XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція ADVANCED TECHNOLOGIES OF SCIENCE AND EDUCATION

Русский English




Научные конференции Наукові конференції

заслужена артистка України, Соболева О. Д. КУЛЬТУРА МОВИ У СПІВІ

Заслужена артистка України, в.о. доцента Соболева Олена Дмитрівна

Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія»

КУЛЬТУРА МОВИ У СПІВІ

Великий досвід педагогічної роботи доводить, що у вокальній виконавській практиці проблема слова у співі є актуальною, особливо тепер, коли сучасна міжнародна традиція та світовий виконавський досвід орієнтують на спів мовою оригіналу, що потребує оволодіння специфікою співу іноземними мовами. Але й під час виконання рідною, українською мовою, досить часто виникають певні труднощі.

Окремі положення про значення слова у співі та поради щодо роботи над ним знаходимо у численних науково-методичних працях. Ці питання розглядають Д. Аспелунд («Основні питання вокально-мовної культури»), Б. Асаф'єв («Мовна інтонація»), В. Морозов («Таємниці вокальної мови»), М. Микиша («Практичні основи вокального мистецтва»), Н. Малишева («Про спів: Із досвіду роботи зі співаками»), Б. Базиликут («Орфоепія в співі») тощо.    Питання взаємозв'язків дикції у мовленні та співі становить інтерес і для науковців суміжних галузей знань, зокрема філологів і лінгвістів. Важливо усвідомити проблеми розвитку художнього музичного слова у вокальному виконавстві на основі культури мовлення вчителів мистецьких дисциплін, розглянути особливості вимови під час виконання творів українською та російською мовами.

Культура мови у співі спирається на норми літературної мови, які зумовлені фонетикою, а також «нормою» у співі цією мовою. Використовуючи досвід минулого, необхідно використати на практиці нові дослідження у мовознавстві, музикознавстві й психології. Ці знання допоможуть узагальнити інтуїтивні досягнення відомих співаків і донести їх досвід до студентів - майбутніх фахівців мистецьких дисциплін.

Викладачу потрібно стисло  ознайомити студентів  із закономірностями мови під час співу, дикції, основами вокальної орфоепії української, російської мов; навчити правиль­но та усвідомлено використовувати ці знання на практиці.

Важливо, щоб студенти засвоїли, що вокальній мові властиве співоче відтворення голосних і приголосних, вокальна дикція. Це допоможе усунути типові помилки під час виконання творів різними мовами. Необхідно навести приклади таких помилок і проаналізувати причини їх утворення.

На формування музичних стилів у вокальній музиці та національних вокальних шкіл мали вплив фонетичні й орфоепічні особливості мов різних народів, манера мовлення. У різних історичних і національних стилях підхід до словесного тексту, вид взаємозв'язку слова і музики є дуже різним. Наприклад, у питаннях співочого звукоутворення італійська, українська та російська школи не мають суттєвих відмінностей, оскільки багато українських і російських вокалістів оволодівали мистецтвом співу в педагогів-італійців. Проте у питаннях вокально-художньої виразності вони йшли різними шляхами, спираючись на різні принципи. Головна відмінність між цими двома школами визначалася у підході до виконання тексту арії, пісні, романсу. В італійській музиці упродовж довгого часу (у добу bel canto) слово посідало другорядне значення, текст повністю підпорядковувався нотам, головна увага зверталася на віртуозне володіння голосом. У вокальному мистецтві найбільше цінувалися пасажна техніка, рухливість голосу, вміння орнаментувати мелодію колоратурними каденціями тощо (тобто суто зовнішні ефекти).

Класичні слов'янські вокальні школи (зокрема українська та російська) вимагали від музикантів володіння синтезом слова і співу. Самодостатня віртуозність ніколи не була характерною для вітчизняного професійного вокального виконавства, яке увібрало в себе національні традиції. У багатьох жанрах українського фольклору саме слово несло основне образно-емоційне навантаження (згадаймо хоча б думи). Це знайшло відображення у стилістиці оперної та камерно-вокальної творчості українських композиторів-класиків (М. Лисенка, К. Стеценка, Я. Степового) і зумовило основні риси вітчизняного вокального виконавства.

