XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION (19-21.04.2018)

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

Тунян Н.Т. КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА:ПОНЯТТЯ, ЮРИДИЧНА ПРИРОДА, ГЕНЕЗИС

Тунян Нарек Таронович
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого
КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА: ПОНЯТТЯ, ЮРИДИЧНА ПРИРОДА, ГЕНЕЗИС
       З найдавніших часів і до наших днів проблема обов’язків людини і громадянина привертає пильну увагу мислителів, вчених, політичних діячів, часто опиняється у фокусі дискусій в суспільстві. Якщо правам і свободам в чинній Конституції України приділяється значна увага, то цього не можна сказати про основні обов’язки. На сучасному етапі можна говорити про відсутність повномасштабного аналізу поняття обов’язків людини, але це не означає недооцінки їх ролі в правовому регулюванні поведінки учасників суспільних відносин, адже всі правники, які досліджували проблему обов’язків одностайно стверджують про їх важливе значення  у зміцненні громадської дисципліни та правопорядку. Важливість та актуальність розробки проблеми конституційних обов’язків людини і громадянина в Україні визначається й тим, що в чинній Конституції України [1] значно звузилося коло основних обов’язків порівняно з Конституцією УРСР 1978 року [2]. Раніше наголошувалося на тому, що з розширенням кола основних прав і свобод буде розширено й коло основних обов’язків, але сьогодні ми спостерігаємо поступове розширення основних прав і свобод та, навпаки, звуження основних обов’язків. Такий процес потребує певної наукової розробки, дослідження й пояснення.
       Для початку необхідно звернутися до тлумачення поняття конституційних обов’язків, адже, як стверджував Цицерон, відправною точкою всякого послідовного вивчення будь-якого питання повинно бути визначення, щоб можна було зрозуміти, про що саме йдеться [3, с. 59]. На наш погляд , найбільш вдало поняття конституційних обов’язків виводить Л.Д. Воєводін, розкриваючи сутність юридичних обов’язків через категорію правової необхідності. [4, с. 27].                         
       Отже, дамо загальну характеристику юридичних обов’язків, з кінцевою метою визначення конституційних обов’язків людини і громадянина. І права, і обов’язки, встановлені правовою нормою, виражають належну поведінку, проте, якщо право означає можливість діяти, то обов’язок – необхідність діяти. Однак категорія належної поведінки не дає достатнього уявлення про права й обов’язки як такі, так як через дану категорію між правами та обов’язками не робиться ніякого розмежування.
       Обов’язки громадян як загальні, так і конституційні, перш за все, виражаються у необхідності дотримуватись визначеним нормами права виду і міри поведінки. Тому категорія правової необхідності найбільш повно розкриває сутність юридичного обов’язку. “Необхідність” для розкриття поняття обов’язків відіграє таку ж роль, які в понятті прав і свобод особи виконує “можливість” [4, с. 27].
       Важливо зазначити таку характеристику обов’язків, як відповідальність за не виконання приписів закону. Відповідальність стимулює виконання та неухильне дотримання обов’язків, це один з основних конструктивних елементів характеристики поняття юридичних обов’язків.
       З вище наведеного, юридичні обов’язки можна визначити як вид і міру належної, суспільно необхідної, відповідальної поведінки, спрямованої на задоволення інтересів особи, суспільства й держави.
       Обов’язки, закріплені в Основному законі, називаються конституційними. Отже, конституційні обов’язки – це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства й закріплена в Конституції держави необхідність, яка приписує кожній особі певні вид і міру поведінки й відповідальність за невиконання або неналежне їх виконання.
       Вважаємо за необхідне розглянути центральний аспект дослідження конституційних обов’язків – їх юридичну природу. В літературі під юридичною природою розуміють сукупність таких особливих ознак, рис, які дозволяють вирізнити з маси правових явищ яке-небудь одне [5, с. 87]. При аналізі юридичної природи конституційних обов’язків слід розмежувати три взаємозв’язані, але тотожні категорії – юридичну природу, сутність конституційних обов’язків, їх зміст – для того, щоб виявити особливості й властивості, які притаманні саме конституційним обов’язкам.
