XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Тунян Н. Т. КОНТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ГРОМАДЯН УКРАЇНИ НА ІНФОРМАЦІЮ СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Тунян Нарек Таронович,

Національна юридична академія України

КОНТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ГРОМАДЯН УКРАЇНИ НА ІНФОРМАЦІЮ СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

       Розвиток права на інформацію в Україні безпосередньо пов'язаний із розвитком свободи думки і слова, преси, права на вільне вираження своїх поглядів і переконань та інших фундаментальних прав і свобод людини і громадянина. Право на інформацію як таке сформулювалося в другій половині ХХ століття у зв'язку з бурхливим розвитком інформаційних технологій. Аналізуючи історичний аспект розвитку права на інформацію, знаходимо багато спроб його конституційного та законодавчого закріплення і реалізації. Наприклад, стаття 18 розділу "Українці й їх права" Основного Закону 1905 року, підготовленого Миколою Міхновським та іншими членами УНП, визначала право кожного українця на свободу оголошувати свої думки й пересвідчення всяким способом, стаття 22 давала кожному вільний доступ до науки і навчання, стаття 23 встановлювала свободу друкованого слова та заборону цензури, стаття 26 декларувала право кожного звертатись до влади з петиціями, підписаними одним або багатьма, стаття 27 проголошувала недоторканність таємниці листування [1, с. 76-77].

       Ще одним важливим документом у сфері розвитку свободи слова й інформації в Україні стала Конституція УНР 1918 року. Стаття 17 розділу II, яка мала назву "Права громадян України", закріплювала положення, яке не обмежувало громадян в правах слова, друку, сумління, стаття 16 гарантувала таємницю листування [1, с. 106].

       У період гетьманату Павла Скоропадського, закони про тимчасовий державний устрій України 1918 року містили розділ "Права та обов'язки українських козаків та громадян", які  визначали, що кожен може в межах, установлених законом, висловлюватися і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або іншими засобами [1, с. 118].

       Наступним, дуже важливим етапом розвитку правового закріплення свободи інформації в Україні, був проект Основного Державного Закону УНР 1920 року, запропонований Всеукраїнською Національною Радою після фактичного переходу влади до С. Петлюри 15 листопада 1919 року. У цьому проекті передбачалося свобода преси, заборона попередньої цензури та концесійної системи видання періодики, гарантувалося таємниця листування, охорона інтелектуального праці, а також право вносити петиції до органів державної влади та самоврядування. Крім того, у даному проекті документу було  вперше введено обмеження цих прав - артикул 52 передбачав можливість у разі надзвичайного стану, тимчасового припинення дії частини громадянських прав, зокрема таємниці листування (артикул 35), свободи друку та преси (артикули 33 і 34) [1, с. 134].

       В 1919 році у Харкові було прийнято Конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка ґрунтувалася на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Стаття 24 цієї Конституції гарантувала працюючим дійсну свободу висловлення думок [1, с. 180]. Але, як відомо, то був період грубого порушення прав і свобод українців, включаючи такі важливі, як свобода слова і преси, свобода поширення інформації в будь-якій формі, таємниця листування та іншої кореспонденції тощо. Цю Конституцію можна назвати більш політичною, ніж правовою.

       Наступна Конституція УРСР була прийнята у 1937 році, яка за своєю суттю майже нічим не відрізнялась від попередньої. Конституція 1937 року у статті 124 гарантувала всім громадянам УРСР свободу слова, друку і таємницю листування [1, с. 193, 231].

       Ще одна Конституція радянської доби була прийнята у 1978 році, стаття 48 якої гарантувала свободу слова, друку, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, які забезпечувалися широким розповсюдженням інформації, можливістю використання преси, телебачення і радіо. Стаття 54 гарантувала таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень  [1, с.249 - 250].

       В Конституції незалежної України, яка була прийнята 28 червня 1996 року, право на інформацію закріплено у статті 34 [2], положення якої відповідають статті 19 Загальної декларації прав людини [3], статті 18 і статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [4], статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод [5]. В Основному Законі України також містяться статті, положення яких гарантують реалізацію права на інформацію (ч. 3, ч. 4 ст. 32, ст. 50, ст. 57 та ін.), а також норми, в яких містяться підстави обмеження такого права (ч. 2 ст. 32, ч. 3 ст. 34).

       Положення статті 34 Конституції України конкретизуються та деталізуються в багатьох законах і підзаконних нормативно - правових актах, таких як: Закони України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року, "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" від 16 листопада 1992 року, "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 року, постанова Верховної Ради про підсумки парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні" від 16 січня 2003 року та ін. [6, с. 44 - 109].

       Необхідно зазначити, що в існуючій системі законодавства про інформацію є досить значна кількість недоліків. Наприклад, згідно статті 9 Закону України "Про інформацію" право на інформацію мають усі громадяни України, юридичні особи і державні органи. Виходячи з положень цієї статті, можна зробити висновок, що дана стаття не наділяє правом на інформацію іноземних громадян та осіб без громадянства, що, в свою чергу, суперечить частині 2 статті 7 цього ж закону, відповідно до якої суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також іноземці та особи без громадянства, і статті 34 Конституції України, яка наділяє цим правом кожного.

