Шановнi науковцi!Вже пройшли тi часи, коли для участi у науковiй конференцiї обов"язково треба було їхати в iнше мiсто чи краiну. Тепер це можливо зробити набагато простiше.
Ядловська О.С. ЗЕМЕЛЬНА ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР.
Ядловська О.С.
Мелітопольський державний педагогічний університет
ЗЕМЕЛЬНА ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР
В українській державницькій традиції доба Директорії УНР посідає значне місце, оскільки вмістила в собі важливий, хоча й неоднозначний досвід національного державотворення. 14 грудня 1918 р. Гетьман П.Скоропадський зрікся влади, передавши її своєму уряду, а той своєю чергою передав повноваження Директорії УНР. 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в'їхала до Києва, де була відновлена Українська Народна Республіка. В основу розбудови держави було покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян та інтелігенції, без будь-якої участі експлуататорських елементів. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес - свого роду тимчасовий парламент. Перша сесія Трудового конгресу відбулася 23-28 січня 1919 року у Києві. У ній взяли участь близько 400 депутатів. Конгрес затвердив Акт злуки про об'єднання УНР і ЗУНР в соборну українську державу, яке було урочисто проголошене 22 січня 1919 року, а також передав тимчасово законодавчу і виконавчу владу Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього українського парламенту. Але через більшовицький наступ конгрес припинив роботу і фактично саморозпустився. Через складність військово-політичної ситуації місцеве самоврядування діяло не всюди. У другій половині 1919 року фактично запровадилося авторитарне правління С.Петлюри й окремих військових отаманів. Наприкінці 1920 р. Директорія УНР остаточно втратила контроль над територією України і С.Петлюра емігрував за кордон.
Однією з найменш досліджених та дискусійних проблем діяльності Директорії УНР залишається земельне питання. Розробка програм діяльності Директорії в сільськогосподарській галузі охоплює два етапи: перший (кінець 1918-1919 рр.) - репрезентований втіленням традицій земельної політики Центральної Ради, а саме - вдосконаленням програми соціалізації, другий - 1920-1921 рр. - характеризується еволюцією поглядів основних діячів уряду в напрямку встановлення дрібної селянської власності на землю.
Аграрний акт УНР скасував приватну власність на землю, і вона ставала „добром народу" України. Земля відводилась земельними управами в приватнотрудове користування. Норма наділення окремого господарства землею мала бути не менше 5 дес. землі, але місцеві земельні установи в кожному повіті повинні були самі визначати кількість землі на господарства. Але як показав подальший досвід реформи, рівень свідомості та організованості селян не дозволяв втілити цю демократичну норму закону в життя.
Велику помилку було зроблено в земельному законодавстві щодо земель підданих чужоземних держав, які не зараховувалися в державний фонд УНР. Польські поміщики, яким в Україні належала значна кількість землі, щоб зберегти своє добро, оголошували себе підданими інших країн, що викликало обурення селянства і дало підстави для більшовицької агітації. Далі в законі говориться, що для забезпечення нормального розвитку цукроварень та ґуралень залишається необхідна кількість землі в розпорядженні земельних управ. У бурякосійних регіонах, де великі площі землі усувалися від розподілу, це призвело до різко негативної реакції селян.
Таким чином, земельний закон Директорії УНР не був ґрунтовно продуманий і економічно виважений. Будучи політичним документом, він мав на меті залучити широкий загал селянства на бік Директорії. Але помилки і прорахунки, допущені в законі, викликали незадоволення частини селянства, і він не зміг виконати ту роль, яка йому відводилася - забезпечити широку соціальну базу для підтримки політики Директорії та побудови української держави.
