XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Садовська О. В., к. ю. н., Сурженко О. А. ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАННЯ ДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ, ЯКІ ПІДЛЯГАЮТЬ НОТАРІАЛЬНОМУ ПОСВІДЧЕННЮ ТА ДЕРЖАВНІЙ РЕЄСТРАЦІЇ

Садовська Олена Володимирівна

студентка 4 курсу, Інституту підготовки кадрів для органів юстиції

НУ «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Сурженко О.А.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАННЯ ДІЙСНОСТІ  ПРАВОЧИНІВ, ЯКІ ПІДЛЯГАЮТЬ НОТАРІАЛЬНОМУ ПОСВІДЧЕННЮ ТА  ДЕРЖАВНІЙ РЕЄСТРАЦІЇ

Характеристика форми правочину як однієї з умов його дійсності, а в окремих випадках, як  юридичного факту, що визначає момент переходу прав та обов'язків за договором, чи навіть як підстави для встановлення факту укладення договору розкриває значущість цього поняття для виникнення та розвитку зобов'язальних цивільно-правових відносин. Дослідження деяких аспектів його сутності знайшло відображення в цілій низці наукових праць, зокрема В. І. Крата, Я.М. Романюка І. В. Спасибо-Фатєєвої, С.А. Степанова та ін. Однак проблематика у цій сфері не втрачає своєї актуальності.

Так, до недавнього часу у  цивілістичній теорії та судовій практиці постало дискусійне питання щодо визнання дійсності правочинів із вадами форми, у разі якщо вони потребують як нотаріального посвідчення, так і державної реєстрації. На сьогодні відповідь на нього закріплено на нормативному рівні.  Проте, як видається, окремі моменти обраного варіанту регламентації заслуговують на додаткову увагу. Тому дана робота присвячена дослідженню особливостей врегулювання проблеми визнання дійсності правочинів, до яких законодавчо визначена вимога нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Аналіз цивільного законодавства дає можливість стверджувати, що договори повинні укладатися у відповідній формі. Зі змісту ст.ст. 209,  210,  639 ЦК випливає, що у випадках передбачених законом, договори можуть набувати належної  форми лише у разі їх нотаріального посвідчення та державної реєстрації. За загальним правилом, недодержання необхідної форми правочину тягне за собою його недійсність. Однак в аспекті досліджуваного питання згідно ч. 2 ст. 220 ЦК, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. Наявність цього законодавчого положення свого часу обумовила неоднозначність судової практики щодо можливості з цієї ж підстави визнавати дійсними також ті правочини, які одночасно потребували нотаріального посвідчення і державної реєстрації,  наприклад договорів управління майном, довічного утримання та ін. Рішення на користь позивача в таких справах означало уникнення необхідності в подальшому як нотаріально посвідчувати, так і реєструвати правочин, який судом визнано дійсним. Для врегулювання спірного питання п. 13 Постанови ПВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 визначено, що норма ч.2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів,  які підлягають і  нотаріальному  посвідченню,  і державній  реєстрації,  оскільки  момент вчинення таких правочинів відповідно до статей  210  та  640  ЦК  пов'язується  з  державною реєстрацією,  тому  вони  не  є  укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. Вироблена судом позиція, безумовно, цілком відповідає нормам закону, але в той же час позбавляє добросовісну сторону договору права належним чином захистити свої права.

Дійсно, відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК у разі необхідності нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору, останній визнається укладеним з моменту державної реєстрації. Однак згідно цієї ж норми, якщо договір вимагає лише нотаріального посвідчення, то він визнається укладеним з моменту проведення цієї дії. Мисленнєве співставлення представлених норм, окрім логічних суперечностей, які виникають відносно того, що дійсний договір, який вже було нотаріально посвідчено, ніяк не може визнаватися неукладеним лише у зв'язку з відсутністю його державної реєстрації, наштовхує на питання, чому у випадку з нотаріальним посвідченням договору, яке до речі, також визнається моментом укладеності договору, дозволяється при наявності дефектів форми визнання його дійсності в судовому порядку, на відміну від державної реєстрації?