       Також потрібно вказати на існуючі суперечності між положеннями статті 9 Закону України "Про інформацію" та статті 34 Основного Закону, щодо обсягу права на інформацію. Закон передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, а Конституція гарантує право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Отже, спостерігаємо певну неточність у формулюванні та термінах, використаних при закріпленні цього права. Збирати, у словнику Д. М. Ушакова, тлумачиться як пошук, а пошук - знайти, виявити, визначити місцезнаходження [7, т. 4, с. 331]. Одержання - отримання в установленій формі пошукової інформації від суб'єкта, який володіє нею на законних підставах [8, с. 88]. З цього можемо зробити висновок, що існує очевидна різниця між правом на одержання інформації та правом на збирання інформаціі, адже ці терміни мають зовсім різні значення. Було б доцільно частину 2 статті 34 Конституції України доповнити правом вільно одержувати інформацію, що виключить будь-які суперечності зі статтею 19 Загальної декларації прав людини та статтею 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, які гарантують право збирати й одержувати інформацію.

       Але крім закріплення цього права, дуже важливим є його безпосередня реалізація та гарантії такої реалізації. Однак одна стаття Конституції не може закріпити всі гарантії, що випливає із самої природи Основного Закону. Значний вплив на реалізацію права на інформацію мають політична, економічна ситуації, а також загальний розвиток суспільства в державі. На жаль, політична й економічна ситуації в країні характеризуються нестабільністю, що вкрай негативно впливає на реалізацію цього права та всіх інших прав в цілому.

       Із розвитком інформаційного суспільства, інформаційних технологій, процесів глобалізації дуже актуальною стає питання захисту інформації та інформаційної безпеки. При забезпеченні інформаційної безпеки необхідним є встановлення певних обмежень. В. С. Гусєв зазначає, що метою захисту інформації з обмеженим доступом є: а) забезпечення конституційних прав громадян на збереження особистої таємниці й конфіденційної персональної інформації; б) реалізація права на державну таємницю й конфіденційну інформацію; в) запобігання розкраданню, підробці інформації; г) запобігання несанкціонованим діям по її знищенню, модифікації, копіювання, блокуванню інформації [9, с. 91].

       Потрібно вказати на те, що обмеження, встановлені Конституцією України, відповідають нормам європейського права й нормам міжнародних угод у сфері прав людини. Частина 2 статті 10 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини передбачає, що здійснення права на інформацію може бути предметом формальностей, умов, обмежень або санкцій, встановлених законом, тому що воно пов'язано з обов'язками та відповідальністю, і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки країни, її територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, охорони здоров'я й моралі, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або підтримання авторитету та неупередженості правосуддя [5, с. 542].

       Разом із швидкісним розвитком та розповсюдженням Інтернету, де зберігається і кожну хвилину з'являється шалена кількість інформації, помножилось й кількість кіберзлочинів. Це представляє собою велику загрозу для кожного користувача всесвітньої мережі та порушує будь-які межі конфіденційності. Такими можливими злочинами є розкрадання особистої інформації, банківських рахунків, планування, координація та проведення терористичних атак та ін., що, звичайно, є загрозою безпеці особистості та держави і порушенням прав людини. Для вирішення цієї проблеми на початку жовтня 2008 року у місті Ялта пройшла конференція Служби безпеки України і спеціального комітету НАТО "Сучасні тенденції кіберзагроз", в підсумковому документі якої було зазначено: "Інтернет, як нова складова інформаційного простору, використовується для маніпуляцій суспільною думкою, а за ступенем впливу на посадових осіб, які приймають рішення, та, відповідно, на процес прийняття управлінських рішень він не має собі рівних. У більшості європейських країн його потенційна загроза вже давно усвідомлена і з другої половини 90 - х років протидія негативним тенденціям в Інтернеті стало важливішим напрямком законотворчої діяльності передових західноєвропейських держав". [10].

       Враховуючи, що більшість існуючих матеріальних норм у сфері інформаційних відносин відповідає міжнародним вимогам, то необхідність вдосконалення національного законодавства, перш за все, повинно концентруватися на прийнятті дієвих положень, щодо механізмів та гарантій реалізації права на інформацію і забезпеченні захисту та інформаційної безпеки кожної людини й держави.

Література:

•1.     Історія української конституції / Українська правнича фундація. - К.: Право, 1997 - с. 76 - 250;

•2.     Конституція України: затверджено Законом України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141;

•3.     Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 року [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgiin/laws/main.cgi?nreg=995_05;

•4.     Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 року [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-in/laws/main.cgi?nreg=995_043;

•5.     Международные акты о правах человека. Сборник документов / Сост. В. А. Карташкин, Е. А. Лукашова. - М.: Норма, 2000. - 784 с.;

•6.     Орлов В. І. Інформація та інформатизація: Нормативно - правове забезпечення: Науково - практичний посібник. - 2 - е видання доповнене й перероблене. - Х.; Національний університет внутрішніх справ, 2003. - 724 с.;

•7.     Толковый словарь русского языка: в 4 - х томах / Под редакцией Д. Н. Ушакова. - М.: Издательство ТЕРРА, 2001. - Т. 1. - 1300 с.; Т. 4. - 752 с.;

•8.     Бачило И. Л. Информационное право: основы практической информатики: Учебное пособие. - М.: Изд. г - на Тихомирова М. Ю., 2001 - 352 с.;

•9.     Государственная тайна и её защита в Российской Федерации / Под общей редакцией М. А. Вуса и А. В. Фёдорова. - СПб.: Юрид. центр Пресс., 2003. - 610 с.;

•10.  Сафонова Л. «Зеркало недели» № 40 (719) 25 октября 2008 года.

 

E-mail: narektunian@gmail.com              


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>