, які необхідно засаджувати новими думками.

Мета даної роботи - обґрунтувати еволюцію жанрів української реалістичної прози 60-70 років ХІХ століття.

Об'єкт дослідження - реалістичні твори Марка Вовчка,  П. Куліша,             І. Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, А. Свидницького, О. Стороженка,           І. Франка, а його предмет - процес еволюції жанру в творчості українських прозаїків 60-70 років ХІХ століття.

Дана робота є новою розвідкою, що охоплює  творчість найбільш відомих українських письменників другої половини ХІХ століття в жанрово-стилістичному аспекті.

Історія розвитку різних літературних форм і їх жанрового втілення в реалістичному мистецтві нерозривно пов'язана з еволюцією цього творчого напряму, яка,   в свою чергу, залежала від соціально-економічного й духовного поступу людського суспільства. У процесі поглиблення зв'язків літератури з життям, посиленням пізнавальних та виховних її функцій відбувається   жанрове збагачення творчості письменників. Характерно, що цей процес проходить як у напрямку виникнення нових жанрів, так і по шляху їхнього синтезу. І це цілком природно і закономірно в умовах все глибшого освоєння літературою життя у всіх його складностях і суперечностях, що зумовлює органічне переплетіння в процесі художньої творчості не лише різних літературних напрямів і методів (скажімо, реалізму і романтизму), а й різних  родів, видів і жанрів, у чому відбивається діалектичний взаємозв'язок змісту та художньої форми літератури. Що стосується, зокрема, жанрів, то, як уже відзначалось, у добу реалізму спостерігається « ...складне поєднання тенденцій до диференціації та інтеграції...» [ 4, с. 230] їх.

У свою чергу розвиток жанрів -  вдосконалення їх старих різновидів, поява нових, їх взаємопроникнення -  у великій мірі стимулює пог­либлення реалістичного напряму в літературі, його збагачення новими засобами відтворення життя у формах самого життя у відповідності  із подальшим розвитком людського суспільства і зрослим інтелектуально-естетичним рівнем читача. У діалектичному взаємозв'язку  і взаємній зумовленості розвитку реалістичного напряму літератури та її жанрів виразно проявляється матеріалістична природа реалістичного мистецтва.

Важливо також ще раз підкреслити  одну закономірність розвитку жанрів -  їх глибокий історизм, детермінованість певним рівнем духовного поступу суспільства , нерозривний зв'язок з ним.  «Таким чином ... кожний жанр і стиль дозволяють народитися лише думці, уже відповідній тому розумінню світу, яке передбачте даний жанр ( видання думки) [ 3, с. 92]

Усі ці естетичні закономірності реалізму знайшли вияв і в українській художній прозі 60-70-х років ХІХ століття, зокрема в процесі становлення і розвитку в ній жанрів.

На ранньому етапі її спостерігається певна жанрова одноманітність прози: провідне місце в ній посідають   оповідання і невеличкі повісті. Коли говорити про жанрову гносеологію малої, а подекуди і середньої форми, то слід відзначити, що веде вона передусім до джерел українського народного епосу, а вже потім до літературних, пов'язаних,  зокрема, з відчутним впливом ранньої творчості М. Гоголя, І. Тургенєва на формування жанрів оповідної прози            Г. Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка.

Народно-сказові жанри були прогресивними, оскільки поставили українську прозу вже на ранньому етапі її  розвитку на міцну народну основу,  що в свою чергу надало їй, особливо у творчості Марка Вовчка, в меншій  мірі - Г. Квітки-Основ'яненка, великої соціальної гостроти, глибокого демократизму як змісту, так і форми, в чому виявилась одна з національних прикмет нової української літератури ще в період її становлення.

 У кінці 50-60-тих років XIX століття, у бурхливу добу руйнування феодально-кріпосницького укладу й інтенсивного утвердження капіталізму, що стимулювало  й духовний розвій суспільного і культурного життя як у Росії,        так і на Україні, -  прикутість української прози до традиційних  розповідних жанрів уже перетворилось у гальмо в її розвитку, оскільки обмежувала широкі можливості її творчого методу.  Тому реалістична проза вже в силу своєї внутрішньої природи, прагнучи не відставати від плину життя, намагаючись художньо освоїти все нові й нові його сторони не лише в сучасному, а і в минулому України, збагачується новими жанрами: нарисом, казкою, романом та іншими формами. Особливо знаменною у цьому відношенні була поява перших зразків українського роману(«Чорна рада» П. Куліша, «Люборацькі»    А. Свидницького).

У зв'язку із сказаним не можна погодитись з досить усталеною у літературознавстві думкою про те, що 60-ті роки були періодом застою у розвитку української літератури, у тому числі її прози. Звичайно, в ній у цей час не було таких яскравих постатей, як І. Франко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, але в її надрах, почасти в прозі, відбувалися досить інтенсивні кількісні нагромадження, які привели до якісного стрибка красного письменства в 70-ті роки. Це виявилось досить виразно  в історії прозових жанрів.

Якщо на протязі перших двадцяти років існування національної прози домінувала  мала і частково середня форма у вигляді оповідання і повісті, то протягом наступного десятиріччя в ній з'являються майже всі існуючі нині жанри, що було яскравим свідоцтвом активних творчих зусиль письменників-реалістів до художнього відображення багатогранної дійсності у різних її формах і виявах.

