XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Ткаченко І.А. ОБРАЗ СТЕПУ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЕСТЕТИКИ СМАКУ І ЗАПАХУ У ПОВІСТІ І.НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО “ХМАРИ”

Ткаченко Ірина Анатоліївна
аспірантка кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету ім.В.Винниченка

ОБРАЗ СТЕПУ КРІЗЬ ПРИЗМУ ЕСТЕТИКИ СМАКУ І ЗАПАХУ У ПОВІСТІ І.НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО “ХМАРИ”

Особливої естетичної виражальності образу степу у творах І.Нечуя-Левицького надають образи-одоративи (запахи і аромати степу). Складність відображення одоративних відчуттів засобами мовотворчості безсумнівна, тому апелювання до них підсилює майстерність митця, котрий спроможний “куштувати повітря”, так званий “внутрішній дух речей” (Г.Гачев). Універсальність ольфакторного виміру степу полягає в можливості кореляції ментального, національно екзистенційного, емоційного та психофізіологічного аспектів вираження внутрішнього “Я” автора, героя і читача. Дійсно, “запах діє, як музика: він звернений до підсвідомого […] володіє значною силою навіювання, його вплив ірраціональний. Запах сам по собі може виникати як спогад і вести за собою напівстерті, але раптово оживаючі, уявлення про форми, звуки” [1, 217].
“Особливо цікавий степовий дух своїм ароматом од степових рослин, – зазначав Л.Миколаєнко, один із перших дослідників художньої рецепції степу та його естетичності, – коли там тьми квіткових душ зливаються в самі пахощі, що розстилаються над степом” [3, 34]. Лексеми-носії степового запаху виражають концепт поезії і краси степу: “Люблю наглядать, як скриплять вози з снопами, а од їх несе духом материнки та усякого зілля” [4, 448-449], – говорить Павло Радюк. В поетиці запаху письменник витримує принцип достовірності і простоти, що робить його образи природними і зрозумілими. Водночас вони позначені високою поетичністю.
“Пахощі степових квіток” поряд з “гармонією степових голосів, з синім небом, теплим вітром” для Дашковича (“Хмари”) є константою поезії степу і буття його “пишного краю” [4, 251-252], – Сегединців. Розуміння авторської концепції образу Дашковича без врахування одоративних образів було б неповним. Простір степу автор протиставляє тісноті кабінету, яким Дашкович обмежив своє буття. І в цьому протиставленні увиразнюється вітальність степу, його справжність і животворність, натомість нівелюються ідейні переконання Дашковича, котрі далі за межі його кабінету і розмов не виходять: “Черкаські степи зеленіли, як море. Дашкович виїхав на степ, і його обвіяло свіже степове повітря. Після тісного кабінету, після пахощів од цвілі на старих книжках, поточених шашлями, після міської душної куряви степи здалися йому земним раєм. Повітря було таке чисте й легке, що, здається, груди не втягали його, а само воно лилося в груди. Здавалось, ніби саме живоття напувало тіло, як вода напуває губку, проймало всього чоловіка до самої душі” [4, 237]. В описах степу через призму сприйняття Дашковичем семантично визначальним виступає епітет свіжий (“На луках під гарячим сонцем дуже пахло свіжою травою й польовими квітками” [4, 247], коли Дашкович поїхав до косарів). Як бачимо, образ степу в його комплексності у прозі І.Нечуя-Левицького виступає вагомим характеротворчим і ліризуючим чинником.
Важливу роль в естетичному увиразненні образу степу відіграють смакові образні елементи. Особливе місце в художньому просторі степу належить смаковій характеристиці степових реалій – квітам, травам, їжі. Письменник не вживає прямі смаконазви, проте семантичне поле смак представлене опосередковано через художньо-контекстну актуалізацію інших рецепторів, зберігаючи естетику смакової модальності. Одна із особливих естетичних функцій смаку, художньо реалізована у творчому континуумі творів І.Нечуя-Левицького, полягає у здатності характеризувати як конкретні предмети, так і феномени абстрактні: “смак дитинства” (“Дашкович почував, що в його немолодому серці заворушилась радість школяра, котрий вертається з школи до рідного дому. Те почуття обвіяло його ніби пахощами ранньої весни, пахощами білого цвіту вишень, черешень, рясту та молодої першої травиці” [4, 239]), “смак простору”, “смак історії” (“Вся степова трава, всі степові квітки були неначе обмочені в кров […] розносили попід небом пахощі, витягнуті з українських душ, то козацьких, то дівоцьких, замордованих за те, що вони родились на тих степах, що вдихнули в себе повітря українського неба, української землі” [4, 296-297], – в даному контексті інтегровані в один енергетичний образ (кров) семи із семантикою смаку і запаху).
Архетипні і глибоко асоціативні за своєю суттю образи їжі в творах І.Нечуя-Левицького посилюють естетично-національну символізацію світосприйняття героя та автора зокрема. Смак степового кулішу як поетичний образ із особливою національною семіотикою зустрічається і в інших “степових” текстах (творах О.Гончара, Ю.Мушкетика, О.Сизоненка та ін.). Збагнути його поезію можливо лише відчувши реальний аромат степової страви. У художньо-естетичній парадигмі степу Нечуя-Левицького смакове оприявлення степового буття виступає однією із складових степової гармонії: “Невважаючи на спеку й духоту, косарі співали косарських пісень; їх голоси змішувались з пташиним щебетанням, з тріщанням трав’яних коників. Гаряче повітря аж кипіло хвилями всякої гармонії. Наймит розпалив багаття, повісив на тагани казанок і почав варить куліш. Сонце стало серед неба, і косарі зійшлись полуднувать, посідавши кругом мисок. Дашкович сів поруч з косарями до кулішу. Затовчений свіжим салом з зеленою цибулею й кропом, куліш той здався філософові смачнішим од усякої страви” [4, 247].
Як бачимо, світосприйняття Нечуя-Левицького художньо експліковане в ментальний степовий пейзаж, знаковий для української літератури. Н.Кобринська, порівнюючи характер поетики природовідтворення у польських авторів та у Нечуя-Левицького, писала, що особливо вразили її у “добродія Нечуя” описи природи: “Звичайно, герої і героїні польських повістей дивилися на природу оком інтелігента з вищої верстви, якоїсь сентиментальної дамочки або анемічної, замкненої, як в клітці, панночки. У Нечуя все те якраз інакше виходило: місяць не блищав золотим діадемом, а виходив срібним серпом (підкреслення в тексті мої. – Т.І.), або котився колесом, дівчата цвіли, як мак у збіжжю. І хмари інакше товпилися, заходило і сходило сонце” [4, 378]. Вмотивована актуалізація підкреслених архетипно і ментально значеннєвих символів, котрі, виступаючи як ідіостильові домінанти (серед яких і образи-одороніми та образи-виразники смаку), наближують до світоглядно-естетичної позиції автора, входять до образно-естетичної системи елементів ментального пейзажу.
Література:
1. Белецкий А.И. Избранные статьи по теории литературы. – М.: Просвещение, 1964. – 478с.
2. Кобринська Н. У Нечуя / У кн..: Наталя Кобринська. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1980. – 446с. – С. 377-379.
3. Миколаєнко Л. Український степ як естетичний феномен // Хроніка 2000. – Київ: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2000. – Вип.37-38: Україна: філософський спадок століть. – С. 28-43.
4. Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім’я; Хмари. – К., Наукова думка, 2001. – 504с.

e-mail: matviy_st@meta.ua


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>