       М.І. Матузов та Б.М. Семенека під сутністю юридичних обов’язків розуміють державно – правову необхідність певної поведінки, а під змістом – конкретну належну поведінку, приписану законом [6, с. 28 - 37]. Сутність всіх юридичних обов’язків, в тому числі конституційних, одна, однак зміст різний. Зміст представляє собою більш широку категорію, аніж сутність, бо саме за змістом проводять класифікацію обов’язків, виділяють специфіку кожного обов’язку.
       Л.І. Летнянчин зазначає, що необхідність поведінки, як сутність обов’язків (внутрішня сторона) наповнюється кожного разу конкретним змістом, який визначає межі такої поведінки, вид, міру, характер (зовнішня сторона) [7, с. 197]. Деякі аспекти конституційних обов’язків досліджувалися ще у радянські часи, коли більшість вчених намагалися підкреслити соціально – класову сутність юридичних обов’язків та, виходячи з такої позиції, визначали, що юридична природа конституційних обов’язків втілює в собі державну волю економічно пануючого в суспільстві класу, яка визначається матеріальними умовами життя суспільства. Інші науковці трактували юридичну природу обов’язків, враховуючи їх зв'язок з правами та свободами, межами й принципами їх виконання, але, перш за все, - з ідеями рівноправності.
       Л.І. Летнянчин пропонує, для тлумачення юридичної природи конституційних обов’язків, навести відмінність саме конституційних обов’язків від інших юридичних обов’язків, а також показати, що конституційні обов’язки містять в собі ще й морально – правові вимоги до суспільства й держави, до поведінки громадянина у відповідних сферах життя [7, с. 197]. Погоджуючись з таким підходом, перейдемо до безпосереднього аналізу юридичної природи конституційних обов’язків людини і громадянина.
       Деякі правознавці не вважали взагалі можливим говорити про правовий характер конституційних обов’язків, обґрунтовуючи це тим, що конституційні норми, які їх закріплюють, не містять у своїй структурі юридичних санкцій, відповідно й немає підстав називати їх правовими [5; 8; 9;]. Така теза сформувалася ще у радянський період, але потім була справедливо піддана аргументованій критиці. Зокрема, Ю.М. Тодика стверджував, що необхідно враховувати специфіку юридичної природи Конституції України, її роль у механізмі правового регулювання [10, с. 26 - 27]. Він вважав, що наявність у Конституції загальних положень, принципів, дефініцій не тільки не позбавляє її нормативності, а навпаки засвідчує про більш широке використання Основного Закону держави. Нормативність конституційних приписів пояснюється ще й тим, що ці приписи прокладають шлях розвитку соціальних процесів у країні, духовного й матеріального життя суспільства, тобто Конституція – це шлях, який прокладається з метою духовного збагачення суспільства, матеріального достатку країни, зміцнення держави й підвищення рівня законослухняності та правопорядку.
       Нормативність конституційних положень підтверджується ст. 8 Основного Закону [1], згідно з якою Конституція України має найвищу юридичну силу, відповідно й усі її положення мають найвищу юридичну силу.
       Конституційні обов’язки за своїм смисловим значенням – це загальні обов’язки, що стосуються кожної особи, проте такий характер цих норм не є абсолютним, оскільки сам зміст окремих із них такий, що деякі обов’язки покладаються не на кожну особу, а на окрему частину суспільства. Загальність обов’язків, закріплених у Конституції, означає й загальність їх формулювань. Таке положення витікає із самої природи Конституції, оскільки в ній неможливо вмістити вичерпний перелік усіх обов’язків, до того ж – це протирічить характеру основоположного юридичного документа.
       Отже, можемо зазначити, що у конституційних обов’язках втілюються найбільш загальні вимоги щодо поведінки особи, виконання яких необхідно для нормального функціонування суспільства й держави.
       Конституційні обов’язки містять у собі ще й морально – правові вимоги до особи, зокрема до її поведінки. Вперше ідею про органічну єдність і взаємодію правових елементів і моральних вимог у змісті основних обов’язків було висунуто В.А. Маслєнніковим [11]. Насправді, обов’язки дійсно являють собою, в першу чергу, моральні вимоги, адже норми моралі передують правовим нормам, в свою чергу, правові вимоги закріплюються з урахуванням норм моралі.