Спів - це продовжена мова. Мова співака має бути виразна, чітка, природна та правильна. У широких колах вокалістів, особливо італійців, поширена думка, що для співака важливий насамперед звук, а все інше має другорядне значення. Деякі викладачі теж виховують у своїх студентів переважно звук і приділяють недостатньо уваги тому, як володіти ним, вимовляючи слова й речення в процесі співу, як виражати емоції, закладені в словах, і т. ін. Ми вважаємо такий погляд і таку практику хибними. Правильна розмовна мова і художній спів, так само як звук і слово, тісно пов'язані між собою.

Вагомим компонентом якісного співу є дикція. Однією з причин невиразної дикції є те, що більшість викладачів вокалу на першому, найважливішому етапі постановки голосу, коли закладаються основні установки голосоутворення, майже не звертають уваги на розвиток правильної дикції. Вони здебільшого досить довго працюють на голосних звуках, не поєднуючи їх із приголосними. Але, у зв'язку з тим, що звуки, поєднуючись у слова, взаємодіють, студенту-вокалісту недоцільно надто довго співати на ізольованих голосних, а необхідно швидше переходити на різні комбінації голосних із приголосними.

Значення основних фонетичних законів російської та української мов необхідно знати не тільки для підвищення культури співу рідною мовою, але й для того, щоб передбачити, як ті чи інші закони будуть впливати на спів іншими мовами.

Специфіка вокальної мови, її залежність від вокально-музичних умов (висоти, темпу, регістру тощо) породжують фонетичні закономірності, які не дають можливості автоматично переносити орфоепічні закони сценічної мови на спів. Підставу для встановлення орфоепічних закономірностей у співі дають  фонетика, акустичні  та фізичні властивості   співу, спостереження за вокальною мовою майстрів співу.

Як відомо, спів мовою оригіналу дозволяє найповніше розкрити «живе звучання музики», яке значною мірою зумовлюється своєрідністю звучання мовою авторів. Вокальний твір, написаний у  фонетичній системі конкретної мови, природно включає у себе елементи цієї системи: систему фонем, інтонацій та закони, за якими ця система функціонує.

Але різні мови відрізняються за рівнем вокальності. Щодо чисто «технологічних» моментів, тобто зручності для співу, то українська та італійська мови мають багато спільних рис. Професор московської консерваторії Д. Аспелунд, зазначає, «що в українській та італійській мовах дуже часто використовуються голосні (і, о), які надають мовленню зручності та заокругленості, а формати цих голосних (і, о) тяжіють якраз до тих областей, які, згідно з останніми електроакустичними дослідженнями, характерні для співацьких формант (у межах 500 і 2800-3200 коливань за секунду). Таким чином, українська та італійська мови в щоденному мовленні немовби «налаштовують» голос саме на ті особливості тембру, які притаманні сучасному оперно-концертному співу» [1, с. 53].

Особливості вокального виконавства значною мірою пов'язані зі співвідношенням голосних і приголосних звуків. Мистецтво орфоепії вокаліста полягає у вмінні їх правильно відчувати та вимовляти. Вимова голосних у кожній мові має свою специфіку, про яку вокалісти повинні знати, оскільки, виконуючи твір навіть рідною мовою, вони іноді вдаються до спотворення звуків.

Отже, мова буде вокально-художньою якщо будуть  використовуватись закони співацького звуку: так само і звук буде повноцінний, художній лише тоді, коли буде враховано закони правильної розмовної мови.

Література:

1.      Аспелунд Д. Развитие певца и его голоса / Д. Аспелунд. - М.: Музгиз, 1952. - 184 с.

 


Залиште коментар!

Дозволено використання тегів:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <code> <em> <i> <strike> <strong>