З погляду практики, така ситуація не є справедливою, особливо зважаючи на те що відповідно до Тимчасового  порядку державної реєстрації правочинів  від  26.05.2004, така реєстрація здійснюється нотаріусами одночасно з їх  посвідченням, тому зрозуміло, що ухилення особи від нотаріального посвідчення правочину в той же час призводить до неможливості проведення його державної реєстрації. Однак, як свідчить буква закону, якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, навіть при досягнення згоди з усіх його істотних умов та при фактичному односторонньому виконанні, ухилення другої сторони від його нотаріального посвідчення унеможливлює визнання дійсності договору в судовому порядку. Таке становище, безумовно, є законодавчим недоліком, який потребує виправлення.

         Заповнення цієї прогалини знайшло відображення в Законі від 11.02.2010 «Про внесення змін до ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» (далі - ЗУ), яким передбачено   скасування з 01.01. 2013 встановленої ст. 657 ЦК державної реєстрації договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна, ч. 2 ст. 732 ЦК - договорів про передачу нерухомого майна під виплату ренти, ч. 2 ст. 745 ЦК - договорів довічного утримання (догляду), за якими передається набувачеві у власність нерухоме майно, ст. 794 ЦК - договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладених на строк не менше ніж на три роки, а ч. 2 ст. 1031 ЦК - договорів управління нерухомим майном, оренди земельної ділянки. ЗУ також визначено, що права   на   нерухоме  майно,  які  підлягають  державній реєстрації,  виникають  з  дня  такої  реєстрації  відповідно   до закону. «Прикінцеві та перехідні положення» ЗУ встановлють, що державна реєстрація правочинів проводитиметься нотаріусами до 01.01. 2013.  Разом з тим нормами ЗУ визнано за доцільне ч. 3 ст. 640 викласти у такій редакції «договір,   що   підлягає   нотаріальному  посвідченню,  є укладеним з дня такого посвідчення». Таким чином, держаній реєстрації підлягатимуть лише права, передані за відповідним договором.

Зрозуміло, що відмова законодавця від державної реєстрації правочинів обумовлена не тільки необхідністю вирішення досліджуваного питання.  Однак розв'язання поставленої проблеми шляхом найменшого опору, тобто відмови від певного інституту, не позбавлене недоліків. Оскільки, як видається, скасування державної реєстрації правочинів створило додаткову сферу для зловживань.  Так, відсутність факту реєстрації правочинів в момент їх нотаріального посвідчення, що до речі, не обтяжувалася витратами часу, надасть змогу використати наявний період (приблизно 14 днів з моменту подання заяви, а за інших можливих умов навіть більше), в супереч принципам добросовісності, наприклад, для повторного продажу квартири.  При цьому слід врахувати також окремі  недоліки процедури реєстрації прав, зокрема зважаючи на результати  рейтингу 2011р., складеного Світовим Банком щодо умов ведення бізнесу в 183 країнах світу (Україна - 164 місце), один із  розділів якого стосується реєстрації прав на нерухоме майно.  Так, навіть без урахування податків, оплати нотаріальних послуг і «прискорених процедур», інші середні витрати на реєстрацію нерухомого майна в Україні становлять, близько 650 євро порівняно з 30 євро в Білорусі, 50 євро у Молдові або 80 євро в Грузії, а за тривалістю процедури  Україна поступається 18 країнам світу, і сусідує з африканськими Беніном і Сенегалом. Слід зауважити, що надані показники стосуються періоду до реформування системи державної реєстрації в Україні. Однак, як вбачається з вищесказаного,  нововведення ЗУ мають не тільки позитивні наслідки.

Тому, як видається, достатньо вичерпним  в аспекті врегулювання питання дійсності правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації  у правовій ситуації, яка склалася, було б лише внесення відповідних змін до Цивільного кодексу України щодо встановлення моменту укладення договору, що не пов'язано з відмовою від державної реєстрації останніх.

 


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>