Так, крім традиційного жанру оповідання у народно-сказовій мане­рі, що було поширеним й у 60-ті роки ХІХ століття, бачимо жанри нарису -  художнього, етнографічного, публіцистичного, нариси-листи, своєрідні цикли «З народних уст» і  «Людська пам'ять про старовину», оповідання-казки тощо, переважна більшість зразків яких вміщалась на сторінках журналу «Основа». З'являються нові різновиди середньої прозової форми. Крім уже відомих  ще в творчості Г. Квітки-Основ'яненка побутових повістей, -  по­вісті соціальні (наприклад, «Інститутка» Марка Вовчка),  соціально-психологічні («Павло Чорнокрил» цього ж автора),  повісті-казки («Кармелюк» Марка Вовчка). Якісно нових змін у напрямку посилення соціальної гостроти набуває жанр побутової повісті («Дві московки», «Причепа» І. Нечуя-Левицького).

Помітно збагатив жанри української прози 60-х років ХІХ століття О. Стороженко. Щоправда, він не стільки створював їх нові зразки, скільки урізноманітнював уже відомі жанрові форми, що було наслідком прагнення письменника відтворити нові сторони народного життя, проте, пов'язані переважно з гумористично-легендарнимн його виявами. Саме на цьому ґрунті з'являються у творчості О. Стороженка оповідання-гуморески, оповдання-легенди, цикли оповідань, оповідання-мініатюри, а також повісті-мемуари історичного характеру.

У 70-ті  роки ХІХ століття - в пору ідейно-художньої зрілості української реалістичної прози - широко застосовуються, сповнюючись під пером видатних майстрів слова І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка новим змістом і набуваючи все більшої художньої довершеності, всі, відомі з попереднього десятиріччя, прозові жанри малої  і середньої форми; оповідання, нарис, цикли оповідань і нарисів, повість.

Великого значення розвиткові в українській літературі жанрів малої форми надавав І. Франко, вважаючи, що створення нарисів, ескізів тощо дають змогу зображувати життя різних суспільних станів по живих слідах  подій, і, таким чином, накопичуючи художній матеріал, готувати основу для великих епічних полотен. І. Франко, сам багато працюючи у малій формі, в 70-ті роки створив цілу низку яскравих оповідань, на­рисів,  що зображували реалістичну картину життя різних верств галицького суспільства в добу розвитку капіталізму. Збагачує І. Франко українську прозу жанрами сатиричного оповідання, новели.  «У найбільш  ранньому оповіданні «Лесишина челядь» І. Франко дав класичний зразок соціально-психологічної новели, в якій особистість стає центром узагальнення соціальних конфліктів» [ 1, с. 115-116].

Жанрове новаторство української прози 70-х років ХІХ століття особливо простежується в утвердженні жанру соціально-психологічної повісті («Лихі люди» П. Мирного, «Вoa-constrictor» І. Франка), в чому ще раз відбилась єдність форми і змісту літератури, перед якою життя висуває одним їз основних завдань глибоке і всебічне розкриття внутрішнього світу людини як відбиття її складних і нерідко суперечливих зв'язків з навколишньою соціальною дійсністю.

 У названих творах Панаса Мирного та І. Франка помітна ще одна жанрова типологічна прикмета,  яка споріднює їх у цьому відношенні, особливо «Лихі люди», з аналогічними явищами в російській літературі, зокрема, з романом    М. Чернишевського «Що робити?».

   Обидва твори українських письменників -  це повісті-сповіді, а перший з них, крім цього, подібно до «Що робити?», становить суспільно-політичний та літературний маніфест його головного героя, а разом з тим і самого письменника - практичного учасника революційного народницького руху і активного борця засобами художнього слова за соціалістичне перетворення суспільства у дусі утопічних ідеалів М. Чернишевського.

Але найбільш знаменним явищем у розвитку жанрів української реалістичної прози другого пореформеного десятиріччя було утвердження в ній великої епічної форми - роману.

Отже еволюція жанру української прози мала поступовий характер і пройшла певний шлях від оповідань і невеличких повістей до повноцінного роману, з  глибоким  розкриттям внутрішнього світу людини з її, порою, суперечливими відносинами з соціальною дійсністю.

Література:

1. Басс И. И. Художественная  проза  Ивана Франко  / Басс  Иван Иванович. - М. : Советский писатель, 1967. - С. 115-116.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія   літератури : Підручник / За наук. ред. Олександра  Галича.- 3-тє вид., стереотип. - К. : Либідь, 2006. - 488 с.

3. Гачев Г. Д. Содержательность художественных форм. Эпос. Лирика. Театр.  /  Гачев Георгий Дмитриевич. - М. : Просвещение, 1968. - 302 с.

4. Фридлендер Г. М. Славянские литературы. VІ Международный сьезд славистов. Доклады советской делегации. Сборник. М. - 1968. - С. 230.

5. Історія української літератури ХІХ століття (70-90-ті роки): Підручник у 2 кн. / За ред. О. Д. Гнідан. - К. : Вища школа, 2002. - 270 с.


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>