       Як влучно зазначає Л.І. Летнянчин, концепція що визначає правову природу конституційних обов’язків як сукупність морально – правових вимог суспільства й держави до поведінки особи (Курсив мій – Тунян Н.Т.) як морально – правовий зразок, еталон поведінки особи у певній сфері суспільних відносин, знаходиться в руслі сучасного підходу до дослідження широкого комплексу проблем конституційних обов’язків [7, с. 201].
       Погоджуючись із думкою Б.С. Ебзєєва, що звернення до гносеологічних, історичних і конституційних витоків обов’язків людини і громадянина має суттєве теоретико – пізнавальне і практичне значення [12, с. 273], вважаємо доцільним проаналізувати в історичному аспекті генезис правового закріплення основних обов’язків людини і громадянина.
       В історії української конституційної думки згадку про обов’язки вперше знаходимо в авторському проекті конституції Пилипа Орлика 1710 року, яка мала назву “Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. В цьому авторському проекті обов’язки прямо не регламентувалися, а мали завуальований характер. За цим документом, до основних обов’язків належали: відбування загальних повинностей і сплата податків.
        Деякі автори справедливо виділяють три періоди становлення конституціоналізму в Україні, а саме: дорадянський (до 1917 року), радянський період та період становлення України як незалежної, суверенної держави [10, с. 172].
        Документи та проекти конституцій, які були розроблені у дорадянський період, за своєю сутністю та змістом значно поступалися передовим зразкам європейського та світового конституціоналізму. Однак досить цікавим є дослідження Конституції Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року. У Основному Законі Української Народної Республіки відчувався пріоритет прав громадян, до того ж розділ другий цього проекту називався “Права громадян України” і закріплював широке коло прав. А ось на обов’язки Конституція прямо не вказувала, зазначалося лише, що без ухвали Всенародних Зборів не можуть збиратися ніякі податки (ст. 44) та, що громадяни України не можуть бути покликані до обов’язкової військової або міліційної служби без відповідної постанови Всенародних Зборів. Треба зазначити, що в цьому документі відчувалося успадкування американської конституційної моделі.
        Конституція Української Народної Республіки не набрала чинності, оскільки влада перейшла до гетьмана П. Скоропадського, який прийняв “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Третій розділ цього акту називався “Права і обов’язки українських козаків і громадян”. У цьому документі вперше історії українського конституції закріплювалося, що захист Вітчизни є святим обов’язком кожного козака і громадянина Української держави (ст. 12). Ст. 14 закріплювала, що українські козаки і громадяни повинні платити встановлені законом податки і збори, а також відбувати повинності згідно з вимогами закону.
        Загалом же для дорадянського періоду, як зазначає Л.І. Летнянчин, у розвитку конституційно – правового статусу особи і регламентуванні основних обов’язків характерною була певна схожість конституційної теорії з європейським та почасти американським конституціоналізмом [13, с. 66].
        Перейдемо до аналізу конституційних обов’язків особи в Україні, які мали місце у радянський період. В основу Конституції УРСР від 14 березня 1919 року було покладено Конституцію РРФСР 1918 року. У цьому Основному Законі відкрито проголошувався класовий характер надання прав і свобод, а також закріплювався політичний режим диктатури пролетаріату [14, с. 12 – 14]. Дана Конституція покладала на всіх громадян УРСР обов’язок трудитися і проголошувала гасло: “не працюючий не їсть”. З метою охорони та захисту державних здобутків визнавався обов’язок працюючих оборони соціалістичної держави та загальної військової повинності. Можемо зробити висновок, що особливість правового статусу громадян УРСР полягав у класовому характері як прав і свобод, та і обов’язків. Конституція УРСР від 15 травня 1929 року за своєю сутністю не відрізнялася від Конституції УРСР від 14 березня 1919 року.
        У 1937 році було прийнято нову Конституцію УРСР, розділ ХІ якого називався “Основні права і обов’язки громадян”. В цій Конституції, порівняно з попередніми двома, основні обов’язки знайшли більш широке закріплення, зокрема до них були включені обов’язок додержуватися Конституції УРСР, виконувати закони, дотримуватись дисципліни праці, чесно ставитися до громадського обов’язку, поважати правила соціалістичного співжиття. Служба в Червоній Армії визнавалася почесним обов’язком громадян, а захист Батьківщини був священним обов’язком кожного. Можемо зазначити, що цей Основний Закон  одночасно розширював коло прав і свобод та обов’язків людини і громадянина.
        Наступна, четверта Конституція УРСР була прийнята у 1978 році. Ця Конституція закріплювала широке коло прав і свобод та визначала, що їх здійснення є невіддільним від виконання обов’язків. Даний документ уточнював раніше встановлені конституційні обов’язки особи та додавав ще цілу низку інших, таких як оберігати інтереси Радянської держави, сприяти зміцненню її могутності і авторитету, поважати національну гідність інших громадян, поважати дружбу націй і народностей та інші. Конституція УРСР 1978 року характеризується як ідеологічно – заангажована та статична.
        У чинній Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, основні обов’язки особи закріплені у другому розділі під назвою “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Тут до традиційних обов’язків – захисту Вітчизни, територіальної цілісності і незалежності; неухильного дотримання Конституції та законів України та інших – додалися і нові, такі як: обов’язок шанувати державні символи України, платити податки і збори, які раніше закріплювалися на рівні поточного законодавства.
        Підсумовуючи вище сказане, можемо дійти висновку про те, що у радянський період  в частині закріплення норм щодо обов’язків характерним було уподібнення конституційної теорії до європейської та частково американської, на практиці ж населення було переобтяжене обов’язками щодо держави. Розвиток основних обов’язків громадян України характеризувався поступовим, від конституції до конституції, розширенням їх кола. Слід відзначити, що мала місце ідеологічна заангажованість, яка проявлялася у підкресленні переваг радянського способу життя. На сучасному етапі концепція конституційного закріплення основних обов’язків людини і громадянина в Україні має певні особливості: по – перше, вона в змістовному розумінні відповідає зразкам світового та європейського конституціоналізму; по – друге, використовується власний конституційний досвід, традиції національного державотворення; по – третє, звуження їх кола, позбавлення ідеологічного забарвлення [15, с. 206 – 207].
Список використаної літератури:
1. Конституція України: затверджено Законом України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141;
2. Конституція України: затверджено Законом України від 20.04.1978 року [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=888-09;
3. Цицерон. О старости, о дружбе, об обязанностях. – М.: Наука, 1974. – 245 с.;
4. Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан. – М.: Изд – во МГУ, 1972. – 298 с.;
5. Советское государственное право / Учебник для ВУЗов. – М.: Юрид. лит., 1978.;
6. Матузов Н.И., Семенеко Б.М. Исследование проблемы юридических обязанностей граждан СССР // Сов. государство и право. – 1980. - № 12. – с. 28 – 37;
7. Летнянчин Л.І. Поняття конституційних обов’язків людини і громадянина та їх юридична природо // Проблеми активізації конституційно – правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. ст.. – Х.: НЮАУ ім. Я. Мудрого, 1999. – с. 193 – 202;
8. Советское государственное право / Под ред. С.С. Кравчука. – М.: Юрид. лит., 1975. – 574 с.;
Советское государственное право / Под ред. Русиновой С.И., Рянжина В.А. – Изд – во ЛГУ, 1975. – 463 с.;
 9. Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. – Харьков: Фолио – Райдер, 1998. – 291 с.;
10.  Масленников В.А. Конституционные обязанности граждан СССР: сущность и проблемы реализации // Сов. государство и право. – 1983. - № 6. – с. 3 – 6;
 11. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – с. 273, с. 648;
12.  Летнянчин Л.І. Становлення конституційно – правового статусу громадян України в дорадянський період // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000.- Вип. 41. – с. 66;
 13. Купчишин О. Основоположні принципи Конституції УРСР 1919 року // Радянське право. – 1979. - № 3. – с. 12 – 14;
 14. Летнянчин Л.І. Еволюція конституційних обов’язків людини і громадянина в Україні // Державне будівництво та місцеве самоврядування. Вип. 11: Зб. наук. пр.. – Х.: Право, 2006. – с. 194 – 207;
 

e-mail: narektunian@gmail.com
 


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>